Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

РАДЯНСЬКА РОЗВІДКА НАПЕРЕДОДНІ НАПАДУ

НІМЕЧЧИНИ — ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ.

Сталінське переконання, що його союзник А.Гітлер у 1941 р. на СРСР не нападе, обернулося на трагедію. Хоча вся ситуація свідчила про зворотне, що було підкріплене і численними розвідницькими повідомленнями. Радянська агентура мала доступ до надсекретної інформації.

Однак, репресії в армії й тут зіграли свою роль. Було знищено багато досвідчених кадрів-професіоналів. Радянській розвідник Л.Треппер свідчив, що після репресій 1937 р. на керівні посади у розвідці потрапили абсолютно випадкові люди. Приміром, новий начальник розвідцентру порадив йому для початку створити групу «в якому-небудь німецькому місті… приміром у Страcбурзі». Зауважимо, що місто, хоча й знаходиться безумовно за кордоном, але все ж таки не на німецькій, а на французькій території. Ось таким був рівень відповідності посаді нових «керівників».

Втім, радянським розвідникам фактично вдалося зробити неможливе. Постійно ризикуючи життям, вони здобували найціннішу інформацію і передавали її у Центр. Так, Ріхард Зорге вже у березні 1941 р. повідомив у Москву приблизну дату нападу Німеччини на СРСР – середина червня. А 15 червня 1941 р. він у своїй радіограмі передав вже абсолютно точний день нападу – 22 червня. Що є показовим: Зорге надавав перевірену абсолютну інформацію.

Він повідомляв: «На східному кордоні зосереджено від 170 до 190 дивізій, усі вони або танкові, або механізовані. Наступ німецької армії відбудеться по всьому фронту. Головні його напрямки будуть спрямовані проти Москви і Ленінграда, а потім проти України. Ніякого оголошення війни зроблено не буде – спочатку відкриють воєнні дії, а вже потім буде повідомлення про оголошення війни…» [1, c.12]. Ризикуючи життям Зорге передавав найцінніший фактаж.

Проте… жодного значення йому не надавалося. Більше того, розвідника звинуватили у зраді. В Радянському Союзі була заарештована його дружина – Катерина Максимова. «Пособниця німецького шпигуна» загадково померла в одній з лікарень Красноярського краю у липні 1943 р. Навіть абсолютний збіг повідомлень із реальністю не відбілив розвідника. Після провалу Зорге, московське керівництво не виявило ніякого бажання обміняти його на розкритих японських розвідників і сміливця було страчено 7 листопада 1944 р. Страчено, незважаючи на те, що японська влада тричі зверталася до СРСР з пропозицією обміну розвідника. Жодного кроку у відповідь, жодної спроби врятувати героя з радянського боку зроблено не було.

Зрозуміло, що не тільки Зорге працював на Радянський Союз. Європейська розвідницька мережа засипала Москву детальними даними щодо підготовки Германії до війни. Так, Арвід Харнак – доцент Генського університету, співробітник міністерства господарства Німеччини і, разом із тим, один із найбільш цінних радянських агентів під псевдо «Корсиканець», з кінця 1940 р. повідомляв найважливіші подробиці німецької підготовки до війни. У березні 1941 р. він свідчив: «Воєнний виступ Німеччини проти СРСР є вже вирішеним питанням. На думку німецького штабу Червона армія буде здатна чинити спротив лише протягом перших 8 днів, після чого буде розгромлена. Окупацією України німці мають намір позбавити Радянський Союз його головної промислової бази. Потім німці просунуться на схід щоб відтяти Кавказ від Радянського Союзу. Уралу за їх розрахунками можна буде досягти за 25 днів. Напад на Радянський Союз диктується міркуваннями воєнної переваги Німеччини над СРСР на сучасний період» [2, c.54].

Також надзвичайно цінним інформатором був і Шульце-Бойзен Харро, обер-лейтенант, співробітник генерального штабу ВПС – він же «Старшина». Аристократ, племінник адмірала Альфреда фон Тірпіца – людина надзвичайних вольових якостей, високої сили духу. І, разом із тим, непримиренний борець проти фашизму.

