Григор’єва О.О., Олійник С.П.
ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК
КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ ПЕРШОКЛАСНИКІВ
Проблема
культури мовлення завжди була у центрі посиленої уваги вітчизняних
лінгвістів і методистів (Н.Д. Бабич, І.К. Білодід, О.М. Біляєв, С.Я. Єрмоленко,
М.А. Жовтобрюх, А.П. Каніщенко, А.П. Коваль, Л.І. Мацько, М.І. Пентилюк,
М.М. Пилинський, В.М. Русанівський та ін.). Вченими визначено
питання мовної культури людини та суспільства, теорії мовної норми,
комунікативні якості культури мовлення. Для нашого дослідження становлять
інтерес лінгводидактичні засади навчання мови (А.М. Богуш, Н.А. Пашковська,
А.Є. Супрун, О.Н. Хорошковська та ін.), психологічний та
психолінгвістичний аспекти породження та особливостей усномовленнєвих висловлювань,
які досліджували Л.С. Виготський, М.І. Жинкін, І.О. Зимня, О.О. Леонтьєв,
С.Л. Рубінштейн, І.О. Синиця та ін.
Успішному розв'язанню
цієї проблеми сприяють дисертаційні дослідженя (Л.В. Барановська,
Л.М. Головата, В.А. Каліш, Г.А. Олійник, Т.П. Рукас,
В.Д. Усатий та ін). Однак дослідниками висвітлено питання вдосконалення
мовної майстерності тих, хто вже одержав шкільну освіту, тоді як систематична
роботу щодо формування й удосконалення мовленнєвої культури, саме учнів
початкової школи, залишається актуальною і водночас недостатньо розробленою.
Окремі аспекти розвитку мовленнєвої культури школярів початкової ланки
знаходимо, аналізуючи дослідження методичного характеру: становлення і розвитку
орфоепічних норм мовлення молодших школярів (М.С. Вашуленко), прийоми
вироблення у дітей навичок україномовного етикету (Р.М. Миронюк),
формування орфографічних норм української мови у російськомовних першокласників
(Р.І. Черновол-Ткаченко) тощо.
Проте
пошук шляхів оптимізації мовного виховання, перш за все формування
нормативного українського мовлення учнів, нашу думку, розроблений
та досліджений недостатньо.
Як показує досвід, для
підвищення ефективності оволодіння культурою і технікою усного мовлення
шестирічними першокласниками необхідно під час оволодіння загальномовленнєвими вміннями та навичками впроваджувати науково
обґрунтовану та методично доцільну
педагогічну технологію формування культури і техніки усного українського мовлення, яка включає поетапність
засвоєння основних комунікативних
ознак мовленнєвої культури, раціональне використання адекватних методів, прийомів і засобів
мовленнєвого розвитку, відповідну організацію навчально-мовленнєвої діяльності
шляхом мовного забезпечення і побудови системи вправ.
Розробляючи експериментальну методику формування культури і техніки усного мовлення шестирічних першокласників, необхідно з"ясувати психологічні особливості дітей шестирічного віку. До них належать суперечності між інтелектуальними можливостями дитини і специфічними дошкільними способами їх задоволення. Інтелектуальна сфера дитини не лише в певній мірі вже готова до систематичного навчання, а й вимагає його. Ця суперечність поширюється і на особистісну сферу. В шестилітньому віці дитина прагне до самоствердження в таких видах діяльності, які мають соціальну оцінку і охоплюють сфери життя, що раніше були недосяжними для дитини. Отже, дитина не лише готова прийняти нову соціальну позицію школяра, а й починає прагнути до неї.
Важливою особливістю психічного розвитку старшого дошкільника є чутливість (сенситивність), по-перше, до морально-психологічних норм і правил поведінки і, по-друге, готовність дітей до оволодіння цілями і способами систематичного навчання. На думку психологів, у цей період здійснюється перехід від учіння за власною програмою до учіння за програмою, яка задається дорослими. Сенситивність цього періоду дуже чітко проявляється і в процесі засвоєння грамоти. Якщо ми прогавимо цей момент, запізнимося з навчанням грамоти, то її засвоєння буде проходити з великими труднощами
Від підготовки дитини та її сім’ї до нових умов залежить те, як дитина буде навчатися, чи стане радісним і щасливим цей період у її житті. Тому психологи ставлять на перший план психологічну готовність дитини до школи. Зміст цієї готовності визначається тією системою вимог, які школа висуває до дитини.
