Вязова Р.В.

здобувач кафедри філософії Запорізького національного університету

Етнічні процеси на Україні: конфлікт чи взаємодія.

Практичний вимір, теоретична і праксеологічна значущість наукового дослідження етнічних протиріч і конфліктів у сучасній Україні зумовлені наявністю в її суспільному просторі потенційно конфліктогенних проблем – етнодемографічних, етносоціальних, етнополітичних, етнокультурних, мовних, конфесійних. Теорія етнічного конфлікту, вивчення його конкретних проявів постійно перебувають у полі зору дослідників. При цьому вітчизняна етноконфліктологія й досі відчуває дію одного з негативних спадків радянського суспільствознавства – запізнілого звернення до соціального конфлікту як об’єкта і предмета наукового пошуку. У пострадянській Росії найбільш продуктивний внесок у дослідження феномена етнічного конфлікту зробили Л. Дробіжева, А. Здравомислов, Е. Паїн, В. Тішков та ін. В Україні загальні питання природи, причин і сутності етнічного конфлікту, шляхів його розв’язання, політизації етнічності тощо плідно розробляють В. Євтух, О. Картунов, І. Курас, І. Кресіна, О. Маруховська, Ю. Мацієвський, Л. Нагорна, Г. Перепелиця, Ю. Римаренко, В. Тарасенко, Л. Шкляр. Питання міжетнічних відносин та конфліктів в Україні вивчають і зарубіжні вчені – М. Губогло, Л. Дробіжева, С. Савоскул, С. Червонна, Ж. Тощенко, В. Возгрін, А. Віттковски, А. Мотиль, Т. Кузьо, І. Яворський, Г. Бруннер, Г. Сміт, А. Вілсон та інші.

Етнічний конфлікт є породженням як економічних, так і духовних чинників мобілізації етнічних спільнот – культурних, психологічних, релігійних тощо. Етнічний конфлікт є особливим видом суспільного конфлікту, що виникає й існує як криза етнічного протиріччя чи протиріч в одній або більше сферах суспільства і проявляється у вигляді гострого протистояння й суперництва сторін протиріччя, з яких щонайменше одна представлена носієм етнічної ідентичності з власними інтересами щодо предмета конфлікту. Що ж до етнополітичного конфлікту, то, на нашу думку, доцільно виводити його в окремий вид етнічного конфлікту, який проявляється різними формами боротьби суб’єктів етнічних відносин за політичні, переважно владні засоби задоволення своїх інтересів. Основними причинами конфлікту є мовно-культурний конфлікт, зокрема, це тенденції етномовної динаміки українського загалу, забезпечення мовних прав кримських татар; це спроби утвердження різними етнічними спільнотами домінування своїх цінностей над цінностями інших груп; це етноконфесійні відносини.

Особливу функцію в етноконфліктах виконують психологічні відмінності конфліктантів. Подоланню психологічних бар’єрів має сприяти зближення культур. Зокрема, результати соціологічного вивчення психологічних характеристик найбільших спільнот – української і російської дозволяють стверджувати, що їх відповідні настанови більшою мірою орієнтовані не на протистояння, а на взаємопорозуміння і навіть взаємопроникнення. Встановлено також, що у психологічній мотивації поведінки більшості загалу всіх етнічних сегментів населення домінує стриманість, готовність вгамовувати пристрасті, толерантність. Ілюстрацією цього є, зокрема, ситуація в Криму, де демонстрація кримськими татарами готовності до рішучих дій являє собою не вияв етнічної нетерпимості, а прагматичне застосування попередження й актуалізації реальних проблем як засобу досягнення конкретних цілей. Важливим показником відсутності психологічних передумов міжетнічної ворожості є, зокрема, переважання серед населення громадянської самоідентифікації над етнічною, а також середній рівень інтегрального індексу національної нетолерантності в Україні.

Суто ціннісні конфлікти для сучасної України є нетиповими. Наявність в її етнокультурному просторі різних культурно-цивілізаційних сегментів не зумовлює фатальної неминучості суспільних конфліктів через етнопсихологічні відмінності. Порівняно невисокий рівень конфліктності в психології етногруп дозволяє припустити вірогідність їхньої взаємної психологічної акультурації з такими вірогідними наслідками, як становлення спільної національної ментальності на ґрунті збігу матеріальних та інших інтересів, а також способів і умов їх реалізації.

Тенденції та перспективи подальшого розвитку ситуації в сфері етнонаціональних відносин в Україні визначатимуться здатністю державного управління до ефективної самоорганізації з урахуванням змін у сфері етнонаціональних відносин, у тому числі на засадах забезпечення динамічного балансу між централізацією і децентралізацією етнополітичного менеджменту, виробленням та упровадженням єдиної вседержавної етнонаціональної політики з одночасним підтриманням належної самостійності органів регіональної влади й місцевого самоврядування. Активніше залучення самих етнічних спільнот та їх організацій до процесу ухвалення важливих для них рішень також посилюватиме функціональну дієвість виконавчої вертикалі. Разом з тим, владним органам важливо уникнути спокуси спрощення ситуації посиленням адміністративних методів регулювання та регламентування етнонаціональної сфери. Невиправдане адміністрування здатне спровокувати появу деструктивних різновидів політичної мобілізації етнічних спільнот та їх гуртування навколо конфліктно орієнтованих лідерів, програм і гасел, може спричинити етнічну солідаризацію на ґрунті відмови від ліберально-демократичних цінностей та безкомпромісного протиставлення своїх інтересів інтересам інших суспільних суб’єктів з державою включно.