Секція: Філологічні науки
Підсекція
№1
Ротова
Наталія Володимирівна
Роль мотиву ініціації в художній моделі І.Сенченка
( за повістю“Любов і Хрещатик”)
Іван Сенченко належить до
письменників, творчість яких цілісно стала розглядатися й поціновуватися лише
після отримання нашою країною незалежності. Традиційно його ім’я називалося
серед тих, кого прийнято вважати “фундаторами” української літератури,
проте доробок письменника зазвичай
розглядався під кутом зору, який не торкався глибинної її сутності –
латентного змісту, підтекстового заперечення “зовнішньої” оповіді, широкого
діапазону іронії та сатири, які були задіяні у творенні світомоделі, майже поза увагою
літературознавців залишились такі площини авторської світомоделі,
як міфопоетика, зокрема неоміфологізм, що засновувався на іронічному
світосприйнятті. Отже, метою нашої статті є дослідження особливостей
використання мотиву ініціації в авторській свтомоделі.
До міфологем, що сприяють організації сюжету художнього твору, необхідно передусім віднести мотив ініціації, тобто випробовування персонажа у критичних обставинах.
Міфологічний характер носить
розвиток сюжетних ліній майже
всіх представників “золотої” молоді (повість “Любов і Хрещатик”),
що переживають ініціацію, яка включає “... тимчасову смерть як форму
переходу з одного стану до іншого – вищого, або на абстрактному рівні
“входження в закритий простір –
вихід із нього” [1: 285].
Найвиразніше міфологічна схема
проступає в конструюванні образу Мері: кінець дитинства, або кінець першого
життя; свідомий розрив з навколишнім світом, насамперед із батьками; потяг
до смерті; важка душевна травма, що ставить її на межу смерті, й воскресіння.
Дитинство дівчини не було
безхмарним, хоча батьки все зробили, щоб виховати дочку в дусі старих добрих
традицій: весь час Мері проводить дома за підручниками, бо, не маючи виняткових
здібностей, хоче будь-якою ціною отримати медаль. Вступивши до інституту,
Мері знайомиться з молоддю, яка живе зовсім по-іншому, особливо вражає її
Анатоль – “... дотепний, зухвалий,
повний, як і вона, відрази до школярського безрадісного животіння” [3:19].
Вони починають зустрічатися, але уважний читач не може не побачити, що
насправді Анатолеві просто приємно бачити поруч із собою красиву, добре
одягнену дівчину, про закоханість тут навряд чи йдеться. Не маючи життєвого
досвіду, Мері намагається себе переконати, що поведінка хлопця є нормальною,
проте випадок, коли він залишає її посеред вулиці й іде з іншою дівчиною,
примушує її реально оцінити ситуацію: “Чи можна дозволяти над собою так
збиткуватися?” [2: 83]
Письменник показує, як образа
в зневаженій дівчині активізує темні “праісторичні” інстинкти, що призводить до
нехтування мораллю. Бажання помститися Анатольові, зробити йому боляче затьмарюють
їй розум. На жаль, трапився й випадок: до неї прийшов такий самий, як і вона,
ображений Михайло: його посеред вулиці покинула дівчина. “І от сталося. Сталася
помста? Здається, ні. А що ж?” [3: 20]
Полегшення Мері не отримала, навпаки найбільше бажання, що відчуває
дівчина, – “... аби розверзлася земля і поглинула
її навіки” [3: 22]. Вагітність, що споконвіку була для жінки найбільшим щастям,
для Мері стає горем. Михайло, дізнавшись про це, радіє, що немає свідків. Дівчина, залишившись одна зі своїми
проблемами, вирішує покінчити життя самогубством. Сцена потопання зображена
автором як “сходження у потойбічну темряву”: “Берег у цьому місці був нерівний.
Спочатку вода ледве сягала Мері колін, але далі дно пішло круто вниз. ”Шкода,
що тут не пісок, а липкий мул, – подумала дівчина. – Краще все ж заснуть вічним сном на чистому
річковому піску.” І вона, напружившись, взяла трохи вбік, де, як їй здавалося,
через товщу води просвічував зернистий, ясний дніпровський пісок. Але вода
обманула Мері. Це була яма” [3: 57].
На щастя, свідком цієї сцени стає Данило, який давно закоханий у
Мері, він і рятує дівчину.
Загальновизнано, що внаслідок
лінійного розгортання міфологічного тексту традиційно єдиний персонаж
поділяється на пари й групи [1: 294].
У повісті через схожий процес ініціації автор проводить ще двох
представників “золотої” молоді Анатоля й Михайла.