Вони пов'язані зі зміною соціальної
позиції дитини в суспільстві, а також зі специфікою навчальної діяльності в
шкільному віці. Вирізняють три основні напрями, за якими має проводитись
підготовка до школи:
1. Загальний розвиток.
2. Уміння довільно управляти собою.
3. Формування мотивів, які спонукають
до навчання.
Всі три напрями однаково важливі, і жоден з них не можна залишати поза увагою, якщо мова йде про дійсну психологічні готовність дитини до шкільного навчання. проте психологи схильні вважати, що в процесі навчання легше розвивати інтелектуальні механізми, ніж особистісні. водночас при діагностиці психологічної готовності дітей до шкільного навчання чомусь найчастіше звертається увага на інтелектуальний компонент і рідше - на особистісний (мотиваційну сферу і сферу довільності).
З урахуванням
зазначених психологічних особливостей на матеріалі букваря було розроблено
систему навчальних
вправ, спрямованих на формування умінь:
1) вільно володіти
диханням, тобто без поспіху заповнювати легені
достатньою для проговорювання кількістю повітря, раціонально дозувати
його при промовлянні слів, словосполучень і висловлень;
2) уміло
керувати голосом, забезпечуючи звучне, варійоване висотою, силою, темпом і тембром
(забарвленням) говоріння або читання вголос
як виду мовленнєвої діяльності;
3) виробити навички чіткої, ясної артикуляції (тобто роботи мовних органів, спрямованих на творення звуків; інакше кажучи, — дикції) звуків;
4) засвоїти і бездоганно оперувати орфоепічними (від орфоепія «правильна вимова») нормами.
Однак, працюючи над виробленням умінь
прилюдного говоріння або читання, слід бути свідомим того, що техніка
мовлення сама по собі не існує. Вона є знаряддям, за допомогою якого
втілюється зміст повідомлюваного. Задум виступу перед аудиторією,
характер розмови, ситуація спілкування, а в читанні жанр (поетичний, прозовий),
тема твору диктують їх інтонаційне оформлення. Вироблення навички техніки
мовлення треба починати із знайомства з текстом твору чи уривка, з
усвідомлення характеру переданих у них думок.
Згадаймо, що таке інтонація. Інтонація — поняття широке. Вона складається з ряду елементів. Назвемо їх. Це — паузи, зміна висоти, сили, темпу, тембру (забарвлення) голосу, — тобто те, що характеризує його гнучкість.
Відомо, що роль пауз — відокремлювати одну від одної фрази, виділяти слово чи словосполучення, на які припадає логічний наголос. За висотою протиставляється вимова слів чи їх сполук — високо чи низько, за силою — сильно чи слабко, за темпом — швидко чи повільно. Тембральні розрізнення надто різноманітні: це і вираження лагідності чи грубості, і передача холодності або приязності, і відтворення байдужості чи зацікавленості. Сукупність перелічених вище засобів усного мовлення: паузи, висоти, сили, темпу, тембру, які оформляють висловлення, — становить інтонацію.
Жоден з названих елементів інтонації не існує окремо один від одного в звуковому потоці. Тільки у взаємопов'язаності вони складають звукове вираження єдиного змістового цілого.
Завдяки інтонації досягається розрізнення речень за метою висловлювання — розповідних, питальних, спонукальних, за вираженням емоцій — окличних, неокличних. З її участю виділяються слова відповідно до їх смислової значимості (логічний наголос), синтаксичної ролі (однорідні, відокремлені члени речення). Це відомо з шкільного курсу української мови.
Пропонована робота над освоєнням інтонації передбачає закріпити відоме і найголовніше — сформувати сталі навички усвідомленого використання інтонації як необхідного інструмента усного мовлення. Сприятиме цьому виконання вправ.
Працюючи над ними, не слід домагатися чогось незвичного. Читання текстів чи декламування віршів мають бути природними, відповідними голосу читця чи декламатора.
З чого ж почати? Із звичайного читання вголос. Бажано включити до свого розпорядку дня щоденне голосне читання щонайменше двох сторінок тексту будь-якого жанру: прозового, віршового, газетного. Мета таких вправ — натренувати очі в розширеному охопленні надрукованого тексту, привчити себе чути і контролювати чітку вимову звуків, виробити вміння добирати інтонаційне оформлення, відповідне змісту.
