к.і.н. Федько А. В., к.і.н. Каліберда Ю. Ю.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

УКРАЇНСЬКА РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКА СПІЛКА У ПРОТИБОРСТВІ З РАДЯНСЬКОЮ ТОТАЛІТАРНОЮ СИСТЕМОЮ

Короткий період «відлиги» (1956-1959) – невдалої спроби ревізії та «демонтажу» політики сталінського правління, здійсненої Першим секретарем ЦК Комуністичної партії Радянського Союзу М. Хрущовим – призвів до появи у Радянському Союзі нового дисидентського опозиційного руху, що відіграв помітну роль на початку 1990-х рр. у розпаді радянської тоталітарної системи та появі на її теренах нових незалежних суверенних держав.

Термін «дисиденти» був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною ідеологією та політикою держави. На думку більшості сучасних дослідників дисидентський рух в Україні зародився у середині 1950-х рр. як протест окремих представників її суспільства проти національної бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації.

За підрахунками науковців, кількість людей, які протягом 60-70-х років ХХ ст. були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі осіб [1, c. 445]. Серед них були представлені інженери лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та інші, проте найбільш чисельною і домінуючою була група української інтелігенції.

Кращі представники національної духовної еліти українського суспільства, відчуваючи на собі весь тягар моральної відповідальності за сучасне та майбутнє свого народу, стали на захист його національно-культурних, демократичних та державницьких вимог і вступили у нерівний політичний та моральний двобій з радянською тоталітарною системою.

На той час окремою активною формою спротиву радянському (комуністи-

чному) режимові була діяльність невеликих підпільних груп, які домагалися не тільки демократичних прав, а й державної самостійності України.

Так, наприкінці 1950-х років у західних областях України виникло кілька таких нелегальних організацій. Найбільш відомою з них була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена у 1959 р. на Львівщині групою юристів на чолі з Левком Лук’яненком, і вперше у післявоєнній історії склала ґрунтовну політичну програму українського визвольного руху.

Усі її члени мали вищу освіту, більшість з них була юристами за фахом, тому в літературі справу Української робітничо-селянської спілки називають ще «справою юристів». Вони намагалися виборювати права людини і права нації на основі радянської Конституції та законів.

Завданням цієї статті є спроба висвітлити політичну діяльність Української робітничо-селянської спілки (1959-1961) та проаналізувати політичну програму Спілки та її членів.

Протягом багатьох років питання, пов’язані з виникненням та діяльністю політичної опозиції в Україні у другій половині 1950-х – середині 1980-х років, з ідеологічних міркувань залишалися забороненою темою для дослідження вітчизняних істориків.

Та це й не дивно, адже радянська комуністична пропаганда десятиліттями переконувала співвітчизників та іноземців у відсутності будь-якої опозиції та проявів інакодумства всередині країні. В свою чергу її ж учасників офіційні органи влади називали не інакше як «буржуазними націоналістами», «запроданцями світового імперіалізму», «агентами іноземних розвідок» тощо.

Саме тому перші збірники документів, так само, як і перші дослідження про діяльність опозиції в Україні другої половини 1950 – середини 1980-х рр., з’явилися за кордоном. Одними з перших потрапили на Захід та були видані у

1968 р. у Мюнхені (Західна Німеччина) судові матеріали, що розкривали обставини засудження учасників Української робітничо-селянської спілки [2]. Проте детальне вивчення істориками дисидентського опозиційного руху в Укра-

їні означеного періоду розпочалося після здобуття нею державної незалежності.

Питання дисидентського руху в Україні у своїх працях «Україна: історія» (Київ, 1991) [1, с. 445-447] та «Нарис історії України» (Львів, 1992) [3, с. 142-144] піднімають іноземні дослідники українського походження професори А. Жуковський та О. Субтельний.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. в Україні щодо теми дослідження з’являються солідні, підкріплені архівними джерелами наукові монографії, публікації та статті вітчизняних та закордонних істориків: Г. Касьянова [4], Ю. Курносова [5], В. Барана [6], Б. Захарова [7], А. Русначенка [8], О. Бажана та Ю. Данилюка [9], спогади безпосередніх учасників тих подій [13-14]та ін. [10-18].

Спираючись на різноманітні історичні джерела та відкриті матеріали судово-слідчих справ, автори цих праць дають детальний аналіз біографії та діяльності відомих українських дисидентів, наводять тексти програмних документів політичних організацій тих років, розглядають форми і методи боротьби дисидентських груп з радянською тоталітарною системою.

Як стверджують ці історичні праці, ініціатором створення Української робітничо-селянської спілки виступив колишній пропагандист Радехівського райкому Комуністичної партії України (КПУ), адвокат Левко Григорович Лук’яненко.