У березні 1941 р. Харро передавав: «Германський Генеральний штаб авіації веде інтенсивну підготовку проти СРСР. Укладаються плани бомбардування найважливіших об’єктів. Розроблено план бомбардування Ленінграду, Виборгу, Києва. У штаб авіації регулярно надходять фотознімки міст і промислових об’єктів. Німецький воєнний аташе у Москві з’ясовує розташування радянських електростанцій, особисто об’їжджаючи на машині райони їх розташування» [3, c.55].

Втім, і ця інформація була абсолютно проігнорована вищим керівництвом. Всього якихось тридцять з хвостиком років знадобилося маршалу П.Голікову, який у 1940 - 1942 рр. очолював Головне розвідувальне управління Генерального штабу Червоної армії, щоб визнати: «Радянська розвідка своєчасно взнала дату нападу на СРСР і у потрібний момент забила тривогу. Розвідка надала точні дані, стосовно воєнного потенціалу гітлерівської Німеччини, точні цифри чисельності збройних сил, кількість озброєння і стратегічних планів командування вермахту».

Наче й не було початку 1940-х рр., коли саме цей начальник 20 березня 1941 р. дав вказівку своїм підлеглим: «Всі документи, які вказують на близький початок війни, повинні розглядатися як фальшивки, які походять з британських або навіть німецьких джерел».

Відповідно, на самих найважливіших повідомленнях від Зорге, Шульце-Бойзена або Треппера, Голіков особисто робив помітки «подвійний агент», «британське джерело» тощо.

Леопольд Треппер згадував, що коли він повідомляв Суслопарову, який на той момент був воєнним аташе у Франції, щодо початку війни з Німеччиною, підкреслюючи надзвичайну важливість цієї інформації, то той тільки поплескував його по плечу і, щиро і широко посміхаючись, казав щось на кшталт «любий друже, я передам ваше повідомлення, але, повірте, виключно заради вашого задоволення». Тим самим демонструючи і своє ставлення до наданої інформації, й одразу і те, яку вагу воно буде мати у радянській розвідці.

Навіть 21 червня 1941 р., коли вже одразу декілька джерел зійшлися на твердому вироку – війна розпочнеться завтра, і Треппер благав Суслопарова терміново передати ці дані в СРСР – адже ще можна було хоч щось зробити, якось попередити! Реакція Суслопарова була традиційною – безмежний оптимізм і скепсис, плюс вперта недовіра до агентів з їх повідомленнями. «Ви АБСОЛЮТНО помиляєтеся!», – намагався переконати він розвідника.

Втім, кінець-кінцем здався і повідомлення таки передав: «Як повідомив наш резидент Жільбер, якому я, зрозуміло, анітрохи не повірив, командування вермахту закінчило перекидання своїх військ на радянський кордон і завтра, 22 червня 1941 р., несподівано нападе на Радянський Союз». На цьому повідомленні збереглася особиста резолюція Й.Сталіна: «Ця інформація є англійською провокацією. Взнайте, хто автор цієї провокації, і покарайте його» [4, с.124-125].

Зазначимо, що сміливих розвідників (а тільки «Червона капела» передала протягом 1940-1943 рр. близько півтори тисячі повідомлень), дійсно, всіх розшукали і «покарали». Спочатку це зробила німецька контррозвідка – по справі «капели» було заарештовано близько 130 людей. 75 з них стратили. А довів цю справу до кінця, тобто зайнявся тими, кому якимось дивом вдалося врятуватися, вже «СМЕРШ». Так, Леопольд Треппер, пройшовши і подолавши пекло гестапівських допитів, у СРСР наново освоював цю «науку» по камерах Луб’янки, Лефортова тощо. Там він провів майже 10 років.

Слід відзначити, що повідомлень розвідників назбиралася чимала папка, яку керівництво зовнішньої розвідки підготувало для доповіді особисто Сталіну і яку нарком держбезпеки В.Меркулов, знаючи ставлення вождя до таких розвідповідомлень… просто побоявся йому показати. Адже реакція і поведінка Й.Сталіна щодо як самих розвідників-інформаторів, так і добутих ними даних була невмотивовано агресивною.

