Ткаченко В.В.

Професор кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

НАУКОВІ ТОВАРИСТВА УКРАЇНИ 20-30-Х РР. ХХ СТ.

У досліджуваний період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах – наукові товариства різного профілю. Вони об’єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. Європейська традиція організації науки з пошаною ставиться до наукових товариств та їх діяльності, вбачаючи в них уособлення академічної автономії й свободи. Точка зору керівників радянської держави докорінно відрізнялася.

В Україні громадські форми наукового пошуку мали усталені традиції. Зусиллями багатьох поколінь дореволюційних дослідників було закладено надійні підвалини для систематичних й широкомасштабних досліджень майбутніх років, що дозволило піднести науку у 20-х рр. на якісно новий рівень. Якраз тоді була створена розгалужена мережа громадських об’єднань. Разом із професійними вченими з дореволюційним “стажем” у роботу включилися представники нової генерації дослідників, численні аматори старовини [1, 10-11]. Це переконливо спростовувало поширену серед частини фахівців думку про те, що наука може успішно розвиватися тільки у рафінованому академічному середовищі.

22 червня 1922 р. колегія Головпрофосу вирішила впорядкувати роботу наукових товариств, ухваливши положення про їх діяльність. Згідно цього документу в усіх місцевостях УСРР, де існували для цього необхідні умови, мали утворюватися наукові й науково-технічні товариства з метою взаємного обміну здобутими наслідками досліджень, розробки наукових питань й розповсюдження наукових знань.

Для заснування такого наукового об’єднання потрібно було подати відповідну заяву й проект статуту до губернського комітету професійно-технічної та спеціальної освіти (губпрофос) тієї губернії, у якій планувалося створити товариство, або до бюро наукового комітету, якщо осередок вже був наявним з попередніх років, а в Харкові – через науковий комітет до Головпрофосу. В заяві потрібно було вказати засновників наукового товариства, їх місце проживання, освітній та науковий ценз, професію й місце знаходження товариства, що створювалося, та род його наукової діяльності. Заява мала бути підписаною всіма засновниками товариства. Про кожен випадок реєстрації або відмови в ній губпрофос повідомляв науковий комітет Укрголовпрофосу, у віданні якого знаходилися всі наукові товариства України. У випадку непогодження науковий комітет мав право перенести питання для остаточного вирішення на колегію Головпрофосу.

Наукове товариство мало право влаштовувати доповіді, лекції й, з відповідного дозволу, курси, мати свою бібліотеку та інші необхідні для його діяльності науково-допоміжні заклади, а також видавати власні праці й матеріали у вигляді тимчасових чи постійних видань, відповідно з діючими узаконеннями й розпорядженнями. Кошти товариства складалися з періодичних внесків його членів, прибутків з підприємств, пов’язаних з його діяльністю, субсидій, що могли надаватися урядом, та пожертв від будь-яких установ чи приватних осіб.

Відповідальною за всю діяльність товариства й дотримання ним статуту була президія. Наукове товариство було зобов’язане щорічно надавати звіт про свою роботу науковому комітету Головпрофосу та Всеукраїнській академії наук, а також відповідному наркомату за приналежністю. У випадку відхилення наукового товариства у процесі його діяльності від визначених статутом завдань чи будь-якого порушення установчих документів або радянських законів, воно могло бути закритим постановою Укрголовпрофосу. При ліквідації наукового товариства його майно, якщо інше не було передбачене статутом, надходило у розпорядження відповідного губпрофосу або Укрголовпрофосу до передачі його згідно з рішенням останнього до іншого осередку [2, 768].

Уповноваженим наукового комітету на місцях доручалося встановити зв’язок з науковими товариствами та їх філіями на закріпленій за ними території й надати науковому комітету довідки про їх діяльність, особовий склад, матеріальне становище, наявні при них допоміжні заклади й надіслати річні звіти усіх товариств за минулий рік [2, 728]. Ця робота призвела до перереєстрації діючих та утворення нових осередків. У першій половині
20-х рр. в Україні працювало 35 наукових товариств:

І. Одеса.

1. Одеське хірургічне товариство.

2. Одеське епідеміологічне товариство.

3. Одеське дерматологічне та венерологічне товариство.

4. Одеське товариство музичних діячів.

5. Одеське юридичне товариство “ОДЕЮР”.

6. Одеське бальнеологічне товариство.

7. Одеське товариство психіатрів і невропатологів.

8. Товариство одеських лікарів-терапевтів.

9. Одеське товариство письменників.

10. Одеське товариство акліматизації рослин і тварин.

11. Одеське товариство дослідників природи.

12. Одеське одонтологічне товариство.

13. Наукове товариство Херсонських лікарів.