Сама організація протягом всього часу свого існування була доволі нечисельною. До 1961 р. група нараховувала всього біля десяти членів – жителів різних областей України, які в умовах суворої конспірації намагалися виробити програму своїх дій.

Найбільш активними серед них були: Степан Мартинович Вірун –

інструктор Радехівського райкому КПУ, Іван Олексійович Кандиба – адвокат Перемишлянської адвокатури, Василь Степанович Луцків – завідувач клубом села Павлів Радехівського району Львівської області, Олександр Семенович Либович – інженер Львівського Управління сільського господарства, Іван Захарович Кіпіш – працівник міліції, Йосип Юліанович Боровицький – юрист. Саме ці шість членів організації разом з Л. Лук’яненком після їх викриття агентами Комітету державної безпеки (КДБ), 20.05.1961 р. на закритому

засіданні суду були засуджені на великі терміни ув’язнення [13, с. 64-66].

З самого початку члени Спілки ставили собі за мету створити альтернативну КПРС підпільну організацію, яка б мирними, ненасильницькими діями домоглася виходу України з СРСР та розробити її політичну програму.

Для здійснення цієї стратегічної задачі, члени УРСС на чолі з Л. Лук’яненком при розробці майбутньої програми вирішили скористатися неоднозначним тлумаченням статей 17 та 14 Конституції СРСР (1936) та Конституції УРСР (1937) щодо права виходу радянських республік зі складу Радянського Союзу. З одного боку згідно цих вимог Українська РСР, як союзна радянська республіка de jure мала право на вільний вихід з Союзу, проте de facto практичний механізм цього виходу не був детально прописаним у радянських законах.

Влітку-восени 1959 р. Левком Лук’яненком був складений текст програми майбутньої партії під назвою: «Розширений проект програми Української робітничо-селянської спілки (УРСС)» [13, с. 11-34].

У програмі проголошувалась спадковість засад українського національно-визвольного руху, базування на ідеях засновника українського націоналізму Миколи Міхновського (1873-1924), Революційної української партії та «справжнього» марксизму, ідеї якого були дискредитовані соціальною політикою Комуністичної партії Радянського Союзу [15, с. 445].

На думку сучасного дослідника А. Русначенка цей проект мав узагальню-

ючий характер і охоплював майже всі сфери життя суспільства, чого не було в інших політичних програмах підпільних груп того періоду, а також містив детальний огляд і спробу аналізу найважливіших суспільно-політичних проблем

сучасності СРСР і УРСР [8 с. 393-394].

Документ констатував колоніальний статус України, політичну організацію суспільства визначав як «диктатуру партійної верхівки», підкреслював безправне становище в УРСР робітників та кріпацьке – селян, ізоляцію СРСР від зовнішнього світу, вимагав визнати національно-визвольний характер боротьби Організації українських націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА), піднімав питання про створення української армії, вбачався вихід України зі складу СРСР відповідно до чинної конституції Союзу, яка не заперечувала в теорії такого кроку.

Програма передбачала встановлення у суспільстві справжнього народовладдя, самоуправління на виробництві, вибору форм господарювання в економіці, дерусифікації громадсько-культурного життя. Досягнення мети групи передбачалося мирними засобами, шляхом поетапного реформування радянської політичної системи, з поєднанням леґальних і нелеґальних форм та методів політичної роботи.

Хоча Л. Лук’яненко на сторінках програми і визнає марксизм-ленінізм передовою ідеологією сучасності, проте у своїх підсумках щодо оцінки політичного режиму в СРСР, приходить до цілком протилежного офіційній комуністичній пропаганді висновку тому, що зветься реальним соціалізмом.

Позитивно оцінюючи Жовтневу (1917 р.) революцію у Росії, автор зазначає також, що «особливістю нашої епохи є посилення міжнародного національно-визвольного руху» [14, с. 13]. Отже, використані у програмі автором проекту «знання марксизму-ленінізму вказують на безоднє провалля між сучасною радянською дійсністю і тими ідеалами, за які боролися пролетарі усіх країн з їх вождями: Марксом, Енгельсом і Леніним…» [8 с. 394].

В проекті програми засуджувалася широка соціальна демагогія, яку застосовувала союзне керівництво і російська (зрусифікована) адміністрація, стверджуючи, що нібито самостійна Україна неможлива. Водночас проект засуджував й націоналізм. Програма закликала до створення «абсолютно незалежної держави із широко розвинутим соціалістичним устроєм та завоюван-

нями демократичних прав» [14, с. 13].

