Шевчик І.Р.

Львівська комерційна академія

Соціальний капітал та його

історико-культурні фільтри

Термін “соціальний капітал” став широковживаним у науковому обігу наприкінці 90-х років ХХ ст. Класики світової соціології – М. Вебер, Т. Веблен, Е. Дюркгейм, Ф. Теніс першими дали пояснення трансформації індивідуальної довіри людини в «упредметнену довіру» окремого співтовариства. Представники сучасної економічної соціології П. Бурдьє, Дж. Коулман, Р. Інглехарт, Г. Лурі, В. Іноземцев, В. Радаєв, П. Шихірєв розглядають немонетарну мотивацію та неформальні інституційні практики як важливі ресурси соціальної взаємодії економічних агентів.

Теорії і методології розвитку економічної системи присвячені наукові праці вчених різних економічних шкіл: М. Алле, Г. Бекера, Д. Белла, М. Блауга, Дж. Бьюкенена, О. Вільямсона, Дж. К. Гелбрейта, Л. Ерхарда, М. Кастельса, Р. Коуза, К. Маркса, Д. Норта, В. Ойкена, А. Ослунда, Ф. Хайєка, Д. Ходжсона, Й. Шумпетера.

В сучасній українській економічній науці спостерігається зростання інтересу до вивчення історичних витоків соціального капіталу. Проте дослідження питання визначення сутності та розвитку категорії соціального капіталу знаходиться на початковому етапі. Уперше евристичну цінність цієї категорії розглянула Антоніна Колодій, економічну сутність соціального капіталу у працях проаналізували Веніамін Сікора. Щораз більше з'являється робіт присвячених українському господарському руху, які заторкують проблеми як теорії, так і реальної практики його здійснення. У визнання і становлення нової економічної науки – соціальна економіка – істотний внесок зробили вітчизняні вчені Д. Богиня, В. Єременко, Г. Задорожний, Ю. Зайцев, Г. Тарасенко, С. Тютюнникова, А. Ягідка. Розробка теоретико-методологічних засад актуального наукового напрямку передбачає дослідження проблематики соціального капіталу.

Проте на сьогодні не вироблено єдиної точки зору щодо визначення сутності та функцій соціального капіталу як багатофакторного ресурсу нації. Обґрунтування політекономічного аспекту соціального капіталу вже знайшло відображення в дослідженнях М. Горожанкіної, М. Гуревічова, О. Грішнової, Е. де Сото, Л. Стрельнікової, А. Шадріна. Водночас прогалиною у дослідженні проблеми є виявлення засадничих підвалин історичного становлення соціального капіталу в Україні.

На історичне значення та національні особливості соціального капіталу вказують відомі аналітики Р. Патнам, Ф. Фукуяма. Розкриваючи економічний зміст категорії, Р. Патман вказує, що соціальний капітал – це своєрідний ресурс, який дозволяє людині завдяки долученню до соціальних зв’язків одержувати певні переваги та нові можливості для реалізації своїх шансів. Подібно до економічного капіталу соціальний капітал можна обмінювати на інші ресурси (наприклад владу, престиж, фінанси), з вигодою використовувати в різних ситуаціях і примножувати за рахунок участі в соціальних мережах. В основі цієї категорії лежить концепт довіри – феномен, що сприяє впорядкуванню соціального життя, легітимації соціальних відносин. У соціальному капіталі знаходять своє вираження норми та цінності соціальних груп, які дають змогу їх учасникам діяти ефективніше, переслідуючи власні цілі. Поза сумнівом, механізми, завдяки яким громадська активність і соціальні зв’язки дають такі результати – кращі школи, швидший економічний розвиток, високий рівень інвестицій в освіту та ефективна діяльність уряду – мають складну структуру. Аналогічно до понять фізичного і людського капіталу – засобів і умінь, які підвищують індивідуальну продуктивність – “соціальний капітал” стосується рис соціальної організації, як-от мережі, норми і соціальне довір’я, що полегшують координацію і співпрацю задля взаємної вигоди. Відомий філософ Ф. Фукуяма доказує, що соціальний капітал необхідний для успіху кожної країни у сфері глобального економічного і політичного устрою. У праці “Соціальний капітал і світова економіка” автор трактує економічну функцію соціального капіталу у зменшенні трансакційних витрат, пов’язаних із формальними механізмами координування, наприклад контрактами і бюрократичними процедурами. Ф. Фукуяма підкреслює, що координація, заснована на неофіційних нормах, залишається важливим складником сучасних економік, і понад те, її роль стає більш значущою, оскільки ускладнюється природа економічної діяльності та технологій. Через доволі високу вартість багатьох послуг контроль за їх наданням доцільніше здійснювати шляхом застосування професійних стандартів, а не формальних механізмів. До того ж формальний обмін інтелектуальними технологіями в межах діяльності економічних суб’єктів призводить до високих витрат. Фактором їх зменшення дедалі частіше виступає підвищення ролі довіри в неформальних відносинах.

