Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

“ЗА РОДИНУ! ЗА СТАЛИНА!” – ПОРАЗКИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ 1941 РОКУ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ.

Танки і літаки, артилерія і воєнно-морські сили, кількість зброї та її технічні характеристики – все це, безумовно, на війні важливо і навіть надважливо, але все ж таки зовсім не мертве холодне залізо вирішує і виграє битви. Завжди присутній і людський фактор. Проте, що таке армія без міцного надійного тилу? Скільки протримаються-повоюють партизани без підтримки місцевого населення? А якщо не просто без підтримки, а й навпаки за умов агресивно-негативного ставлення населення? А як у такому випадку зустрінуть бійців, які прориватимуться з оточення? Або розвідників? Непрості питання. Отже, дуже важливим фактором є ставлення мирного населення: і тих, хто працює у тилу, і тих, хто залишається на окупованій території, і тих, хто живе у прифронтовій зоні.

«За Родину! За Сталина!», яке кіно або книга «про війну» свого часу могли обійтися без цього штампу? Однак, і у кіно, і у літературі завжди мають місце і художня уява, і творча вигадка – фантазія авторів і режисерів. Наскільки вірно, що бійці на фронті і трудівники тилу понад усе так вже рвалися віддати своє життя або працю за «товариша Сталіна»? Адже, як писав Набоков: влада і Батьківщина – далеко не одне і те саме.

Злочини правлячої верхівки, масовий терор, величезна кількість безневинних жертв, проведені масштабні соціальні експерименти: колективізація (фактично руйнування села), розкуркулювання, голодомори тощо призвели до того, що практично у кожному домі були люди, ображені на радянську владу. Вороже до неї налаштовані. І події початку війни лише додали кількості цих ображених.

Так, вже 23 червня 1941 р. нарком держбезпеки В.Меркулов видав директиву щодо вирішення подальшої долі ув’язнених – їх евакуація в тил, а також і складання списків тих, кого «доцільно розстріляти». Зрозуміло, що першочергово у категорію тих, кого розстріляти було б дуже «доцільно» потрапили затримані за політичними статтями.

Приречених в’язнів вбивали масово, одразу списками, сотнями, тисячами. Тільки на Західній Україні з початком війни знищили близько 20 тисяч людей. Лише у 3-х в’язницях Львова було замордовано понад 4 тисячі політичних в’язнів. Причому, дуже часто не розстріляно, а саме замордовано із середньовічною жорстокістю. Наприклад, поблизу с.Ляцького в Дрогобицькій області 500 в’язнів живцем кинули до 36-метрової соляної шахти. Тільки у Кременецький тюрмі було вимордовано 1500 людей: в тому числі багато священників та членів їх сімей. Разом зі священиками загинув і владика Симон. Його смерть була найстрашнішою: «Провівши його голим під ударами крісових прикладів через вулиці Крем’янця до тюрми, змасакровано його там жорстоко. Звироднілі енкаведисти осмалили єпископові бороду, відрізали п’яти, ніс та язик і викололи очі» [1, с.321]. Як на це повинно було реагувати населення, яке століттями виховувалося у християнській традиції?! На їх очах по-звірячому катували священика, поважну літню людину, яка нікому в житті не заподіяла жодного зла, єдина ж провина, єдиний «злочин» якого був лише у вірі і служінні Богові. Зрозуміло, що не в одного свідка цього знущання стиснулося серце від болю та руки від праведного гніву.

