Історія / Історія України

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

ЛІКВІДАЦІЯ САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД.

Відсутність власної державної самостійності накладала свій важкий відбиток на всі сфери життєдіяльності України. Згідно з економічним договором, укладеним між Україною та Росією наприкінці 1920 р., вся фінансова політика розроблялася в Москві. Партійно-державне керівництво України скрупульозно дотримувалося букви і духу договору, фактично змушено було тільки копіювати дії уряду Радянської Росії.

Вищим керівним фінансовим органом республіки було Управління уповноваженого Народного комісаріату фінансів РСФРР при Раднаркомі УСРР із місцем перебування в Харкові (постановою від 20 вересня 1923 р. Управління було реорганізовано в Наркомфін УСРР). Наркомфін Росії реалізовував та керував фінансовою політикою через свого уповноваженого: складав держбюджет, затверджував прибуткові і витратні кошториси об’єднаних комісаріатів, контролював грошові потоки тощо. Усі керівні директиви та вказівки уповноваженого НКФ РСФРР були обов’язковими для фінансових органів України.

Відмова від провального “воєнного комунізму” та запровадження НЕПу зробили надзвичайно актуальними питання відбудови фінансово-банківської системи. Постановою Всеросійського ЦВК у жовтні 1921 р. було відновлено Державний банк [1, с.257], а постанова РНК УСРР від 10 листопада відповідно відновила Всеукраїнську Контору в Харкові. Втім, за своїми правами і функціями вона стала тільки філіалом Держбанку, розпорядження якого поширювались на територію України, а не самостійною фінансовою установою. У створенні власного банку московське керівництво Україні відмовило, тож діяльність Всеукраїнської Контори звелася до беззаперечного виконання директив Держбанку РСФРР.

Відповідно будувалася вся кредитно-банківська політика. Всі банківські установи, які відновили свою діяльність в республіці стали тільки філіями російських банків. Певним політичним хабаром, в умовах підписання союзного договору, імітацією проведення самостійної й незалежної кредитної політики стало відкриття в республіці наприкінці 1923 р. власного Українського сільськогосподарського банку. Втім, недовго українське керівництво святкувало перемогу (на думку А. Морозова тільки тверда і непохитна позиція Х. Раковського, на той час голови РНК України, змогла переламати ситуацію на користь відкриття власної банківської інституції [2,с.100]), адже московське керівництво не збиралося втрачати ініціативу у настільки важливому питанні як збереження за собою права на повне розпорядження якомога більшими об'ємами кредитних коштів, які використовувалися в Україні. Тож, вже на початку 1924 р. був створений Центральний сільськогосподарський банк СРСР – цим було завершено створення єдиної системи сільськогосподарського кредиту. Принциповим моментом є те, що цей банк, який очолив всю систему, взагалі не мав відділень. Таким чином, його головною і єдиною функцією став контроль і загальне керівництво всією кредитною політикою, яку реалізовували республіканські сільськогосподарські банки та товариства сільськогосподарського кредиту. Відповідно, створення вищого контролюючого центру остаточно поховало надію республіки щодо можливостей проведення самостійної кредитно-фінансової політики.

Як наслідок, місцеві особливості й специфіка зовсім не враховувалися в роботі банківських інституцій республіки. Так само і думки та плани керівництва українських банків не дуже цікавили московське керівництво, яке обмежувалося скиданням в Україну директив та вказівок, обов’язкових для виконання. Приміром, на нараді керівників Промбанку України наприкінці 1920-х років фіксувалося: “Філії не мають інформації щодо роботи останнього з’їзду керівників у Москві. Там Україна була представлена однією людиною разом із таким же представництвом від дрібних відділень РСФРР” [3].

Розвиток роботи української банківської системи стримувала залежність від фінансування союзного центру. Майже ¾ всього кредитного обороту України було сконцентровано у філіях банків загальносоюзного значення. Відповідно, й обігові капітали, які були виділені українським філіям управами банків майже вп’ятеро перевищували капітали “українського походження”, що значно обмежувало фінансову самостійність та ініціативу українських фінансових інститутів.

Відмова від політики НЕПу, яка намагалася поєднувати в собі жорстке державне регулювання і певні ринкові елементи, натомість створення тоталітарної, командно-адміністративної моделі управління, спричинило й докорінну перебудову всієї парадигми існування радянської держави. В умовах формування сталінського культу особи, фактично нової релігії страху і терору, придушення навіть потенційних натяків на відцентрові настрої, існування навіть у тому, скоріше, імітаційно-бутафорському вигляді, але все ж хоча б за назвою власної кредитно-фінансової системи в республіці, московськими партійно-чиновницькими функціонерами було визнано недоречним.