Так, на одному із документів від 16 червня 1941 р. з одним з останніх попереджень берлінських резидентів щодо близького початку війни, Й.Сталін власноруч у хамський нецензурній формі відмітив свою недовіру до інформації та повідомив куди слід відправлятися її авторам [5, с.40]. Так само агресивним було і ставлення до Ріхарда Зорге. У розмові із Тимошенко і Жуковим (червень 1941 р. – війна вже на порозі.) вождь згадав розвідника: «Знайшовся тут один… (знов матірна лайка – Авт.), який… зволив повідомити навіть дату німецького нападу – 22 червня. Накажете і йому вірити?». Як наслідок деякі повідомлення Зорге валялися нерозшифрованими по декілька тижнів.

Підкреслимо, не так виявлення і знищення іноземних шпигунів хвилювало кремлівську верхівку, як пошук і ліквідація «зрадників» і «подвійних агентів» серед своєї власної розвідницької мережі. Ніяка фашистська контррозвідка не змогла нанести стільки шкоди радянському підпіллю, як це зробив Й.Сталін. Адже він і тільки він задавав загальний тон ставлення до повідомлень щодо підготовки Німеччини до війни. Прилюдна матірна лайка, власноручні (і теж нецензурщина) помітки на розвідницьких повідомленнях, особисті прохання «покарати авторів англійських провокацій», репресії також і проти сімей розвідників.

Функціонери ж, керівники радянської розвідки, які отримували численні повідомлення від своїх закордонних агентів, може й дійсно не дуже гарно розумілися де саме знаходиться Страcбург, але 1937 р. навчив їх твердо запам’ятати головне: Сталін помилятися не може. Головна умова виживання – вождь завжди правий! Догодити, вгадати, що саме хоче почути диктатор, надати йому саме таку інформацію і так вижити, врятувати життя і собі, і родині. Так з’являлися вказівки «розглядати виключно як фальшивки» всі «небажані» повідомлення, так героїв-розвідників записували у «британських», «німецьких», «японських» тощо агентів, так репресовували дружин, як «пособниць», так країна стрімко летіла у прірву, так підписувався смертний вирок сотням тисяч червоноармійців і невинних цивільних, які відтепер ставали приреченими на смерть у пеклі 1941 р.

Без перебільшення життям ризикували розвідники, піднімаючи очевидні питання можливого нападу Німеччини на СРСР. Приміром, попередник Голікова на посту начальника ГРУ Проскурін на спеціальному засіданні Політбюро спробував торкнутися теми підготовки Німеччини до війни. Сам доклад генералу довелося робити у вкрай несприятливій, ворожій атмосфері. І Сталін, і Берія декілька разів намагалися збити, залякати доповідача, перервати виступ. Під час засідання напруження все збільшувалося, репліки ставали все більш агресивними і принизливими. Начальника розвідувального управління звинувачували і у боягузтві, і у короткозорості, і у панікерстві тощо. Але сміливий генерал таки закінчив свою доповідь. Виклав всі відомі його відомству факти. Реакція не забарилися… Вже на наступний день Проскурін був заарештований, а пізніше і розстріляний. Сталін від усіх фактів відмахнувся…

Наступним керівником розвідки і був призначений Голіков, який відмінно зрозумів генеральну лінію вождя. Відтепер будь-кому, хто намагався б підняти питання можливого нападу Німеччини, загрожувала реальна небезпека від власного керівництва. Підкреслимо: власного керівництва, а не, приміром, німецької контррозвідки.

Як завершальний штрих слід процитувати рядки з доповіді Л.Берії від 21 червня 1941 р. Вона варта того, щоб процитувати її повністю і мовою оригіналу: «… Я вновь настаиваю на отзыве и наказании нашего посла в Берлине Деканозова, который по-прежнему бомбардирует меня «дезой» о якобы готовящемся Гитлером нападении на СССР. Он сообщил, что это «нападение» начнется завтра…

То же радировал и генерал-майор В.И.Тупиков, военный атташе в Берлине. этот тупой генерал утверждает, что три группы армий вермахта будут наступать на Москву, Ленинград и Киев, ссылаясь на свою берлинскую агентуру. Он нагло требует, чтобы мы снабдили этих врунов рацией…

Начальник разведуправления, где еще недавно действовала банда Берзина, генерал-лейтенант Голиков жалуется на Деканозова и на своего подполковника Новобранцева, который тоже врет, будто Гитлер сосредоточил 170 дивизий против нас на нашей западной границе…

Но я и мои люди, Йосиф Виссарионович, твердо помним Ваше мудрое предначертание: в 1941 г. Гитлер на нас не нападет!» [6, c.97 ].