Анатоль у досить гострій формі
переживає кінець дитинства, причиною цього значною мірою стає подвійна мораль,
якою керуються в житті його батьки (події відбуваються в 60–70-і роки минулого
століття): “Хлопець був повен відрази до батьківської правди, бо їхня правда
була неправда. І вони проповідують те, в що самі не вірять... І вже в десятому
класі життєвим кредо Анатоля став нігілізм” [2: 11]. Як бачимо, в цій ситуації
хвороба, яку передбачає процес ініціації, переноситься в моральну площину –
відбувається руйнування особистості. Хлопець так вживається в роль
стиляги, що навіть починає соромитися свого захоплення математикою: “... книги,
якими захоплювався, він ховав не тільки від друзів, а навіть від батька й
матері, і своїй романтичній пристрасті віддавався лише вночі, а вдень
лише тоді, коли дома нікого не було” [2: 12]. Смислом життя стають модний
одяг і зачіска. Аномальними з
точки зору традиційних етнічних моральних норм видаються стосунки Анатоля з
Мері. Хлопець десь прочитав, що до жінки треба ходити з “ногаєм”, і тепер їхні
стосунки дуже мало схожі на кохання: “Любив він Мері (тобто Марію)? Здається,
любив. Проте на любов мав свої погляди. Мужчина на дві приступки вищий за
будь-яку жінку; він – перша скрипка в любовному квартеті; жінка – гарненький підголосок, приємний додаток до
нього... ” [2: 14]
Символічна смерть, точніше
“неіснування”, Анатоля передається через сприйняття оточуючих: спочатку він
перестає існувати для власної матері. “Серце Катерини Галактіонівни так
занеприязнилось до сина, що, здавалося, у неї не залишилося ні співчуття,
ні жалю до нього. Хай живе як знає!” [3: 50]
Не витримавши його експериментів,
Мері зважується розірвати з ним стосунки: “Усе, що було святого між нами, ти
ногами топтав, як сам хотів, в душу наплював! І ось догрався! Ти слухай,
що я тобі скажу: у мене до тебе, крім ненависті, нічого не залишилось... ” [3:
23].
Зоставшись один, хлопець
втрачає самовпевненість; розраду він шукає за книжками й доходить
розуміння, що навколо нього живуть такі ж гідні поваги й любові люди, як і він
сам: “Повз вікно мати пройшла швидко, все ж Анатоль встиг помітити...
вираз туги... Чому ж і для чого носився він, як малюк, із тим нагаєм,
когось учив, приручав, відводив місце на нижчій приступці?!! Згадка про Мері
гострим рубцем вп’ялася йому в серце, він застогнав...”
[3: 56]
Такими, що корелюють з
міфологічним уявленням про смерть, є зображення страждань, які переживає
юнак, та його нічні марення: “Які тут можуть бути ілюзії про свою зверхність,
коли здавалося – ще одна мить таких страждань, і він збожеволіє або,
прив’язавши каменя на шию, кинеться в річку. Те, що прийшло до нього, було
страшнішим: Мері він втратив назавжди, а тим часом жити без неї не міг... Праця
над книжками давала йому забуття, але, відклавши книжки, він залишався наодинці
зі своїми кошмарами” [3: 57].
Його “поверненням до життя”
можна вважати сцену, коли він бачить Мері після того, як вона хотіла заподіяти
собі смерть: “Це... вона, єдина, найсвятіша, найближча... Це була його Мері...
Анатоль узяв її кволу руку, притулив до свого обличчя, осипав поцілунками. І
Мері відчула тепло його сліз на долонях”
[3: 60].
Якщо Анатолеве життя
складалося без матеріальних проблем, то для Михайла, батько якого все життя
працював у поштовому відділенні, гроші –сенс існування. Його ініціацію
письменник проводить саме через випробування спокусою “жовтого диявола”. Як відомо,
радянська влада з першого дня свого існування оголосила війну багатим. Отже,
прагнення розбагатіти вважалося непристойним, вкрай ганебним і таким, що
начебто неодмінно руйнує особистість. На жаль, така позиція збережена автором
повісті.
Через бідність Михайлові свою
причетність до “золотої” молоді
забезпечити значно важче, ніж Анатольові та Мері, проте йому на допомогу
приходять хитрість і здатність плести інтриги. Саме в такий спосіб він
намагається завоювати прихильність Каміли, помститися Анатольові. Процес переходу в “доросле” життя Михайла
автор також моделює за традиційною міфологічною схемою: відторгнення батьківських
життєвих принципів, бунт проти суспільства, яке не може задовольнити вимог
юнака, конфлікт із батьком, втеча з дому, перша близькість із жінкою, перебування
в міліції, переоцінка життєвих орієнтирів, тобто воскресіння. Світоглядний злам
відбувається після перебування Михайла в міліції або на абстрактному рівні – входження
в закритий простір і вихід із нього: “Міліція! Десь тут, у цьому будинку є
камера попереднього ув’язнення, на вікнах – грати, двері на замку і біля дверей
черговий міліціонер з наганом на поясі... Через ті видіння у хлопця
аж запоморочилося в голові... Михайло потемнів і спав з лиця” [3: 35–36].
Як позитивний момент, можна відзначити,
що “нового” Михайла, на відміну від Анатоля, автор не ідеалізує. Пережиті
події й власні терзання примусили його
по-іншому подивитися на оточуючих людей: юнак
насправді зрозумів, від якої небезпеки врятував його батько; Михайло
згадав не лише про те, які гроші мав його кумир Віталій Лубіс, а й про те,
що аферист отримав двадцять п’ять років позбавлення волі; він зміг пожаліти
Мері, проте думка, що вона може народити від нього дитину примушує його “їхати
світ за очі”.
Отже, не викликає сумнівів, що
конструювання сюжетних ліній персонажів повісті “Любов і Хрещатик” відбувається
саме за міфологічною схемою ініціації, яка є “дорогою до центру”, тобто до
своєї сутності [1: 30].
Література:
1. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров // Лотман Ю.М. Семиосфера. – С.-Петербург:
“Искусство–СПБ”, 2000. – С. 150–389.
2. Сенченко І.Ю. Любов і Хрещатик // Дніпро.
– 1988. – № 1. – С. 8–49.
3. Сенченко І.Ю. Любов і Хрещатик // Дніпро.
– 1988. – № 2. – С. 6–62.
Ротова Наталія Володимирівна
канд. філолог. наук, ст.
викладач кафедри українознавства і політології Української
інженерно–педагогічної академії
61140, Харків 140, пр-кт
Гагаріна, 46 – 99; 737–55–05; ronau@ua. fm