У набутті інтонаційної гнучкості голосу допоможе освоєння кожної з складових частин інтонації. Почнемо з паузи.
Паузою, як відомо, закінчується речення. Великою чи малою — залежить від смислових зв'язків речень, об'єднаних у текст.
Пауза бере участь і в поділі висловлення на інтонаційно-смислові частини, що сприяє усвідомленню його змістового наповнення.
Місце паузи між синтагмами визначається змістом, вкладеним у конкретне висловлення. Тому межі синтагм можуть змінюватись залежно від того, що воліє сказати мовець або як декламатор розуміє й інтерпретує текст.
Вироблення гнучкості голосу потрібно починати з вправ на виділення і дотримання пауз як одного з істотних засобів оформлення думки.
1. Перед читанням наведених уривків ознайомтесь з кожним з них. Читаючи, дихайте вільно. Пам'ятайте, що мала пауза не свідчить про закінчення розповіді, тому синтагма не має інтонаційного завершення, як це спостерігається в кінці висловлення - речення.
а) Україна -
край наш славний,
аж по Чорне море.
Україна - і лан пишний,
і степи, і гори.
б) Кожушок
Йшов сніжок на торжок
продавати кожушок.
Кіт купив того кожуха,
загорнувсь по самі вуха.
Як забіг у нім до хати,
хутро стало розтавати.
Сів Воркотик за мішком
та й умився кожушком.
Платон Воронько
Сила голосу залежить від правильної координації двох складників голосотворення: дихання й артикуляції (творення) звуків. Щоб голос був сильним, його необхідно забезпечити достатнім для інтенсивного проговорювання струменем повітря. Звідси вимога — своєчасно і належно заповнювати легені повітрям. Це — одна з умов надання голосу сили. Другою умовою є підкреслена артикуляція звуків, яка виявляється в чіткості їх проговорювання. Отже, енергійно видихуваний струмінь повітря й напружена артикуляція звуків створюють звучність мовлення.
Окрім цього, силу голосу надає протягування наголошеного складу, що також пов'язано з умінням дихати.
Разом з роботою над подоланням "беззвучності" голосу необхідно навчитись співвідносити силу голосу з приміщенням, у якому доводиться говорити чи озвучувати текст.
Нарешті, застереження: не можна ототожнювати силу звучання з криком, оскільки поняття ці різні. Крик — це надмірно гучна вимова, яка супроводжується перенапруженням голосових зв'язок, що приводить до «зриву» голосу.
Такі найбільш суттєві рекомендації щодо подолання слабкості голосу. У досягненні успіху треба покладатися тільки на власне бажання і сумлінність у | виконанні вправ, що передбачають розвиток глибокого дихання і чіткого проговорювання звуків.
1. Для вироблення енергійності видиху і напруженості артикуляції пропонуємо такі завдання:
а) пошепки прочитайте наведений нижче текст; читайте так, щоб чутно було всім присутнім в класі. Намагайтесь прочитувати кожне слово до кінця, не «ковтаючи» останніх складів. Зупиняйтесь у кінці абзаців. Дотримуйтесь пауз усередині речень. Нагадуємо, що шепіт — це варіант усного мовлення, при якому звуки вимовляються без участі голосових зв'язок, але енергійно, ясно;
б) цей же текст з усіма запропонованими вище застереженнями прочитайте вголос. Намагайтесь читати так, щоб вас було чути в приміщенні, де ви читаєте;
2. Тричі
прочитайте текст: один раз — пошепки, другий — тихим голосом, але з намаганням чітко промовляти кожен звук,
третій — середнім, притаманним вам голосом. Зверніть увагу на те, чи
чути ваш голос у приміщенні, в якому ви
виконуєте вправу.
Як діждемо
літа,
то нажнемо
жита,
літечко
тепленьке,
жито
золотеньке.
Жали
женчики, жали,
серпики
поламали.
Серпики
золоті,
женчики
молоді.
Виконайте цю
вправу ще раз.
3. Не поспішаючи, з властивою вашому голосу силою читайте текст, протягуючи наголошені склади. Вслухайтесь у виразне (ясне і чітке) проговорювання кожного звука, складу, слова. Робіть паузи і кожного разу набирайте повітря.
