К.е.н., доцент, Макаренко А.П.

Херсонський державний аграрний університет, Україна

Держава як суб’єкт

кредитування сільського господарства

Подальший розвиток сільського господарства потребує створення й ефективного функціонування кредитної системи. Для України вирішення проблеми сільськогосподарського кредиту є особливо актуальним. Адже сільське господарство є пріоритетною галуззю економіки. Аграрна криза призвела до невикористання його значного виробничого потенціалу. Вирішити цю проблему можна за рахунок залучення інвестицій насамперед на основі кредиту. Через високу відсоткову ставку за кредит в умовах низького рівня рентабельності аграрні господарства не в змозі отримати кредит, а ті, що його взяли – розрахуватися за одержані кошти. Звідси необхідність значного удосконалення кредитної системи в умовах вступу України до СОТ. Основним її напрямком є посилення ролі держави в системі сільськогосподарського кредитування.

На основі узагальнення світової та вітчизняної практики участі держави в сільськогосподарському кредитуванні, а також наукових розробок вчених можна запропонувати певні напрями аграрної політики щодо вирішення цієї проблеми. Для цього згрупуємо їх у два блоки за ознакою використання державою власних (бюджетних) коштів й опосередкованим регулювання кредитної системи, в якій держава певною мірою бере участь. Розглянемо їх детальніше.

Держава – суб’єкт кредитування недержавних агроформувань. У цьому випадку йдеться не про безкоштовне фінансування аграрних підприємств, а про державні кошти, які їм надаються у тимчасове користування. На відміну від комерційних банків держава може задовольнитися низькою відсотковою ставкою або взагалі надавати кредити безкоштовно. Все залежить від конкретних умов і цільового призначення кредитів. Саме використання державних пільгових або безвідсоткових кредитів дає змогу державі створювати бажану структуру сільського господарства, стимулювати пріоритетні напрями його розвитку або експорт продукції. Безумовно, державні кредити бажано надавати на конкурентній основі під розроблені бізнес-плани, але, як мінімум, за цільовим призначенням. Виправданою була б розробка і реалізація спеціальних програм використання державного сільськогосподарського кредиту. Зрозуміло, що такі програми повинні охоплювати в першу чергу ті галузі аграрного виробництва, які сьогодні фактично в занепаді (тваринництво, садівництво і т.ін.). Більше того, для цього необхідно використовувати державні дотації і субвенції (про це йдеться далі). Для цього можна організувати участь у цих програмах окремих господарств на конкурсних умовах за поданими детальними бізнес-планами.

Державне кредитування потребує створення державних спеціалізованих банків. Звичайно, державний аграрний кредит не повинен перетворитися (як за радянських часів) у різновид фінансових дотацій або субвенцій. Останні потребують витрат державних коштів, які безпосередньо ніколи не повернуться в державний бюджет. Кредитні ресурси повернуться державі. Це – спосіб, важіль виведення сільського господарства із кризи за рахунок тимчасового вилучення державних коштів із метою розширення інвестицій. Останні – завжди є способом за допомогою якого скорочується споживання життєвих благ у поточному періоді з метою його розширення в майбутньому. Але часто господарства не повертають позичені державні кошти, посилаючись при цьому на справжню чи удавану відсутність прибутків. Щоб запобігти цьому, держава повинна використовувати різні важелі. Основні з них:

– надавати кредити насамперед ефективно працюючим суб’єктам (забезпечення кредитними ресурсами міцних господарств);

– створення спеціалізованої інформаційної системи для моніторингу за господарською діяльністю тих господарств, які отримали державні кредити на основі застосування комп’ютерної техніки;

– третє по порядку, але найбільш вагоме за значенням є використання (аналогічно комерційним банкам) застави під отриманий кредит. Ця проблема пом’якшується приватизацією землі, а також стабілізацією процесу реконструкції агроформувань, зміцненням їх матеріально-технічної бази. Держава може здійснювати кредитування під заставу землі (хоча тут потрібно створити відповідну нормативно-правову базу, реально ввести ринок землі), різних ліквідних ресурсів, вироблену продукцію шляхом застави (наприклад, зерна чи іншої сільськогосподарської продукції), з використанням форвардних або ф’ючерсних контрактів.

– запровадження іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників під заставу земельних ділянок і створення Державного селянського іпотечного банку. Саме такий банк міг би стати центром організації державної фінансово-кредитної аграрної політики. Безумовно, і комерційні банки можуть здійснювати кредитування з використанням застави земельних ділянок. Однак у сучасних умовах це може призвести до небажаних результатів через відсутність належної нормативно-правової бази землеволодіння і землекористування.

Отже, за відсутності належних коштів у держави для дотування сільського господарства велике значення має організація державного кредитування. Для держави це вигідно тому, що кредитні кошти будуть повернені при безвідсоткових позиках і з прибутком при відсотках. Для держави таке кредитування є вигідним, адже воно може використовуватися як важіль структурного регулювання розвитку аграрного виробництва, виділення його пріоритетних напрямів розвитку. Використання застави під кредитні кошти і надання їх ефективно працюючим господарствам гарантує повернення кредитів. Державні кредити вигідні підприємствам тим, що вони мають довгостроковий характер, великі обсяги і доступні при пільговому кредитуванні.