Аналогічна картина знищення політичних бранців спостерігалася у всіх регіонах України. Очевидець свідчить про знищення в’язнів у місті Маріуполі, що на Донеччині: «Всі політв’язні навічно залишилися у стінах цієї в’язниці як і в тисячах інших по всій території України. НКВДісти постріляли та покололи багнетами (заощаджували набої або просто щоб не було чути за межами тюрми) всіх своїх бранців, після чого першими втекли з міста продовжувати свою страшну «службу», задовго до приходу німців. Чоловіки і жінки, старі і зовсім підлітки, майже діти, всі без виключення прийняли безневинно смерть й лежали у переповнених камерах. Було вимордовано близько двох сотень людей. Страшний крик стояв над в’язницею. Матері від розпуки каталися по землі, висмикуючи волосся. Здавалося, що жінки збожеволіли, їх розум відмовлявся усвідомлювати картину злочину. Якась жінка все ще благала передати її затриманим родичам їжу. Чоловіки та солдати намагалися вивести жінок з тюрми та заспокоїти, але ніяка сила не могла розкрити обійми матері, котра тулила до себе свого вже мертвого сина... Через роки мій батько, чоловік, що пройшов кілька воєн, повоював і у Першу світову, і у громадянську, згадуючи про події того дня, не міг стримати сліз, згадуючи замордованих людей і збожеволівших матерів.» [2, с.49].

Характерно, що у Маріуполі вже наступного дня дехто з родичів замордованих в’язнів, разом із священиком, який був щасливий з того, що його не встигли стратити, пішли зустрічати німецьку армію із хлібом-сіллю... Принципово – тільки на наступний день пішли зустрічати, коли всі побачили злочини радянської влади. В перший день ніякої особливої радості й близько не було. Дослідники саме із жорстокими зачистками у місті напередодні приходу німців пов’язують і ті факти, що всю війну промислові заводи Маріуполя працювали на Німеччину, і те, що в самому місті активно діяло міцне українське націоналістичне підпілля, яке до кінця так і не вдалося знищити ні гестапо, ні радянським спецслужбам.

Причому, німецька пропаганда максимально використала всі злочини, які вчинили радянські каральні органи напередодні і на початку війни. Характерним прикладом можуть стати події у м. Вінниці. У часи німецької окупації серед місцевого населення поширювалися вперті чутки, що всі ті репресовані, кого за офіційним вироком було вислано до Сибіру на тривалі терміни, насправді були знищені органами у 1937/1938 рр. Кінець-кінцем місцева адміністрація погодилася створити відповідну комісію і навесні 1943 р. було розпочато розкопки. Проте, їх результати перевершили самі страшні побоювання. Всього лише на трьох майданчиках, де раніше були так звані «спецоб’єкти», було знайдено майже 10 тис. тіл замордованих людей. Німецька адміністрація зробила все, щоб надати якнайбільшого розголосу цій справі. На розкопки була покликана міжнародна комісія, до складу якої увійшли представники 12 країн. Окрім того, на місце злочину запрошувалися політичні та громадські діячі, представники закордонних урядів, священики і журналісти. Тільки за період червень-серпень 1943 р. тут побували 14 комісій, серед них шість закордонних. На розкопки було відкрито доступ широким масам населення, події всебічно висвітлювалися у пресі. Кожне перепоховання загиблих людей (а тільки масових перепоховань було майже 20) перетворювалося в агітаційно-пропагандистську акцію.

Одразу зазначимо, що, безумовно, пізніші розкопки на місцях німецьких масових страт показали картини не менших звірств, але цей факт аж ніяк не може слугувати для виправдання кривавих злочинів радянської влади проти власного народу.

Як показало розслідування, вбивства здійснювалися переважно на території місцевого НКВС. В’язнів масово розстрілювали під шум заведених двигунів вантажівок. Переломи черепів або кінцівок у деяких в’язнів свідчили про побиття та тортури, через які проходили перед смертю жертви терору. Серед загиблих було і майже дві сотні жінок. Привертає увагу, що більшість саме молодих жінок у могилах була знайдена в роздягненому стані, що дозволяло припустити попереднє зґвалтування жертв. Братські могили рили самі в’язні, яких теж потім там і страчували. Деякі померлі мали землю у роті, або у шлунках, що говорить про те, що декого карателі закопували живцем, не обтяжуючи себе добиванням поранених. Всього розкопки велися на території трьох таких спецоб'єктів: старого цвинтаря, фруктового саду, а також і колишнього пустиря, де потім було відкрито «парк культури та відпочинку». Нечуваний цинізм – люди каталися на атракціонах, сміялися у «кімнаті сміху» і не підозрювали, що просто під їхніми ногами братська могила декількох тисяч людей.

