Державне управління/ 2.Сучасні технології управління
Клюзко В. М.
аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України
В сучасних
умовах суспільного розвитку критерієм оцінки та вимог до систем охорони
здоров’я є: доступність, безпечність, ефективність, зорієнтованість на
пацієнта, вчасність і надання в повному обсязі медичної допомоги. Як свідчить
практика, всі ці вимоги спроможна задовольнити первинна медико-санітарна допомога (ПМСД), яка розглядається
як важливий інструмент покращення стану здоров’я і профілактики захворювань
населення, підвищення якості надання медичної допомоги хворим і особам похилого
віку [1, с.8]. На підставі узагальнення результатів вивчення світового
досвіду експерти ВООЗ віднесли розвиток первинної допомоги на засадах сімейної
медицини до найбільш ефективних механізмів підвищення результативності роботи
закладів охорони здоров’я, справедливого розподілу і раціонального використання
ними фінансових ресурсів. Левову частку структур національних систем охорони
здоров’я більшості країн Західної Європи складає саме ПМСД, заклади якої
надають до 90 відсотків загального обсягу медичної допомоги [2].
За даними світової статистики, близько 80 %
усіх проблем, пов’язаних із здоров’ям, в розвинених країнах світу сьогодні
вирішуються на рівні ПМСД,
без необхідності направлення на більш дорожчі рівні вторинної (стаціонари) і
третинної (реабілітаційні центри) допомоги [3, с.62]. За іншими даними 90
% пацієнтів у різних країнах світу починаю і закінчують лікування на рівні лікарів загальної практики / сімейної
медицини (ЛЗП/СМ) або сімейних
лікарів. У розрахунку на одного ЛЗП/СМ припадає обслуговувань: у Австралії
– від 850, Іспанії – 975, Швеції до 2430 пацієнтів. Як бачимо, вирішувати
левову частку проблем зі здоров’ям населення покликаний лікар нової для України
формації, а саме сімейний лікар. Така інноваційна модель медичного
обслуговування населення передбачає появу принципово нового типу лікарів, які цілодобово
мають нести відповідальність за своїх пацієнтів та здійснювати вклад у
гарантований мінімум медичної, психологічної і соціальної допомоги.
Однак,
низький рівень заробітної плати медичних працівників у поєднанні з відсутністю
у них мотивації працювати, особливо у сільській місцевості, а також значне
навантаження лікарів у закладах ПМСД призводить до високого рівня плинності
кадрів. Про це переконливо свідчать статистичні дані: щорічно упродовж останніх
п’ять років у закладах ПМСД звільнялось з роботи понад 1400 лікарів, у лише 300
осіб із цього числа – з причини виходу на пенсію. За розрахунками МОЗ реальна
потреба в Україні в сімейних лікарях складає близько 35 тис. осіб. Цю
потребу за станом на кінець 2009 року було задоволено лише на 23,9 %. В цілому
доводиться констатувати, що реформування ПМСД в Україні відбувається вкрай
повільними темпами. Так, упродовж останніх п’ять років, показник співвідношення
лікарів сімейної медицини до лікарів інших спеціальностей ставить 10:90, який у
порівнянні з середнім відповідним показником у країнах Європи складає 50:50. А
якщо порівняти показники України за питомою вагою ЛСМ у структурі загальної
чисельності лікарів, то це співвідношення становитиме 3 % проти 50 % у країнах
Заходу (Європи, США та Канада) [4, с44-47].
Безсумнівно,
впровадження сімейної медицини у вітчизняну медичну практику має дозволити
вирішити низку проблемних питань галузі, включаючи правові, організаційні,
фінансові та ін. В цілому це має позитивно відобразитися на стані вітчизняної
системи охорони здоров’я, здоров’я його населення, створить передумови для
подальшого розвитку нації і держави. Втім, вже зараз, держава зіткнулась з
труднощами направлення підготовлених молодих фахівців, сімейних лікарів на
роботу в найбільш проблемну в плані забезпечення лікарями сільську місцевість,
в якій відсутні елементарні умови побуту та проживання.
Про
складність трансформацій сімейної медицини на теренах країн пострадянського
простору свідчить російський досвід. У Російській Федерації у 2005 році було прийнято
рішення про впровадження подібної програми сімейного лікаря, на що медична
громадськість відреагувала досить неоднозначно. Зокрема, серед російських
лікарів педіатрів існувала думка, що сімейний лікар не тільки зможе замінити
вузьких фахівців, більш того, на їх думку, в містах сімейні лікарі не потрібні,
оскільки вони автоматично починають займатися педіатрією, позбавляючи педіатрів
роботи. Сьогодні у Росії на посадах дільничних терапевтів працюють близько 30
тисяч сімейних лікарів. Утім, за проведеними в Росії даними соціологічних
досліджень, 78,6 % сімейних лікарів потерпають від високого ступеня дискомфорту
і психічного напруження, що викликано значною невідповідністю між рівнями
персональних очікувань сімейних лікарів та реальному стану їх задоволення. 92,9
% респондентів виразили незадоволення станом матеріального забезпечення обраної
ними професії, а також поскаржились на наявність матеріальних та побутових
труднощів.
Література:
3.
Семейный врач: миф или
реальность?:
[Електронний ресурс] / М. М. Зарецкий, Е. Э. Черников,
Н. М. Черникова. – Медична
газета “Здоров’я України”. 2008. – сентябрь. – № 18, с.62. – Режим
доступу: http://health-ua.com/articles/2941.html.
4.
Здоров’я населення та діяльність системи охорони здоров’я України: реалії, проблеми та шляхи вирішення / за
ред. Митника З.М. – К. : МОЗ України, Укр. ін-тут стратег. Досліджень МОЗ
України. – 2010. – 107 с.