Виходячи з цих аргументів, Л. Лук’яненко вважав, що в СРСР панувала диктатура однієї партії. Для усунення цієї диктатури від влади на першому етапі члени організації вважали за необхідне проведення широкої демократизації

радянського суспільства, на другому – здобуття Україною державного сувере-

нітету через проведення всенародного референдуму [15, с. 445].

У випадку негативних результатів цього референдуму УРСС зобов’язувалась саморозпуститись. Тому не випадково, у тексті проекту програми містились слова, що у майбутньому самостійна Україна «на ґрунті усуспільненої економіки» мала б розвиватися у «напрямку до комунізму».

Присутність марксистських термінів у програмі Спілки дало привід сучасним історикам класифікувати Українську робітничо-селянську спілку як політичну організацію «націонал-комуністичного спрямування».

Існування такої думки аргументується цими авторами по-перше тим, що значна кількість її організаторів на той час були членами КПРС. По-друге, програмні засади УРСС були своєрідним органічним продовженням ідейних пошуків українських соціалістів початку ХХ ст., які були популярні в певних колах КПУ того періоду.

Проте це не зовсім співпадає з істиною. Слабким місцем цього ствердження є той факт, що головними постулатами проекту програми організації була пропаганда ідей демократичних прав людини та нації, а «комуністична» фразеологія вірогідніше була своєчасною даниною часу, ідеологічним рудиментом, якого можна було позбутися у процесі подальшої роботи.

Тому на думку авторів цієї статті більш справедливим треба вважати діяльність УРСС як підпільної організації партійного типу та державницького напрямку, що боролась за незалежність і демократію в Україні виключно мирними шляхами. Націонал-комуністична модель майбутньої Української незалежної держави розглядався її членами виключно як тимчасовий, проміжний

крок у процесі українського державотворення.

Перші організаційні збори Української робітничо-селянської спілки відбулися 7.11.1960 р. у Львові в помешканні Івана Кандиби. На цих зборах первісний проект програми, що базувався на теорії марксизму-ленінізму, більшістю членами організації був відкинутий. На перше місце було вирішено поставити завоювання демократичних прав і свобод. Досягти суверенності Укра-

їни передбачалося тільки мирними засобами.

Відповідно до цього члени УРСС доручили Л. Лук’яненку до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22.01.61, скласти новий проект програми, який повинен був урахувати висказані під час зборів в процесі обговорення зауваження. На зборах було також вирішено утворити партійні осередки на підприємствах та в установах, передусім, на сході України

20 січня 1961р. за доносом провокатора (колишнього слухача партшколи Львівського обкому КПУ М. Ващука) Українська робітничо-селянська спілка була викрита органами КДБ [14, с. 54]. 21 січня були заарештовані Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С.Вірун, В. Луцьків, О. Лібович, пізніше – І. Кіпіш та Й. Боровницький.

Під час свого допиту на попередньому слідстві на звинувачення в антирадянській пропаганді та агітації Л. Лук’яненко зауважив, що «агітація за відокремлення УРСР від СРСР не складає жодного злочину, бо ст. 17 Конституції СРСР проголошує право виходу союзної республіки зі складу СРСР». Слідчий УКДБ капітан Денисов «відповів, піднявши Конституцію над головою: »Конституция существует для заграницы» [14, с. 86].

Суд над членами Спілки відбувся у слідчій в’язниці КДБ м. Львова. 21 травня 1961 р. Львівський обласний суд на своєму закритому засіданні засудив Л. Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Л. Лук’яненка, як керівника підпільної організації, винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму» [14, с. 50].

Через 72 доби Верховний Суд СРСР замінив йому розстріл 15-ма роками

позбавлення волі. Інші члени організації отримали терміни від 10 до 15 років ув’язнення. Всі засуджені відбували покарання у концтаборах Мордовії.

Хоча ця організація діяла недовго (формально вона проіснувала всього 74 доби – із 7 листопада 1960 до 20 січня 1961 рр., коли всіх членів УРСС

заарештували працівники КДБ) і небагато встигла зробити, Українську робітни чо-селянську спілку можна вважати першою саме дисидентською організацією і

за засобами боротьби, і за метою. Більше того, вона була дуже близькою до майбутнього українського правозахисного руху, до якого пізніше і приєдналися найактивніші її члени.

