„Право”/3. „Охорона авторського права”

к. ю. н. Романюк О.І., Фрейдліна А. Г.

ДонНУЕТ імені Михайла. Туган-Барановського

Авторське право в Інтернеті: проблеми захисту

На жаль, у вітчизняному законодавстві поки що відсутні нормативно-правові акти, що чітко регулюють діяльність в Інтернеті. Більше того, на міжнародному рівні, а саме у договорах Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та про виконання i фонограми, які набрали чинності у 2002 р., авторське право в мережі Інтернет визначається опосередковано. В Законі України від 11.07.2001 р. № 2627-III «Про авторське право i суміжні права» також міститься аналогічне положення, згідно з яким автор має право розповсюджувати свої твори таким способом, щоб публіка могла мати доступ до них у будь-якому місці та в будь-який час за власним вибором [2].

Проблема захисту авторського права в Інтернеті виникла ще й тому, що попри всі міжнародні конвенції та внутрішні законодавства держав, глобальна мережа має екстериторіальний характер, тобто доступ до неї з будь-якої країни світу не залежить від виконання урядом цієї країни правил міжнародних договорів. Отже, сьогодні Інтернет фактично став прекрасним щоденно поновлюваним джерелом для порушень у галузі інтелектуальної власності [1].

Найбільшої шкоди від таких порушень зазнають онлайнові бібліотеки з текстовими, музичними та відеофайлами, а також веб-сторінки паперових періодичних видань з відкритим доступом до матеріалів номера. Чимало українських засобів масової інформації мають свої інтернет-версії. Крім того, нині більш-менш сформувалася низка загальновідомих онлайн видань, серед яких «Українська правда» (pravda.com. ua), «Електронні вісті» (elvisti.com), «ProUA» (proua.com), «Версии.com» (versii.com) тощо. На відміну від Заходу, де майже весь вміст Інтернету викладається на веб-сайти з комерційною метою (тобто для того, щоб їх подивитися, за них потрібно заплатити), український Інтернет спрямовано в основному на вільний доступ користувачів до інформації. Для користувачів вітчизняного сегмента мережі, які підключаються до неї з домашнього комп’ютера, значно дешевше використовувати саме цей ресурс для ознайомлення з інформацією, адже вони сплачують тільки доступ через конкретного провайдера [1].

Тож оцифрування газетного чи журнального номера є новою об’єктивною формою існування твору, а тому власнику ЗМІ слід обумовити таке використання матеріалу з автором у кожному окремому випадку i, відповідно, сплатити гонорар. Однак через безкоштовне розміщення інформації в українському Інтернеті власник сайта досить часто може лише зазначити ім’я автора під матеріалом, без дотримання його майнових прав i без здійснення контролю за подальшим розповсюдженням твору в мережі [1].

Концепція, яка визнає існування лише немайнових прав автора в мережі та заснована швидше на етичних правилах поведінки в Інтернеті, ніж на законодавчій регламентації, отримала назву копілефт. Вважається, що саме існування глобальної мережі грунтовно підірвало чи заклало «міну уповільненої дії» під авторське право i суміжні права. Втім, на сайтах друкованих видань, власники яких не хочуть викладати повні версії матеріалів в Інтернеті, подаються їх короткі анонси з відсиланням до паперового аналога або з пропозицією сплатити за перегляд (в Україні це «Інвестгазета», журнали «Кореспондент», «Український юрист» тощо) [1].

Значною мірою використанню копілефту сприяє нехтування авторами своїми майновими правами, коли за неможливості опублікуватися в реальному (паперовому) інформаційному просторі вони готові розповсюджувати свої твори в інтерактивному середовищі. У зв’язку з цим у користувачів виникає звичка скрізь очікувати лише безкоштовних матеріалів [1].

Інша проблема, породжена появою Інтернету, полягає в тому, що користувачі мережі самі в будь-який час можуть стати учасниками комунікативного процесу, розміщуючи повідомлення на форумах, у групах новин, блогах тощо. Це призводить до того, що активізується діяльність певних осіб, які вже отримали умовну назву копіпастерів (від copy&paste — «вирізати» i «вставити»), які з метою обговорення певних подій чи явищ суспільного життя копіюють матеріали з їх «рідного» місця в мережі i вставляють туди, де перебуває зацікавлена інтернет-спільнота [2].

Для того щоб уникнути порушень авторського права в мережі, слід встановлювати гіперпосилання тільки на домашню сторінку або ж на сторінку, яка містить відомості про автора сайта. Саме через пряме посилання на матеріали, розміщені на сайтах друкованих ЗМІ, у Нідерландах та Німеччині було заборонено пошукові системи в Інтернеті [2].

На сьогодні вже існують механізми захисту творів у мережі від їх неправомірного використання. Один із них — подання файлів із творами на зберігання до так званого веб-депозитарія. Заявнику видається свідоцтво про те, що об’єкт прийнято на зберігання, а дата депонування буде доказом того, що в зазначений час заявник володів копією твору (визначення пріоритету авторства) [1].

Серед інших методів боротьби з плагіатом досить поширеними є різноманітні «дошки ганьби» в Інтернеті: на них «вивішуються» імена осіб, що вчинили плагіат, а також назви сфабрикованих та оригінальних творів [1].

Отже, захист авторського права i суміжних прав в Інтернеті потребує розроблення принципово нових законодавчих норм не тільки на національному, а й на міжнародному рівнях. Водночас така охорона не повинна призводити до того, щоб здійснюваний контроль за використанням творів ставав перешкодою на шляху до розвитку освіти, науки, культури та інших потреб суспільства [1].

Література:

1) Журнал „Інтелектуальна власність”, 2007р., № 15

2) Журнал „Експерт”, 2007 р., № 5