Заслуговує на увагу пропозиція вітчизняних дослідників заснувати спеціалізований аграрний банк з наданням йому статусу “Уповноваженого банку з обслуговування підприємств АПК”. Через цей банк держава повинна здійснювати: регулюючий вплив на кредитний ринок і кредитні відносини в агропромисловому виробництві; розміщення всіх кредитів, які надаються сільськогосподарським товаровиробникам з боку держави та міжнародних кредитних установ; іпотечних операцій із землею.

Важливе значення має участь держави у кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників на паритетних засадах із приватними банками. Створюватися такі приватно-державні агробанки можуть на різних засадах. Раціонально було б організувати їх у формі акціонерних товариств. При наявності контрольного пакета акцій у держави – це фактично був би вже державний банк. Однак він зміг би залучати значні кошти різних приватних юридичних і фізичних осіб.

Можлива й участь держави в різних кредитних товариствах і кооперативах. У такому разі об’єднуються ресурси аграрних господарств і держави. Практично всі вони відчувають нестачу коштів, тому створити кооперативні кредитні установи із достатнім статутним капіталом неможливо. Це можна зробити за допомогою коштів держбюджету. У цілому, як зазначалося, назріла потреба в опрацюванні обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення кооперативної банківської системи в сфері АПК. Багаторічний досвід європейських країн, зокрема Франції, щодо створення і функціонування аграрних банків на кооперативних засадах переконливо доводить доцільність їх запровадження в Україні. Проте детальне вивчення цього досвіду численними делегаціями різних відомств так і залишилося без будь-яких пропозицій щодо створення кооперативного банку в агропромисловій сфері нашої країни. І це цілком зрозуміло. Адже банківські структури не зацікавлені у появі ще одного, досить перспективного, конкурентоспроможного банку. Це стає основною причиною “незаінтересованості” окремих відомств та їх структур у створенні мережі кооперативних банків. Інтереси ж сільськогосподарських товаровиробників, як і завжди, не враховуються.

Одним із важливих напрямів державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників є часткове покриття відсоткових ставок при кредитуванні комерційними банками сільськогосподарських товаровиробників. Йдеться про відшкодування державою різниці між пільговими і діючими відсотковими ставками. Україна, як і деякі країни Заходу, вже здійснює часткове покриття відсоткових ставок при кредитуванні комерційними банками сільськогосподарських товаровиробників (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2000 року № 1141).

У ряді випадків для вирішення певних завдань можливо використовувати гарантії держави для отримання кредитів у комерційних банках. У науковій літературі часто використовується таке поняття як “податковий кредит”. Йдеться про використання податкових пільг, відстрочки у сплаті податків, а можливо й відміну на певний час податків щодо аграрних господарств. Однак економічний механізм податкового кредиту потрібно використовувати досить обережно, оскільки він не завжди дає очікувану віддачу. Підприємства можуть приховувати реальний фінансовий стан, а тому податковий кредит повинен ґрунтуватися на вичерпному аналізі показників фінансової діяльності господарства, напрямів розподілу доходу від реалізації продукції. Податковий кредит краще використовувати за цільовим призначенням, тобто з його допомогою підтримувати ті види виробництва, які є нерентабельними. Крім того, податкові пільги потрібно насамперед використовувати як важіль сприяння інвестиціям, залежно, від їх обсягу, терміну окупності проекту та інших характеристик.

Держава в усіх економічно високорозвинутих країнах застосовує форми і методи прямої державної фінансової підтримки. Найбільш поширеними з них є такі: 1) бюджетні інвестиції; 2) субсидії; 3) субвенції; 4) дотації. Тобто йдеться про бюджетні асигнування, які здійснюються на безповоротній основі.

Разом з тим прямі бюджетні виплати на відміну від тих, які здійснюються на поворотній основі (платній, пільговій або безкоштовній), повинні базуватися на особливих принципах і формах їх надання і суб’єктах, які її отримують.

Вихідною умовою безповоротних бюджетних асигнувань є створення спеціальних фондів підтримки аграрного сектора національного та регіонального рівнів. Джерелом їх фінансування можуть бути: кошти державного бюджету, які виділяють при його затвердженні Верховною Радою України на кожний календарний рік. У такому випадку спеціальний фонд підтримки аграрного сектора накопичується в Агробанку (державному чи змішаному) на спеціальному бюджетному рахунку і знаходиться під контролем державного казначейства або розрахункової палати. Можливе використання і інших джерел поповнення такого фонду, які не акумулюються в державному бюджеті, а перераховуються безпосередньо у фонд підтримки аграрного сектора (Український фонд підтримки підприємництва; Український державний фонд підтримки фермерських господарств; Державний інноваційний фонд України; інші фонди).

Складною проблемою є ефективне використання аграрними виробниками бюджетних безповоротних асигнувань. Якщо держава дотує сільське господарство за рахунок коштів усіх платників податків, то вона повинна чітко визначитися, кому їх надавати, за якими напрямами і як ефективно вони будуть використовуватися. Тобто державні кошти повинні використовуватися в загальнонаціональних інтересах. Державні дотації повинні бути адресними і давати належну віддачу. За допомогою дотацій держава може і повинна вирішувати важливі проблеми розвитку аграрної сфери економіки. Тобто дотації – це важливий важіль здійснення ефективної аграрної політики держави.