В переважній більшості страчені – це були селяни з навколишніх районів, які у масі своїй зовсім не розуміли за що їх затримали і родичі, навіть під час впізнання їх тіл, не могли зрозуміти за яку провину їм дісталася така страшна кара. Людям вдалося впізнати тіла чотирьох священників, але знайдені численні частини риз, церковні печатки та хрести свідчили, що загиблих священників було значно більше. Адже тільки в місцевості Калинів було заарештовано 24 священика, з яких у братський могилі був пізніше упізнаний тільки один. Інші — назавжди зникли безвісти. Цілком імовірно, що всі вони знайшли саме там свою смерть. Окрім того, велика кількість людей постраждала за свої релігійні переконання. Хтось співав у церковному хорі, за що й був заарештований, хтось відмовився припинити ходити у церкву тощо [3].

Зрозуміло, що висвітлювання подібних злочинів не додавало місцевим мешканцям (до того ж багато хто з них мав родичів серед репресованих) любові до радянської влади. Можна простежити прямий зв'язок із тим, що як наслідок зростала кількість бажаючих вступити до лав поліції та зменшувалося співчуття і підтримка радянських партизанів.

Загалом, швидкий відступ Червоної армії теж неоднозначно сприймався населенням, яке залишалося. Більшість із них відчували себе покинутими, зрадженими. Так, О.Довженко у своєму щоденнику зафіксував численні факти вкрай негативного ставлення населення до відступаючої армії. Люди відчували, що їх кидають напризволяще. Приміром, зустріч із дідом перевізником через Десну: «ненависть і презирство діда не мали границь…». «Тікаєте, сукіни сини?!», - такими словами проводжав він радянські війська [4, с.44 ].

Окремо слід виділити події, пов’язані з евакуацією населення і промислових об’єктів. Слід сказати, що з евакуацією радянське керівництво не поспішало. Дуже вже болісною стала відмова від доктрини війни на чужій території. Лише 24 червня ЦК ВКП(б) та РНК СРСР затвердили постанову щодо створення Ради з евакуації. Відповідно, тільки 26 червня в УРСР було створено республіканську комісію з евакуації. 27 червня з’явилася нарешті постанова ЦК ВКП(Б) і РНК СРСР «Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів та цінного майна». А мобілізаційний план на 3-й квартал 1941 р. було ухвалено тільки 30 червня 1941 р. На той момент значна кількість території вже знаходилася у руках окупантів і, відповідно, евакуювати щось з неї, навіть за наявності самого найкращого плану вже було неможливим.

Евакуація здійснювалася з великими ускладненнями. Стислі терміни, швидкий наступ німецької армії, а також і практично повне панування ворожої авіації в повітрі – все це призводило до великих втрат, а деякі промислові об’єкти взагалі дісталися німцям неушкодженими – на них не було розпочато навіть демонтаж обладнання (така ситуація була характерною для Сталінської області). Не кажучи вже про те, що пріоритетне значення надавалося воєнним вантажам – перевезенню бійців, техніки, набоїв (що цілком логічно в умовах бойових дій). Тому часто саме для потреб вивезення як обладнання промислових об’єктів, так і їх працівників не залишалося вже ні вагонів, ні вантажівок, ні пального, ні персоналу, ні технічних матеріалів.

Мільйони людей було покинуто на окупованій території. Про їх евакуацію ніхто не встиг, або не побажав подбати. Прості люди, особливо звичайні селяни, евакуації взагалі практично не підлягали. Так, у шести областях України було заплановано вивезти у тил всього 57 тис. родин колгоспників (майже виключно партійного активу). Втім, труднощі з транспортом привели до того, що із усієї цієї кількості вдалося переправити у тил лише близько 10 тисяч. Всі інші були змушені повернутися по домівках.