Можна все на
світі
вибирати,
сину,
вибрати не
можна
тільки
Батьківщину.
Василь Симоненко
Голос кожної людини має три регістри, тобто три частини звукоряду, які різняться за висотою звучання: низький, середній і високий. Середній — той, який властивий мовцю: індивідуальний. Від цієї нейтральної відмітки голос може підвищуватись чи понижуватись. Таку зміну висоти звучання називають зміною тону (або тональності) голосу.
За висотою тону варіюються речення розповідного, питального, спонукального типу.
Розповідне речення характеризується зниженням
тональності на його кінці.
Питальні речення варіюють тональність залежно від того, яке з слів виділяється як основне для запитання.
Спонукальні речення характеризуються подовженням і посиленням
наголошеного складу в інтонаційно виділеному слові.
Наведемо приклади вправ.
1. Правильно проінтонуйте речення.
а) Косарі
Рано. А косарі в полі.
Вони косили просо. На просі краплини роси.
Красиво в полі!
б)Сонце пече.
Липа цвіте.
Жито поспіває.
Коли це буває?
в) Джміль
Піднімає джміль фіранку,
каже: - Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось?
Чи дощу не почувалось?
Ліна Костенко
Найвідчутніше
різні тони розпізнаються в читанні діалогів. Прослідкуйте
за зміною тональності при читанні вірша:
- Зайчику, зайчику,
де ти бував?
- У березовім гайочку,
на зеленому горбочку
квіточки зривав.
- А кого ти, зайчику,
там зустрічав?
- Співучого соловейка
на калиновім гіллі
та знайому лисоньку
у старій норі
Кілька разів прочитайте пісеньку. Щоб визначити тональний малюнок кожної репліки, можна скористатися такою порадою: слова автора читати середнім тоном, репліки персонажу — високим або низьким.
Темп відіграє істотну роль в усному мовленні й читанні.
При читанні рекомендується: діалог проговорювати швидко (помірно швидко!), монолог — повільно. Починати читання чи розповідь слід розміреним темпом, щоб «настроїти» слухача на сприймання обставин оповіді чи змісту твору. У такому ж темпі необхідно завершувати читання чи розповідь.
Пропонуємо такі вправи.
Щоб
розвинути чуття темпу, різним темпом читайте кожну приповідку.
Коли мороз міцніє, тоді
лід товстіє.
Хоч і мороз припікає, зате комарів немає.
Хоч лютий лютує, а весну чує.
2. По кілька разів читайте скоромовки: спочатку повільно, а потім швидше і швидше. Чітко вимовляйте кожне слово.
а) Жатка в полі жито жне,
жатку жайвір дожене.
б) Бурі бобри брід перебрели,
забули бобри забрати торби.
3. Як відомо,
за розміром загадки короткі, але вони включають перелік важливих ознак
(рис, дій), на яких ґрунтується відгадка. Тому загадку треба промовляти так, щоб слухач встиг почути і
здогадатись про предмет загадки. Прочитайте загадку, визначте паузи, наголоси в багатоскладових словах.
Білі овечки по небу блукали,
впали
додолу, в річку попали.
Чорна корова
всіх зборола.
На кожному уроці першокласники виконували вправи на артикуляцію звуків. Учням пропонувалися: мовна розминка, фонетична зарядка, ігри. Для цього використовувався матеріал букваря: чистомовки, скоромовки. загадки, вірші, смішинки, пісеньки, прислів'я, закликанки тощо.
1. Бабич Н.Д. Основи культури
мовлення. – Львів: Світ, 1990. –232 с.
2. Вашуленко М.С. Буквар: Підруч.
для 1 кл. / М.С. Вашуленко, Н.Ф. Скрипченко. – 4-те вид., зі змінами.
– К.: Освіта, 2004. – 143 с.
3. Вашуленко М.С. Українсько мова і
мовлення в початковій школі: Методичний посібник. – К.: Освіта, 2006.
4. Дорошенко С.І. Основи культури і
техніки мовлення. – Харків, 2002.– 142 с.
5. Олійник Г.А. Виразне читання.
Основи теорії. Посібник для вчителів. –Тернопіль: Богдан, 2001. – 224 с.
6. Програми для середньої
загальноосвітньої школи. 1-4 класи – Київ.: Початкова школа, 2008.