Так, з початку 1930-х років розгорнувся наступ на українські філії. У 1930 році на загальних зборах акціонерів було прийнято “добровільне” рішення щодо ліквідації Українського сільськогосподарського банку і приєднання його до загальносоюзного Сільськогосподарського кооперативно-колгоспного банку.

Втім, це була тільки перша ластівка тих змін, які чекали республіканську банківську систему у 1930-ті рр. Слід наголосити, що ліквідація республіканської банківської системи мала на меті виконання виключно політичного завдання, економічна доцільність була легко принесена у жертву кон'юнктурному замовленню. Так, наказ ліквідувати Всеукраїнську контору Держбанку прозвучав як грім серед ясного неба, став повною несподіванкою для республіканського керівництва, адже він неймовірно ускладнював всі економічні процеси в УСРР. Москвою було абсолютно проігноровано й те, що українські банки продемонстрували дуже високій рівень фінансової дисципліни й високу якість обслуговування. Без жодних зайвих проблем впоралися із завданнями фінансування того масштабного промислового будівництва, яке розгорнулося в республіці. Приміром, за результатами проведеного змагання між філіями і конторами Держбанку в СРСР на кращий річний звіт у 1935 р. перше місце зайняла Всеукраїнська контора та її філії. Саме вона отримала перехідний Червоний прапор імені п'ятнадцятиріччя Держбанку [4].

Втім, в умовах боротьби “українським націоналізмом” (Й.Сталін на ХVІІ з'їзді ВКП(б) оголосив ухил до українського націоналізму головною небезпекою в Україні) наявність в республіці Всеукраїнської контори Держбанку, навіть і з функціями тільки філії, все ж залишалася певним і досить значущим елементом самостійності. Тож одразу слідом за врученням перехідного Червоного прапору, який засвідчив високий рівень роботи українських банків, республіка отримала наступну “нагороду” – нищівний удар – наказ ліквідувати Всеукраїнську контору. Українське республіканське керівництво було шоковане подібним наказом, адже відтепер всі питання фінансування індустріалізації офіційно переходили у підпорядкування союзного керівництва. Складалася ситуація більш характерна для творчості сюрреалізму: в республіці існувала ціла низка республіканських трестів, втім питання надання їм коштів регулювалися виключно правлінням Держбанку в Москві. Відповідно й Наркомфін УСРР відтепер повинен був з'ясовувати ситуацію із виконанням держбюджету республіки, місцевих обласних бюджетів або через правління Держбанку у Москві, або узгоджувати всі питання із восьма відділеннями Держбанку в регіонах республіки. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор у липні 1936 р. відправив лист розпачу до Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б), в якому аргументовано виклав свою точку зору, благав не ліквідовувати українську філію, підкреслюючи всю алогічність, економічну катастрофу подібної ситуації [5]. Проте, незважаючи ні на що, абсолютно ігноруючи провальну економічну складову, влітку 1936 р. Всеукраїнська контора Держбанку була ліквідована.

Слід відзначити, що аналогічна доля спіткала й решту республіканських банків: були ліквідовані також і українські філії Цекобанку і Промбанку. Відтепер всі фінансово-кредитні питання республіки на цілком офіційних підставах регулювалися виключно наказами союзного керівництва.

Таким чином, проведення подібних трансформацій мало на меті зовсім не покращення техніки кредитування в країні. Ліквідація, навіть скоріше чисто номінальної, формальної, маріонеткової республіканської кредитової системи – стала черговим свідомим ударом по українській самостійності, а разом із тим, однією із найважливіших складових формування основ сталінської тоталітарної системи.

Література

1. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам (1917-1967 гг.): В 5 т. / – М.: Политиздат, 1967. – Т.1. – 783 с.

2. Морозов А.Г. Село і гроші. Українська кредитна кооперація в добу НЕПу / А.Г. Морозов. – Черкаси: НДІТЕХІМ, 1993. – 274 с.

3. Державний архів Донецької області. – Ф. Р-90, оп.2, спр.4, арк.1.

4. Центральний державний архів громадських об'єднань України. – Ф.1, оп.20, спр.6990, арк.16.

5. Там само. – Арк.6-8.