Натомість всі ці прості люди спостерігали як численні представники партійного і господарського активу вивозили свої сім’ї та майно. Замість того, щоб подбати про евакуацію людей та підприємств більшість радянської партноменклатури зосередилася на вивезенні у далекі тили свого майна та родичів, ігноруючи потреби населення.

Наприклад, партійне керівництво м.Горлівки на Донбасі встигло підірвати хлібозавод та знищити склади з борошном, після чого в паніці втекло, задовго до підходу німців, рятуючи свої шкури, абсолютно проігнорувавши питання евакуації населення [5, с.376]. Досить часто організація евакуації відбувалася виключно на папері, тільки «для галочки», тільки для того, щоб потім «якщо щось» то відзвітувати із папірцями у руках: «Зробили все можливе!». Реальні ж кроки і дії, необхідні для порятунку людей були відсутніми. Приміром, наказ евакуювати людей по селах навколо Красного Лиману був (у 24 години), але при цьому ніякого транспорту надано не було. В той же час із зазначених населених пунктів армія угнала на схід всю велику рогату худобу, знищила склади зерна, насіння тощо. Таким чином, населення не просто було залишено під німцями, а ще й фактично позбавлено продуктів харчування.

Це викликало велике незадоволення людей. «Коні важливіші ніж люди?!», - обурювалися вони. Селяни навіть з кулаками та ломаками кидалися на представників місцевого партійно-господарчого активу, били міліцію. Для виправлення ситуації в район терміново прибули представники НКВС. Бунтівних селян показово розстріляли [6]. Після чого НКВС швидко відправився в евакуацію, продовжувати свою «роботу», а села регіону так і залишилися покинутими напризволяще. Питання, як мешканці таких сіл, в яких, можливо, розстріляли батька, чоловіка, сина, зустрінуть радянських партизанів, гадаємо, залишається риторичним…

Окрім того, багато представників партійного і комсомольського активу, вже не вірячи у перемогу Червоної армії, спішно і демонстративно переглядали свої минулі погляди і переконання. Такі «активісти» знищували свої партквитки, або раптом терміново писали заяви на вихід з партії, іноді під відверто несерйозним приводом. Приміром, у Макіївці один із кандидатів у КПРС заявив: «Я залишив удома кандидатську картку, дитина її порвала, тому прошу вивести мене з партії». Інший партієць на пропозицію сплатити членські внески відповів: «Я що, дурень? Навіщо я взагалі вступив у партію?» [7, с.379]. До речі, зазначимо, що іноді такі «ідейні комуністи» непогано пристосовувалися і до умов життя під німцями. Спочатку вони «не за страх, а за совість» служили Й.Сталіну, а пізніше з не меншим натхненням ставали на службу і до А.Гітлера. Приміром, на Ворошиловградщині у місті Лисичанську відповідальні посади при німцях посіли саме старі більшовики. Бургомістром став партієць із великим стажем М.Ткаченко, а поліцію очолив теж комуніст П.Котляров [8, с.404-405].

М.Коваль наводить приклад коли у м. Києві на бік німців перебіг перший секретар Ленінського райкому партії І.Романенко. До речі, він був залишений під німцями для організації підпільної роботи в регіоні – був повинен організувати підпільний райком. Натомість Романенко видав фашистам абсолютно всіх працівників, залишених у підпіллі, їхні адреси, паролі тощо. Сам активно допомагав розшукувати підпільників. Промовистий факт: серед таких підпільників у місті були залишені: секретарка Романенка, його шофер, інструктор райкому – ось такі «професіонали-диверсанти» [9, с.253-254]. Так перший секретар ціною зради врятував собі життя, але як на це реагувало населення, яке пам’ятало його успішним полум’яним активістом-ленінцем з понад 10-річним партійним стажем, можна тільки здогадуватися.