Використання опозицією мирних засобів у боротьбі за політичну владу та демократію (застосування за словами Р. Гріна т. зв. «стратегії пасивної агресії» [16, с. 621]), орієнтація цієї боротьби з тоталітаризмом на світове співтовариство та міжнародну громадську думку, визначення політичного майбутнього країни шляхом проведення всенародного референдуму – ці ідеї не тільки збагатили українську та світову політичну думки, але і були успішно апробовані народами колишнього Радянського Союзу у 1991 р. на практиці, під час демонтажу радянської тоталітарної системи і народження на її уламках нових національних державних утворень. Вони стали надійним дороговказом українського народу на шляху до державотворення, демократії та прогресу.

Література:

1. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. – Київ: Либідь, 1991. – 512 с.

2. Див.: Українські юристи під судом КГБ. – Мюнхен, 1968. – 107 с.

3. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак, О. Романів. – Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. – 230 с.

4. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995. – 224 c.

5. Курносов Ю. Інакомислення в Україні: (60-ті – перша половина 80-х рр.

ХХ ст.) / НАН України. Ін-т історії України; [Відп. ред. В.М.Даниленко]. –

К.,1994. – 221с.

6. Баран В. Україна 1950 – 1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Л.: Світ, 1996. – 448 с.

7. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). –

Харків: «Фоліо», 2003. – 144 с.

8. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х –

початок 1990-х рр. / Документи і матеріали /Розширений проект програми Української робітничо-селянської спілки. – К.:  Вид-во О. Теліги, 1998.— У 2 т. – 720 с.

9. Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. Укpаїнський національний pух: Основні тенденції і етапи pозвитку (кінець 1950-х—1980-ті pp.) / Hаук. pед. О.П. Реєнт; HАH Укpаїни. Ін-т істоpії Укpаїни та ін. – К.: Рідний кpай, 2000. — 329 с.

10. Ведмідь Л. Програмні положення Української робітничо-селянської

спілки: історичний аналіз // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова. Серія 6: Історичні науки : Збірник. Вип. 1. До 170-річного ювілею / М-во освіти і науки України, НПУ ім. М.П. Драгоманова ; Редкол. В.П. Андрущенко (голова) та ін. – К.: НПУ, 2004. – С. 71-77.

11. Мороз В. Шестидесяті роки на Україні // Всесвіт. 1992. – № 9-10.- С. 182-187; № 11-12. – С. 152-156.

12. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Вильнюс; Москва: Весть, 1992. – 352 с.

13. Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні! – К.: Вид.-культурол. центр «Софія», 1994. – 512 с.

14. Лук’яненко Л. Сповідь у камері смертників. Зб. творів. – К.: Журн. "Вітчизна": Газ. "Ділова Україна", 1991. - 124, с.

15. Довідник з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

16. Грин Р. 33 стратегии войны / Роберт Грин; пер. с англ. Е.Я. Мигунова. – Москва: РИПОЛ класик, 2007. – 672 с.

17. Українська Робітничо-селянська Спілка // Рух опору в Україні 1960-1990.Енциклопедичний довідник. Головний редактор О. Зінкевич. – К.: «Смолоскип», 2010. – С. 671-672.

18. Грачевська Т. «На нашому боці правда…»: Програма УРСС – перша

декларація українського опозиційного руху доби «відлиги» // Бористен. – 2003.

№ 1. – С. 16-18.

Анотація

У статті розглядається історія створення, особливості політичної діяльності у 1959-1961 рр. першої нелегальної дисидентської організації в Україні - Української робітничо-селянської спілки.

На підставі історичних праць та джерел аналізується характер діяльності Спілки та погляди її членів на процес «демонтажу» радянської тоталітарної системи та побудови незалежної України.

Ключові слова: Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), дисидентський рух, радянська тоталітарна система.

Анотация

В статье рассматривается история создания и особенности политической деятельности в 1959-1961 гг. первой диссидентской организации в Украине - Украинского рабоче-крестьянского союза. На основе исторических работ и источников анализируется характер деятельности Союза, взгляды её членов на процесс «демонтирования» советской тоталитарной системы и построения независимой Украины.

Ключевые слова:Украинский робоче-крестьянский союз (УРСС), диссидентское движение, советская тоталитарная система.

Summary

In article is considered history of the creation and particularities to political activity in 1959-1961 of the first dissident organization in Ukraine - Ukrainian worker-peasant alliance. On base of the history work and the sources is analysed nature to activity of the Alliance, glances of its members on process "unmounting" soviet totalitarian system and buildings of the independent Ukraine.

Keywords: Ukrainian worker-peasant alliance (UWPA), dissident’s movement, soviet totalitarian system.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА:

КАЛІБЕРДА Юрій Юрійович – кандидат історичних наук, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської філії ВМУРоЛ «Україна». Домашня адреса: м. Дніпропетровськ, Набережная Победы, 108, корпус 2, кв. 18. д.т.: 8 (0562)682698.