Экономические науки/15.Государственное регулирование экономики

Княженко І.І.

Бердянський університет менеджменту і бізнесу, Україна

МеХАНІЗМИ державної підтримки аграрної сфери економіки України

Аграрний сектор є особливою, специфічною галуззю економіки України, тому що його розвиток безпосередньо пов'язаний з процесом суспільного відтворення та рівнем життя народу. У ньому працюють близько 20 % зайнятого населення й виробляється 12 – 14 % валового внутрішнього продукту країни.

Особливістю сільськогосподарського виробництва є те, що в сільському господарстві головним, не замінним, не вільно відтворювальним засобом виробництва і предметом праці є земля. Тому результати виробництва залежать від її якості, родючості та місця розташування. Крім того, це один із найбільш ризикованих видів господарської діяльності. На його результати впливає багато чинників: природнокліматичні умови, забезпеченість фінансовими та матеріально-технічними ресурсами, кон’юнктура аграрного ринку тощо.

Питання розвитку аграрного сектора має принципове значення для держави з огляду на прагнення України вступити до СОТ. До того ж, успішне вирішення завдань ефективного розвитку аграрного сектора економіки України, зростання його конкурентоспроможності, за умов невирішеності світової продовольчої проблеми, набуває не лише суто національної, а й міжнародної ваги. Звідси досить важливу роль у розвитку аграрного сектора повинна відігравати держава, проводячи реформи галузі й створюючи умови для ефективного виробництва сільськогосподарської продукції. Але, поки що, аграрна реформа не дала очікуваного результату, не зумовила суттєвого підвищення обсягів та ефективності аграрного виробництва, раціонального використання його земельно-ресурсного потенціалу і, як наслідок, забезпечення продовольчої безпеки країни. Проведені зміни не змогли стимулювати сталий розвиток сільськогосподарських підприємств. Очевидним фактом стали руйнація виробничого потенціалу галузі та зниження рівня життя сільського населення.

Причин, що обумовили такий стан справ, досить багато, але головна з них – це низька ефективність державного регулювання через відсутність стратегії розвитку галузі та послідовності в державній політиці підтримки розвитку аграрного сектора, безсистемність та некомплексність розв'язання завдань аграрної реформи, відсутність зваженої державної політики розвитку села та механізму її реалізації.

Таким чином, стан справ у галузі вимагає кардинальних змін у відношенні держави до розвитку аграрного сектора, тому що саме від державного регулювання залежить розвиток даного сектора економіки і в цілому соціально-економічний розвиток країни.

Дослідження еволюції механізмів впливу органів державної влади на розвиток аграрного сектора показало, що держава традиційна відігравала активну патерналістичну роль у господарському житті України і, зокрема, в сільському господарстві, ще починаючи з часів Київської Русі. Суттєвий регуляторний вплив органів державної влади на економічні процеси зберігався протягом століть і особливо чітко проявився у пореформений період ХІХ ст.

У перші два десятиріччя ХХ ст. роль механізму державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин посилилась у зв’язку із розвитком монополій, необхідністю проведення аграрної реформи, першою світовою війною і особливо після Жовтневої революції. Крім цього ці питання не тільки були підняті вченими, але й багато в чому дістали подальшого розвитку. На теоретичному рівні було доведено можливість і необхідність державного регулювання суспільних відносин, поєднання ринкових і державних механізмів регулювання аграрного сектора, причому не лише в умовах ринкових відносин, але й в майбутньому соціалістичному суспільстві. І вже в період НЕПу (1921-1928 рр.) було налагоджено на практиці досить оптимальну взаємодію ринкових і державних механізмів регулювання економіки і, зокрема, сільського господарства, що дало змогу відновити в найкоротший термін довоєнний рівень виробництва продукції.

Визначаючи загальні особливості державного регулювання аграрного виробництва в середині 50-х – 80-ті рр., необхідно відмітити, що заходи, які застосовувалися органами державної влади під час аграрних перетворень, носили авральний, безсистемний і не комплексний характер. До того ж всі зміни, які проходили в аграрному секторі, мали суто техніко-технологічний характер, не торкаючись основ виробничих відносин, взаємовідносин сільського господарства з іншими галузями економіки, з державою в цілому, а регулювання носило декретний характер, не враховуючи специфіку аграрного виробництва в різних республіках Радянського Союзу.