14. Одеське товариство науково-технічної інтелігенції.

15. Одеське філологічне товариство.

ІІ. Київ.

1. Київське офтальмологічне товариство.

2. Наукове товариство студентів-медиків при Київському медичному інституті.

3. Фізико-медичне товариство.

4. Дерматологічне і венерологічне товариство.

5. Київське товариство дитячих лікарів.

6. Акушерсько-гінекологічне товариство.

ІІІ. Полтава.

1. Українське наукове товариство.

2. Наукове сільськогосподарське товариство.

3. Полтавське медичне товариство лікарів.

4. Полтавське відділення Українського юридичного товариства.

ІV. Миколаїв.

1. Миколаївське наукове товариство ВУАН.

2. Миколаївське товариство дослідників природи.

V. Чернігів.

1. Чернігівське наукове товариство (філія ВУАН).

2. Наукове товариство лікарів у м. Ніжині.

VІ. Волинь.

1. Волинська етносекція ВУАН.

2. Наукове товариство лікарів.

3. Волинський етнографічний науковий комітет.

VІІ. Кам’янець.

1. Наукове товариство при кам’янець-подільському ІНО.

2. Товариство дослідників природи.

3. Подільське відділення Всеукраїнського агрономічного товариства [2, 790].

Затвердження статутів наукових товариств широко використовувалось владою для того, щоб реєструвати лише ті з них, існування яких відповідало її інтересам. Так, уповноважений по Київу у червні 1925 р. звернувся за роз’ясненнями до Головнауки. Розглянувши статут Київського товариства дослідників природи він зауважив, що “йому невідомо про що йде мова. Якщо передбачається організація нового осередку, то він пропонує рішуче відмовити в його організації. Якщо ж мається на увазі старе товариство, то його треба затвердити, але з цілою низкою змін та уточнень” [3, 64].

Частина товариств входила до складу Всеукраїнської академії наук. Вони діяли майже самостійно, підпорядковуючись безпосередньо керівництву Академії, а не окремих її відділів: Історичне товариство Нестора-Літописця; Історично-літературне товариство; Товариство дослідників української історії, письменства й мови в Ленінграді; Товариство економістів; Товариство працівників [4, 382-414].

Наукові товариства у стислий термін зуміли визначити основні напрямки досліджень досить широкого діапазону й розгорнути діяльність по реалізації цілої низки наукових програм. Втім, констатуючи успішне розгортання наукових досліджень у 20-ті рр., варто зазначити, що втілення в життя накреслених планів часто-густо стримувалося відсутністю надійних джерел фінансування й недостатньою кількістю кваліфікованих кадрів. З кінця 20-х рр. зацікавленість владних структур діяльністю наукових товариств поступово згасла. Відповідно й державні академічні інституції дедалі менше уваги звертали на їх існування та невдовзі зовсім припинили координацію досліджень. На листопадовій сесії ВУАН 1929 р. було прийняте несподіване рішенння про ліквідацію усіх наукових товариств у системі Академії. У 1930 р. вийшла постанова ЦК КП(б)У “Про завдання партії в області наукової роботи”. Вона закликала до рішучої боротьби з дрібнобуржуазним, одноосібним ставленням окремих працівників до наукових досліджень та переходу до принципів колективності й плановості, які передбачалося запровадити у діяльність наукових товариств. Жорстка звітність усіх осередків перед відповідними партійними організаціями та проведення виборів керівних органів наукових товариств під пильним контролем призначеної владою партійної комісії – ось головний лейтмотив цієї постанови [5, 88].

Наслідком ухваленого рішення став стрімкий занепад наукових товариств, які виявилися неспроможними існувати у нових умовах командно-адміністративної системи, що передбачала постійне втручання компетентних органів” у вільний науковий пошук. Чисельні об’єднання, що існували поза структурою ВУАН, проіснували більш тривалий час, оскільки їх діяльність не піддавалася такій суворій регламентації з боку держави. Втім, й вони практично припинили роботу або значно звузили напрямки своїх досліджень, відтепер зорієнтованих виключно на пошук фактів, необхідних для яскравого підтвердження беззастережних успіхів радянської влади.

Джерела та література:

1. Ткаченко В.В. Історичне краєзнавство: Чернігово-Сіверщина у перше пожовтневе двадцятиріччя: Навч. посібник. — К.: Знання, 2007. — 215 с.

2. ЦДАВО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 454.

3. ЦДАВО України. — Ф. 166. — Оп. 5. — Спр. 734.

4. Історія Академії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. — К.: Наукова думка, 1993. — 376 с.

5. Савчук В.С. Научные общества и культурная революция на Украине (1917–1931) // Вопросы истории естествознания и техники. — 1995. — № 1.– С. 81- 91.