Филологические науки/7.Язык, речь, речевая коммуникация

К.ф.н. Микитюк І.М.

Чернівецький національний університет, Україна

Прагматика власної назви у художньому тексті

Загальновідомо, що прагматика будь-якого типу тексту є однією з його органічних ознак. Так, сама уява про текст як про знак, тобто одиницю, яка передбачає наявність реципієнта, його інтерпретацію тексту, охоплює прагматичний аспект.

Дотепер поняття “прагматика” не отримало однозначного трактування в лінгвістичній літературі. Більшість лінгвістів загальноприйнятим вважає положення про те, що прагматика є однією із складових частин семіотики (науки про загальні властивості знакової системи). Її трактують як сферу, що вивчає ставлення людини до мовного знаку. Але така інтерпретація є суперечливою, оскільки ставлення до знаку не може виражатися в мові поза користуванням самою мовою. Прагматику мовленнєвого спілкування слід шукати у сфері взаємовідносин людей, що беруть участь в комунікації. Це в однаковій мірі справедливо як для концепцій, які центральною категорією прагматики вважають категорію суб’єкта, так і для концепцій, що розглядають соціальну ситуацію і фактор адресата в якості центральної категорії.

Інший підхід виражають науковці, що трактують комунікацію як єдину і глобальну функцію мови: акцент робиться на антропоцентричності та комунікативній спрямованості. На їх думку прагматика як наука має вивчати правила відбору і впливу мовних одиниць на учасників комунікації відповідно до умов ситуації, мети висловлювання та інтенції мовців. За спостереженнями Ю.С. Степанова, предметом прагматики слід вважати “спеціальні питання вибору мовних засобів із наявного репертуару для забезпечення найкращого впливу” [2, с. 332].

Пов’язування прагматичних характеристик художнього тексту з особливим впливом на емоції людини в процесі вербальної комунікації означає, по суті, об’єднання різнорідних аспектів мови, хоча і таких, що зосереджені в одному вербальному фокусі, оскільки вплив на емоції людини є функцією усієї мовної системи, незалежно від характеру і ступеня емоційних переживань. У комунікативному аспекті мова сприяє не тільки вираженню думки, але й відображенню суб’єктивного ставлення до висловлювання, оскільки емоції, бажання, оцінки є невід’ємними чинниками пізнання дійсності.

Власна назва – це універсальна функціонально-семантична категорія іменників, особливий тип словесник знаків, призначення яких полягає у виділенні та ідентифікації одиничних об’єктів (істот та неістот), які виражають одиничні поняття та загальні уявлення про ці об’єкти у мові, мовленні та культурі народу [3, с. 21].

Розкриваючи відмінності між власними та загальними назвами О.В.Суперанська наголошує на тому, що у власної назви спостерігається посилення прагматики порівняно зі словами загальної лексики, які лише констатують положення речей [4, с. 11]. За спостереженнями Н.Лалаян, власну назву відрізняє особливий психолінгвістичний механізм формування: лексичне значення власної назви формується на базі уявлення. оскільки сигніфікативний компонент останнього утворюється асоціативно, залежно від компетенції комунікантів, їх фонових знань, мети акту комунікації [1, с. 109].

Прагматику власних назв художнього тексту можна розглядати як певне нашарування на денотативне (семантичне) значення онімів значення конотативного, що виникає на основі асоціативних зв’язків, емоційного та оцінного впливу на читача художнього тексту як особливої структури, невід’ємним компонентом якої є власні назви.

Наслідком прагматичного ефекту власних назв є формування компетенції у читача – уміння розпізнавати та декодувати текстові стратегії автора.

Часто в іменах персонажів художнього тексту проявляється деяка символічність. У мовознавстві проблема імен вивчається, головним чином, з точки зору імен важливих, хоча імена, які на перший погляд здаються звичайними і такими, що не несуть особливої експресивності, можуть виявитися особливо “значущими” при дослідженні художнього тексту. Ім’я героя може носити інформацію про його статус, національність, вік, освіту, стать, тощо.

Крім характеристики персонажів за допомогою таких мовних і художніх засобів як опис зовнішності і характеру героя, опис його вчинків, думок і поглядів, тощо, автори вдаються також до використання символічних власних назв. Такі назви підкреслюють, роблять помітнішими окремі риси персонажів, характеризують їх походження , соціальний стан. Багато з героїв виступають представниками певного типу і класу, а їх імена стають закодованими носіями цієї інформації.

Таким чином, прагматичні аспекти тексту можуть розглядатися з позиції впливу на адресата, та як вираження суб’єктивного ставлення до висловлювання та до взаємовідношень між учасниками комунікації.

Література:

1. Лалаян Н. До проблеми теорії власної назви Discourse // Матеріали IX міжнародної науково-практичної конференції “Семантика мови та тексту”. – Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ. – 2006. – С. 107-109.

2. Степанов Ю.С. В поисках прагматики (проблема субъекта). – Изв. АН СССР. Серия: Литература и языки. – 1981. – Т. 40. – № 4. – С. 325-332.

3. Суперанская А.В. Общая теория имени собственного. – М.: Наука, 1973. – 366 с.

4. Суперанская А.В. Эволюция теории имени собственного в Европе // Вопросы филологии. – 2002. – № 3. – С. 5-16.