Порівняльні емпіричні дослідження у країнах із перехідною економікою засвідчили, що високий рівень довіри й участь населення у громадських організаціях сприяє у довготривалій перспективі економічному зростанню завдяки полегшенню передачі інформації, зниженню затрат на примус і контроль. Соціальний капітал, на думку В. Сікори, стає головним напрямом економічного мислення у сфері економічного розвитку і фактично формується як нова парадигма. Автор вказує, що соціальний капітал фактично становить 78 % у сукупному багатстві розвинених ринкових економік. Соціальний капітал виробляє те, без чого не може існувати ринкова економіка – довіру між людьми.

На основі методологічних досліджень складається думка, що сьогодні більшість вітчизняних та зарубіжних учених активно досліджують різні аспекти соціального капіталу, зокрема зупиняються на дослідженні його впливу на економічний розвиток, умови життя, здоров’я, освіту, навколишнє середовище, приплив інвестицій, розвиток інформаційних технологій та інші – такі теми в центрі уваги аналітиків, що співпрацюють зі Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку, Міжнародним валютним фондом.

За визначенням Світового банку, соціальний капітал – це інститути, відносини і норми, які формують якісно та кількісно соціальні взаємодії в суспільстві. Останнім часом з’являється все більше доказів, що соціальна взаємодія слугує визначальним фактором економічного процвітання і сталого розвитку суспільства. Соціальний капітал – не просто сума інститутів, які підтримують суспільство, а скоріше “клей”, що утримує разом різні його частини. Соціальний капітал складається насамперед із горизонтальних зв’язків між людьми і включає соціальні мережі (сукупність суспільних і неформальних об’єднань, інтерперсональні зв’язки – особисті, сімейні, ділові) та відповідні норми, що впливають на продуктивність і добробут різних співтовариств.

Як указує Р. Патнам, соціальний капітал забезпечується ефективність функціонування суспільства, полегшується координованість дій, стимулюється розвиток спонтанної кооперації. Ф. Фукуяма виводить соціальний капітал із культури співпраці. Для нього високий рівень соціального капіталу – це неофіційна норма, що сприяє взаємодії між індивідуумами і є необхідною умовою високорозвинутого ринку та ліберальної демократії в суспільстві. Тобто до соціального капіталу мають відношення ті фактори, що створюють можливість виникнення і розвитку соціальних зв’язків і забезпечують їхнє збереження. Природні ресурси і технології, використовувані державою або окремою фірмою, можуть не змінюватися, а її соціальний капітал може рости в міру розширення соціальних зв’язків та зміцнення іміджу як окремої фірми так і суспільства загалом.

Особливо важливим є висновок Патнама про те, що мережі громадської активності є відображенням минулих успіхів у співпраці, які можуть правити за визначену культурою модель майбутньої співпраці. Культурний фільтр забезпечує неперервність, тож формальне вирішення проблем обміну в минулому впливає на
сьогоднішній день, і такий неформальний тиск є важливим джерелом неперервності у процесі тривалих соціальних змін. Таким чином, як зазначає Р.Патнам, громадянські традиції Північної Італії забезпечують історичну основу різних форм співпраці, які, виявившись у минулому доцільними, й тепер використовуються громадянами при вирішенні нових проблем колективної дії. Товариства взаємодопомоги були сформовані на міцному фундаменті давніх цехів, а кооперативи та масові політичні партії використали досвід цих товариств. Сучасний італійський рух захисту довкілля спирається на цей фундамент. Навпаки, там, де давніше не існувало успішної співпраці, важче подолати бар'єри підозри та шахрайства. Зіткнувшись із новими проблемами, що вимагають колективних вирішень, люди в усьому світі звертаються за розв'язком до свого минулого. Члени громадянсько свідомих спільнот знаходять приклади успішних горизонтальних взаємозв'язків у своїй історії, тоді як люди в регіонах із невисокою громадянською свідомістю знаходять, у найкращому разі, приклади вертикальних зв'язків.

Вкрай важливим є висновок репрезентантів неоінституціоналізму про історичну тяглість соціального капіталу, який стосується посткомуністичних держав та держав «третього світу». Для політичної стабільності, ефективності управління й економічного прогресу соціальний капітал може важити навіть більше, ніж фізичний або людський. Багато посткомуністичних суспільств мали слабкі громадянські традиції ще до утвердження тоталітарних режимів, а тоталітарне правління знищило навіть обмежений запас соціального капіталу. Власне без формування норм взаємності та мережі громадської активності неможливо позбутися таких вад як клієнтурність, беззаконня, неефективне врядування та економічна стагнація.

Ще один із важливих висновків цієї доктрини полягає у тому, що інституційна історія здебільшого рухається повільно. Там, де займаються створенням інституцій (а не просто пишуть конституції), час вимірюється десятиліттями. Ті, хто зацікавлений у демократії та розвитку економіки мають створювати спільноту з вищим рівнем громадянськості, але не повинні сподіватися жодних миттєвих результатів.