Дуже важливим є той факт, що завдання стежити, щоб нічого корисного не залишилося на території, яку захоплює ворог, було покладено на НКВС. Відповідно, це призводило до нових численних і безневинних жертв. Наприклад, коли висадили у повітря греблю Дніпрогесу 18 серпня 1941 р. (що, знов-таки, стратегічно було цілком обумовленим) то загинули і військові колони та громадяни, які рухалися по ній в той момент. Доля цих людей, тих, хто віддав наказ підірвати греблю, абсолютно не хвилювала. І зупинити рух солдатів і населення нікому з виконавців й на думку не спало. У Дніпропетровську підірвали хлібокомбінат разом із працівниками, загинули також і люди, що стояли поблизу в черзі за хлібом.

В Одесі при відступі затопили частину приморських кварталів разом із мешканцями, а автомашини з пораненими червоноармійцями, щоб не потрапили в німецький полон, потопили у морі тощо [10, с.28]. В радянському суспільстві з його домінантою папірця над людиною, коли мета виправдовувала всі засоби, коли заради химерного «світлого майбутнього» в жертву приносилися мільйони, доля однієї людини, або навіть і сотень, і тисяч людей злочинців у формі абсолютно не хвилювала.

Зрозуміло, що всі ці факти, свідками яких ставали звичайні мешканці, ніяк не додавали любові до радянської влади. Шоковані люди відчували себе зрадженими. Чекісти і комісари фіксували фіксували серед призваних у Червону армію бійців такі настрої: «Воювати за радянську владу не варто… Нам вона нічого доброго не дала… Не захищатимуть її і колгоспники, адже в колгоспах живуть набагато гірше, ніж колись у Польщі». Або: «Гітлер переможе СРСР, і життя буде добре. Буде одноосібне господарство і буде продовольство. Якби добре життя у нас було, тоді б наші в полон не здавалися» [11, с.21].

Як наслідок, у 1941 році бійці Червоної армії масово відмовлялися воювати із ворогом. Так, припинили спротив і перебігли до німців 12-та, 89-та, 103-тя стрілецькі дивізії. У серпні 1941 р. добровільно склали зброю і здалися ворогу одразу 300 солдат 227-ї стрілецької дивізії Південно-західного фронту. 5 вересня поблизу Запоріжжя близько сотні солдат 270-ї стрілецької дивізії перейшли до німців і т.ін. Список можна продовжувати.

Іноді такі переходи до ворога відбувалися організовано, та ще й під керівництвом вищих офіцерів. Причому пильні політпрацівники нерідко в таких випадках виявлялися унесені загальною людською течею. Так, у серпні 1941 р. командир 436 стрілецького полку 155 дивізії 10-ї армії член комуністичної партії майор І.Кононов, вишикувавши бійців полку, запропонував тим, хто має бажання битися із німцями стати ліворуч, а тим, хто згоден здатися на милість ворогів стати праворуч. І весь полк, у тому числі і батальйонний комісар Д.Панченко без вагань став праворуч.

Якщо зазначити, що батька Кононова стратили більшовики ще у 1918 році, а у роки «Великого терору» були розстріляні три рідних брати і репресовано багато родичів, то мотиви вчинку майора стають більш зрозумілими [12, c.179]. Можна припустити, що схожий біль на душі був і у багатьох бійців, які пішли слідом за своїм командиром...

Історія воєн такого не знала. Сталінська імперія для багатьох людей не мала нічого спільного із поняттям Батьківщина. Як наслідок, значна частина населення, ображена радянською владою, зайняла очікувальну позицію. Так провалювалася мобілізація у Червону армію. Приміром, по Дергачівському райвійськкоматі половина мобілізованих дезертувала, у Ізюмському таких було - 45%, у Чугуївському - 30%, Сталінському — 35%. На деяких призовних пунктах Ворошиловграда на 16 жовтня 1941 р. з’явилося лише 10-18% призовників [13, с.137, 139].

