Право/13. Международное право

Войтович Павло Петрович

Національний Університет «Одеська юридична академія»

Свобода інформації як основне право людини

Людство вже на протязі багатьох століть обговорювало і обговорює питання, пов’язані із свободою. Це свободи людини, особистості і громадянина, свобода економічна, політична і соціальна, свободи за різного державного устрою і в різні часи.

Не останню роль в цій дискусії займає свобода людини на отримання і розповсюдження інформації, обмін інформацією. Інформація життєво необхідна людині, так як без неї вона не може зробити вибір, і, як наслідок, скористатися своєю свободою.

З поняття свободи інформації походить право на інформацію, його трактування та виконання у сучасному суспільстві.

Свобода інформації не обмежується тільки функцією отримання інформації людиною. Свобода інформації є складовою свободи людини і впливає на її здійснення. Для реалізації своєї свободи людина поповнює наявну у неї інформацію, наприклад, шляхом обміну нею з іншими людьми, виробляє нову інформацію [1, с. 3 - 4].

В Резолюції ООН 59 (I) 1946р. відмічається, що свобода інформації є основним правом людини і являє собою критерій всіх видів свободи, захисту яких Об’єднані Нації себе присвятили.

Права людини – це визначені нормативно структуровані якості й особливості буття особистості, які виражають її свободу і є невід’ємними та необхідними способами й умовами її життя, її взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами [2, с. 1]. Права людини невідчужувані. Ніхто не може позбавити людину її природних прав – на життя, особисту недоторканість, вільний вибір способів своєї життєдіяльності, свободу совісті, поглядів та переконань, автономію в сфері приватного життя та інших прав. Сучасний світ неможливо уявити без прав людини, які засновані на принципах свободи, рівності, справедливості і носять універсальний характер.

Сьогодні відбувається ціннісна переорієнтація у відносинах влади і людини. Якщо на попередніх етапах розвитку відлік йшов від держави до людини, то зараз справжнім моментом стає людина [3, с. 63]. У цьому контексті інформаційні права – особливий та специфічний вид прав людини, адже інформаційне суспільство ставить проблеми пошуку більш адекватних засобів і механізмів регулювання відносин на всіх рівнях [4, с. 71].

Згідно ч.2 ст. 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Загалом Основний Закон України містить в собі більш як 20 правових норм, які встановлюють інформаційні права та свободи. Але одного закріплення права на інформацію для його реального забезпечення недостатньо, необхідні певні гарантії його реалізації.

Як підкреслюють О.Афанасьєва та М. Афанасьєв [5], у сфері забезпечення прав людини відбувається якісне зрушення, яке є відповіддю на сучасну кризу демократії. Здійсненню демократичних ідеалів народоправства заважає, з одного боку, егоїзм індивідів, а з іншого – спеціалізація і професіоналізація політики, високотехнологічні маніпуляції громадською думкою. Протистоїть цим феноменам начебто суб’єктивне право на інформацію, яке має публічну, державно-цивільну природу, грає державостворюючу та громадськостворюючу роль [6, с. 156].

Дане право людини, втілене в життя, виступає реальною гарантією транспарентності (відкритості, прозорості) політичного володарювання [7, с. 6].

Як справедливо відзначає Л. К. Терещенко, доступ до інформації важливий не тільки для громадян: не менший інтерес до відкритості прийняття рішень виявляє і бізнес, якому виключно важливо своєчасно отримати інформацію з широкого кола питань [8, с. 46].

Як зазначають М. В. Мархгейм і Д.В. Гавришов, немає однозначності у спробі віднести право на інформацію до якогось одного з чотирьох поколінь прав людини, його відносять як до першого покоління, так і до четвертого покоління прав людини [9, с. 4]. В процесі законодавчого впорядкування права на інформацію необхідно дотримуватися відповідних норм і принципів міжнародного права, обов’язково враховуючи те, що разом з розвитком цивілізації зміст права на інформацію певним чином змінювався.

При цьому слід виходити не просто із розуміння інформації як відомостей (повідомлень, даних), незалежно від їх подання, але з того, що з цим пов’язана міра можливої поведінки людини в суспільних відносинах, вірогідність самовираження особистості, а також необхідність встановлення належних гарантій реалізації і захисту права на інформацію.

У складі права на доступ до інформації Є. Пілат пропонує виділити такі елементи (правомочності), які можуть бути реалізовані всіма без винятку суб’єктами права на інформацію [10, с. 131]:

- право доступу до документів та інших матеріалів, інформаційних ресурсів та інформаційних систем,

- право на звернення за інформацією до певних суб’єктів,

- право отримувати інформацію від конкретних суб’єктів,

- право фіксувати інформацію, у тому числі за допомогою технічних засобів,

- право на відтворення інформації (отриманої у не заборонений законом спосіб),

- право на доведення інформації до конкретних суб’єктів через її опублікування, а також поширення через мережі обміну даними (зокрема Інтернет), передачі через засоби масової інформації в режимі повідомлень,

- право на отримання консультації з питань доступу до інформації.

Міжнародне закріплення права кожного здійснювати інформаційні права не тільки на території своєї держави, але і в іноземних державах стало основою конституцій низки держав та передумовою подальшого розвитку міжнародного інформаційного обміну [11, с. 107].

Література:

1. Кротов А.В. Свобода информации и право на информацию человека // Адвокатская практика. – 2007. - № 2. – С. 2 – 5.

2. Права человека: Учебник для вузов / Отв. ред. чл.-корр. РАН, д.ю.н. Е. А. Лукашева. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 573с.

3. Лукашева Е.А. Права человека в глобализирующемся мире. – М.: Норма, 2007. – С. 63.

4. Проскурников Р.И. Конституционно-правовое регулирование реализации прав граждан на получение информации (опит Федеративной Республики Германия) // Конституционное и муниципальное право. – 2010. - № 11. – С. 70 – 72.

5. Афанасьева О., Афанасьев М. Наш доступ к информации, которой владеет государство. – М.: Фонд «Либеральная миссия», 2010.

6. Холодковский К.Г. Доступ к информации как демократический институт // Полис. – 2010. - № 5. – С. 155 – 160.

7. Федосеева Н.Н. Право граждан на доступ к информации в Российской Федерации // Гражданское право. – 2007. - № 3. – С. 6 – 11.

8. Терещенко Л.К. Доступ к информации: правовые гарантии // Журнал российского права. – 2010. - № 10. – С. 46 – 53.

9. Мархгейм М.В., Гавришов Д.В. Проблемы развития юридического содержания права граждан на информацию // История государства и права. – 2008. - № 10. – С. 4 – 5.

10. Пілат Є. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу особи // Вісник Львівського Університету. Серія юрид. – 2010. – Вип. 50. – С. 127 – 132.

11. Ковалева Е. Международно-правовое регулирование права доступа к информации // Власть. – 2010. - № 7. – С. 107 – 110.