Узагальнюючи тенденції зміни впливу органів державної влади на розвиток аграрного сектора економіки України, необхідно відмітити таке: по-перше, вся історія господарських реформ свідчить, що механізм ринкового регулювання часто замінювався механізмом державного управління аграрним сектором, і навпаки; по-друге, в основі всякої господарської реформи було вирішення проблеми поєднання механізмів державного і ринкового регулювання аграрного сектора; по-третє, залежно від глибини вирішення цієї проблеми, визначався напрямок реформ та її результати; по-четверте, результативність реформ в аграрному секторі залежала від стабільності соціально-політичної ситуації в країні.

Початок зміни системи державного регулювання розвитку аграрного сектора в Україні з переходом до ринкових відносин сягає кінця 1990 р., коли необхідно було здійснити радикальні кроки щодо формування та реалізації нової аграрної політики. І вже наприкінці 1991 р. стало зрозумілим, що подолати негативні тенденції розвитку аграрного сектора, розв’язати продовольчу проблему можливо лише шляхом проведення кардинальної земельної реформи, зокрема шляхом реформування відносин власності на землю.

Однак, через відсутність належної координації і контролю з боку державних органів за ходом реформи, несвоєчасне вирішення низки організаційних і правових питань, реалізація земельної реформи стримувалася, а її темпи залишались незадовільними.
Таким чином, на тої час ні Верховній Раді, ні жодному з урядів України не вдалося знайти ефективних механізмів вирішення проблем розвитку аграрного сектора і входження його в систему ринкових відносин. Більше того, мав місце фактичний провал аграрної політики, тому що саме відсутність справжніх реформ в аграрному секторі обумовлювало його занепад. І аж до 1999 р. реформа в аграрному секторі не давала відчутних результатів, а скоріш навпаки – з кожним роком відбувався спад обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Іншими словами, розвиток ринкових відносин в сільському господарстві в 90-х рр. супроводжувався кризовими явищами. До того ж в переважній більшості випадків залишилося адміністративне втручання в господарську діяльність аграрних підприємств.

Труднощі в досягненні цілей аграрної реформи можна пояснити такими причинами: по-перше, величезною кількістю і складністю завдань; по-друге, відсутністю консолідації політичних сил суспільства щодо проведення аграрної реформи на всіх її етапах; по-третє, відсутністю належної державної фінансово-економічної підтримки розвитку аграрного сектора; по-четверте, переоцінкою значення реформування відносин власності порівняно з іншими чинниками розвитку сільськогосподарського виробництва; по-п’яте, відсутністю принципів системності та комплексного підходу в механізмі державного управління аграрною реформою.

Починаючи з кінця 1999 р., центральними органами державної влади було вжито низку рішучих системних заходів ринкового спрямування щодо виходу аграрного сектора з кризи і, як наслідок, відбулися великі зміни соціально-економічного та організаційного характеру. В цей час в основу соціально-економічних перетворень на селі було закладено нову ідеологію аграрних відносин, насамперед, надання приватному сільгосптоваровиробнику самостійності у виборі форм господарювання, каналів реалізації продукції, партнерів по співпраці.

На цьому етапі аграрна реформа охопила всі основні складові розвитку аграрного сектора економіки: відносини власності на землю та майно; кредитування сільськогосподарського виробництва; інфраструктуру аграрного ринку; державне регулювання; податкову політику.

Таким чином, на той час в Україні було створено нові умови для розвитку ринкових відносин в аграрному секторі економіки через розроблення та прийняття базових законів, необхідної нормативно-методичної бази для врегулювання земельних та майнових питань у процесі здійснення економічних реформ.