Процитовані рядки якнайкраще розкривають рівень розвитку, інтелекту, навіть звичайної культури тодішніх перших осіб держави. Банальне побутове хамство: матірна лайка на офіційних документах, висловлювання: «тупой генерал», «вруны». Начальник розвідуправління, який «скаржився» на людей, які передавали йому безцінну інформацію. І, підкреслимо, – до війни залишалися години.

А.Мікоян, який понад 40 років (1922-1966 рр.) входив до складу Політбюро ЦК партії і належав до найближчого оточення Й.Сталіна, розповідав про унікальний випадок, коли у травні 1941 р. навіть німецький посол у СРСР граф Фрідрих Шуленбург за обідом у присутності перекладача фактично прямо попередив Москву щодо планів фашистського нападу. На тому обіді був присутній і радник німецького посольства Хільгер, який пізніше у своїх спогадах детально описував ті події. Він розповідав, як нервував Шуленбург, як важко було йому зважитися на цей крок. Адже досвідчений дипломат розумів, що він без перебільшення ризикує власною головою. Але, за свідченнями того ж Мікояна: «Говорити з ним (Сталіним – Авт.) навесні і особливо на початку літа 1941 р. про те, що Німеччина у будь-який день може напасти на СРСР, було справою абсолютно марною… коли хтось починав переконувати вождя, що з’явилися нові достеменні свідчення щодо концентрації німецьких військ, щодо секретних заяв і рішень правителів рейху, словом, про зростання небезпеки нападу, то він швидко виходив із себе і у різко погрозливому тоні обривав подальшу інформацію» [7, с.23].

Не те що критично не зважував, не аналізував інформацію, а навіть і не слухав до кінця. Не брав до уваги те, що не хотів чути, що не вкладалося в його концепцію, в його уяву про навколишній світ. Самовпевненість Й.Сталіна вже не мала ніяких рамок. Він фактично втратив можливість критично сприймати реальну ситуацію. Йому здавалося, що світова історія буде розвиватися лише у тому напрямку, який він для неї обере. Зі слів Мікояна: «Сталін наприкінці 30-х років – це людина, яка вже зовсім змінилася: до краю підозріла, безжальна і страшно самовпевнена. Про себе часто казав вже у третій особі. По-моєму, тоді він просто з’їхав з глузду» [8, с.22].

Тож вчинок німецького дипломата теж аж ніяк не вплинув на загальну ситуацію.

Доля всіх резидентів склалася трагічно. Знищили сміливого Зорге, у грудні 1942 р. гестапо розкрило і стратило Корсиканця і Старшину. Разом із Старшиною розстріляли і його дружину. Як ми вже зазначали вище лише по справі «червоної капели» гестапо знищило 75 людей. Розвідданні, добуті ними ціною власного життя, для Й.Сталіна виявилися абсолютно зайвою інформацією. Навіть після початку війни, після кривавої катастрофи перших місяців визнати свою провину в Сталіна не вистачило ні волі, ні сміливості, ні бажання. Ціною його матірних помилок стала трагедія мільйонів людей. Людей, які йшли у бій озброєні однією гвинтівкою на п’ятьох, а то й менше, із пляшками з «коктейлем Молотова» на танки, гинули в оточеннях і німецьких концтаборах, дружин, матерів і дітей, які так і не дочекалися повернення їх чоловіків та батьків з фронту... Дуже велика ціна самовпевненості.

Література:

1. Гупало С. Ріхард Зорге і його розвідгрупа // Дзеркало тижня. - Від 24 січня 2004 р. - С.12.

2. Соколов Б.В. Разведка. Тайны Второй мировой войны. – М.:АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – 368 с.

3. Там само.

4. Треппер Л. Большая игра: Воспоминания советского разведчика / перевод с французского И.Шрайбера. – М.: Политиздат, 1990. – 382 с.

5. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) – К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. – 336 с.

6. Лето 1941. Украина: документы и материалы. Хроника событий / Колектив авт.-сост.: Замлинский В.А. (руководитель) и др. – К.: Украина, 1991. – 512 с.

7. Куманев Г.А. Рядом со Сталиным: откровенные свидетельства. – М.: Былина, 1999. – 446 с.

8. Там само.