Як переконливо доводять наведені цифри, не так вже і багато населення рвалося віддати своє життя «за Сталіна». Причому, і неявку у військкомат, і прокляття на адресу відступаючої армії «тікаєте, сукіни сини» - все це можна зарахувати до пасивного опору радянській владі, але мав місце й активний. У цілому ряді прикордонних районів спалахнули антирадянські повстання. Ще до появи німецьких військ повстанці фактично контролювали 11 районних центрів та багато містечок. Було захоплено декілька військових складів Червоної армії. Трофеями стали: 15 тис. рушниць, 7 тис. кулеметів, набої, гранати тощо. Приміром, у Перемишлянському районі вже на 23 червня розпочав активні дії загін повстанців у складі майже 100 осіб. Вже у перших же боях народні месники знищили близько 40 і захопили у полон 188 червоноармійців та НКВСівців. У Львові, Чернівцях та деяких інших великих містах повстанці вели активні перестрілки із частинами Червоної армії, але захопити міста їм не вдалося. Хоча партизани і завдали дошкульних ударів по відступаючим частинам, а також і захопили значні трофеї. Так, у Тернополі група із 600 повстанців у результаті тривалих і успішних боїв здобула багато зброї, військового обладнання, автомобілів тощо. А, приміром, червоноармійцям, які потрапили в оточення поблизу с. Мужилів, на початку липня довелося вести бої не з німецькими частинами, а з місцевими партизанами. Як наслідок, близько 200 бійців ЧА потрапили в полон, а згодом були передані німцям. Надзвичайно показовим є той факт, що роззброєння загонів Червоної армії відбувалося за активної підтримки місцевого населення. Звичайні селяни не просто допомагали повстанцям, забезпечуючи їх продуктами, або надаючи інформацію щодо пересування бійців ЧА, а й часто, не чекаючи підходу партизанів, самі вступали у сутички, використовуючи замість зброї сільськогосподарські знаряддя [14, с.113-120].

Ось так і вийшло, що радянська влада роками свого кривавого правління, масштабними репресіями, знищенням «неблагонадійних політичних злочинців», злочинною евакуацією-ліквідацією фактично перетворила частину населення на вимушеного союзника окупантів і саме Червона армія, а не німецька, іноді була змушена вести війну на два фронти – і з частинами вермахту, і з місцевими повстанцями.

На останок ще раз процитуємо великого Майстра - О.Довженка: «Часом думаю, ой як же ж багато дали ми Гітлеру для агітації проти себе. І що найбільше шкода - в таких речах, де нічого заперечувати і де, по суті кажучи, ніколи він не повинен би мати для себе навіть скориночки»… [15, с.37].

Література:

1. Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941 р. – Львів – Нью Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка, 2003. – 430 с.

2. Холодій М.М. Шляхи долі. Спогади ровісника епохи. – Донецьк: Схід, 2007. – 68 с.

3. Народовбивство в Україні. Офіційні матеріали про масові вбивства у Вінниці. – Львів: «Меморіал», 1995. – 264 с.

4. Довженко О. Сторінки щоденника (1941-1956). – К.: Видавництво гуманітарної літератури, 2004. – 383 с.

5. Гіроакі Куромія Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-ті роки. К.: Основи, 2002. - 510 с.

6. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1, оп.23, спр.195, арк.10-12.

7. Гіроакі Куромія. - Вказана праця.

8. Там само.

9. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) – К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. – 336 с.

10. Шаповал Ю. Українська друга світова // Дзеркало тижня. – 2005. - Від 23 квітня. – С.28.

11. Гриневич В. Катастрофа 1941 р: Україна сказала “Ні” сталінізму // Дзеркало тижня. - Від 19 червня 2004. - С.21.

12. Семененко В.И., Радченко Л.А. Великая отечественная война: как это было. – Харьков: Книжный клуб «Клуб семейного досуга», 2008. – 416 с.

13. Ніколаєць Ю. Політичні настрої селян України на початку радянсько-німецької війни (червень 1941 — липень 1942 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2010.- №1. - 131-146.

14. Патриляк І.К. Націоналістичний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. // Український історичний журнал. – 2000. - №4. – С.113-120.

15. Довженко О. Сторінки щоденника (1941-1956). – К.: Видавництво гуманітарної літератури, 2004. – 383 с.