Проте проблемних питань, які накопичувались роками та десятиріччями в аграрному секторі і які потребують негайного вирішення, значно більше, ніж досягнень. Основні з них такі: низька ефективність сільськогосподарського виробництва; недосконалість механізмів інвестиційного забезпечення; деформація міжгалузевих цінових пропорцій; нераціональне використання та відсутність ринку земельних ресурсів сільськогосподарського призначення; зниження забезпеченості сільськогосподарською технікою та критична зношеність основних фондів; недосконалість інфраструктури та механізмів регулювання кон’юнктури аграрних ринків; деформація структури агровиробництва; загострення соціальних проблем у сільській місцевості. До того ж в останній період динаміка якісних структурних реформ в аграрному секторі трохи знизилася. Зокрема, не формується сучасний ринок землі, практично не реалізується земельне законодавство, немає сучасної системи товарних бірж, системи страхування ризиків. Крим цього, залишається велика кількість питань, що стосуються ефективності цільового використання державної бюджетної підтримки аграрного сектора.

Практика застосування механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора свідчить про те, що вплив органів державної влади на економічні процеси в сільському господарстві не завжди є об’єктивним і обґрунтованим. Відсутність збалансування інтересів усіх суб’єктів державного управління та детальних обрахунків ефективності прийнятих регуляторних актів досить часто ускладнює соціально-економічну ситуацію у країні в цілому, призводить до нестабільності законодавства, зниження інвестиційної привабливості аграрного сектора та зменшення ділової активності в сільському господарстві.

Тому сьогодні при формуванні нової системи державного регулювання розвитку галузі слід враховувати тенденції розвитку органів управління сільським господарством у світі. Так, у розвинених країнах на першому місці функціональних зобов’язань органів управління сільським господарством стоїть забезпечення безпеки продуктів харчування й екологія, а вже за ними йдуть питання безпосередньо сільського господарства. Характерною рисою системи державного регулювання США є гнучкість, тобто зміна її під впливом зміни умов сучасного світу. При цьому треба відзначити, що основні принципи досить постійні. 

Дослідження показали, що загальносвітовими тенденціями розвитку відносин “органи державної влади – аграрний сектор” є: посилення регуляторної роли держави; дотаційність аграрного сектора. Так, підтримка аграрного виробництва у розвинених країнах коливається, як правило, в діапазоні 25 – 40 % до вартості виробленої продукції; відбувається переорієнтування державної підтримки. Так, ЄС перестає пов’язувати субсидії з обсягами виробництва й переходить до прямої підтримки аграрних виробників; державне сприяння розширенню ємності аграрного ринку; державна підтримка різних форм власності; протекціонізм вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції розвиненими країнами, незважаючи на вимоги СОТ щодо зниження підтримки аграрного виробництва; загальною тенденцією розвитку аграрної політики в більшості країн-учасниць СОТ є зсув акцентів: від “традиційних” заходів ринкової, зокрема, цінової підтримки, інтервенційних закупівель і різноманітних субсидій до заходів “зеленій скриньки”.

Проведені реформи в аграрному секторі економіки не дали очікуваного результату, не зумовили суттєвого підвищення обсягів та ефективності аграрного виробництва, раціонального використання його земельно-ресурсного потенціалу. Тому проблемних питань, які накопичувались роками та десятиріччями в аграрному секторі і які потребують негайного вирішення, значно більше, ніж досягнень. Основні з них такі: низька ефективність сільськогосподарського виробництва; недосконалість механізмів інвестиційного забезпечення; деформація міжгалузевих цінових пропорцій; нераціональне використання та відсутність ринку земельних ресурсів сільськогосподарського призначення; зниження забезпеченості сільськогосподарською технікою та критична зношеність основних фондів; недосконалість інфраструктури та механізмів регулювання кон’юнктури аграрних ринків; деформація структури агровиробництва; загострення соціальних проблем у сільській місцевості. Такий стан справ вимагає суттєвих змін у механізмі державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України.

Литература:

1. Державна підтримка агросфери: еволюція, проблеми / Бородіна О.М., Киризюк С.В., Попова О.Л. та ін..; За ред.. д-ра екон. Наук. О.М.Бородіної; Ін-т екон. та прогнозув. НАНУ. – К., 2008. – 264 с.

2. Сільське господарство України. Статистичний збірник. 2009. / За редакцією Ю. М. Остапчука. - Державний комітет статистики України, Київ, 2010. – 367 с.

3. Виклики і шляхи агропродовольчого розвитку / [ Пасхавер Б.Й., Шубравська О.В., Молдаван Л.В., та ін.] ; за ред. Акад.. УААН Б.Й.Пасхавера ; НАН України Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2009. – 432 с.