Левченко Ю. М.

Полтавський державний педагогічний університет

імені В. Г. Короленка, Україна

Сократ про ідеал самопізнання і самовдосконалення

На відміну від софістів, для яких метою педагогічної діяльності була підготовка здібної і сильної людини-громадянина, для Сократа важливими були її особисте моральне самопізнання та самовдосконалення. Сократ уважав, що людина народжена саме для освіти, котра збагачувала внутрішнє життя людства, дозволяла пізнати істину, здобути свободу і зберегти її за будь-яких умов. Сократ відмовився розглядати освіту як спосіб осягнення формальної (книжкової) науки. Для нього освіта — це єдиний шлях духовного розвитку, побудованого на розумінні людиною своєї неосвіченості, на самопізнанні, яке базується на реальній оцінці власних здібностей. На думку Сократа, лише через самопізнання можна виявити свої здібності: “…хто не знає своїх слабких місць, той не знає себе. Знання робить для людей багато користі, а незнання самого себе — приносить лише нещастя. Хто пізнав себе, той знає, що для нього корисно, і свідомо оцінює свої можливості. Реалізуючи їх, людина задовольняє свої потреби і живе щасливо. І, навпаки, присвятивши своє життя не своїй справі, вона помиляється, стає нещасливою” [1, с.154]. Наявність здібностей, на переконання мислителя, давало людині право на освіту. Причому важливим було визначення користі, яку людина здатна принести суспільству та собі у процесі самопізнання. Сократ стверджував, що мужні духом здатні довести розпочату справу до кінця. Задля цього вони повинні здобути освіту і осягнути призначення людини. Лише тоді такі люди можуть стати корисними діячами, відомими благодійниками людства. Водночас без належної освіти вони залишаються недосконалими людьми, бо не здатні усвідомити сутність обов’язку людини. Тому вони схильні до злочинних вчинків, а, отже, стають ворогами людського роду [1, с. 155]. Головна увага у педагогічній діяльності Сократа приділялася ролі освіти в гармонізації відносин людини, у її прагненні до щастя та розбудови справедливого суспільства. Досягнення такої гармонії можливе через удосконалення “доброти” людської природи [3, с. 168]. “Доброта” людської природи розумілася Сократом як турбота про душу, котра не повинна була зводитися до нехтування тілом. Душа, на думку мислителя, не відділена від тіла. Вона панує над тілом. Але для того, щоб правильно служити душі, тіло має бути здоровим. Сократ піклувався про своє тіло і засуджував тих, хто цього не робив. Він намагався відродити інтерес до гімнастичного виховання, яке втрачало свої позиції в афінській системі освіти. Мислитель наполягав на тому, що фізичний розвиток тіла необхідний для кожної людської професії, навіть для процесу мислення. Тілесна слабкість може викликати забування, смуток, навіть утрату здобутих знань. Тому Сократ закликав до постійного вдосконалення тіла людини, як необхідної умови її гармонійного розвитку [1, с. 167]. Мислитель уважав, що результатом самопізнання і самовдосконалення людини має стати формування доброчесної поведінки. Нові моральні критерії, визначення сенсу життя і мети виховання необхідно шукати, на думку мислителя, у внутрішньому світі, в моральній природі людини. Формування доброчесної поведінки він пов’язував із оволодінням громадянськими чеснотами: справедливістю, мудрістю, хоробрістю, благочестям, незворушністю, розсудливістю, адже справедливість, як і будь-яка інша чеснота — це мудрість. Справедливі вчинки, що відповідають чеснотам, є прекрасними. Тому люди, на думку мислителя, розуміючи характер таких вчинків, не здійснять іншого вчинку замість такого. Таким чином, чеснота є не що інше як знання, яким потрібно озброїти людину, зробити її мудрою і, відповідно, доброчесною, а суспільство —справедливим. Пайдейя Сократа спиралася на обдаровану молодь, здібну до інтелектуального вдосконалення. Мислитель був переконаним, що навіть такі люди, котрі мають здатність до швидкого сприйняття, мають бездоганну пам'ять, володіють жагою знань, не зможуть досягти успіхів, якщо не отримають правильного виховання [2, с. 86]. Правильне виховання, на його думку, пов’язане з процесом здобуття істинного знання людиною. Це процес народження знання у самій людині, що відбувається лише тоді, коли людина готова до цього, володіє необхідним життєвим досвідом і навичками самостійної мисленнєвої діяльності. Саме на цьому етапі необхідна допомога мудрого вчителя-наставника, що виступає у ролі повитухи — допомагає появі власній істині. Сформулювавши формулу “чеснота — це знання”, Сократ намагався виховати у своїх учнів громадянські чесноти. Істинна чеснота, вважав він, єдина і неподільна. Неможливо володіти однією її частиною, не володіючи іншими. Хоробра людина, якщо вона нерозсудлива, нестримана й несправедлива, може бути прекрасним воїном на полі бою, проте у неї не буде достатньо хоробрості боротися зі своїми інстинктами. Набожна людина, виконуючи всі настанови релігії, не може бути благочесною, якщо буде ставитися до людей несправедливо і не зможе приборкати свою ненависть, фанатизм [2, с. 91]. Таким чином, ідеал самопізнання і самовдосконалення Сократа був тісно пов'язаний з пошуками істинного знання. Головною метою досягнення такого взірця мислитель уважав розвиток пізнання, моральної сфери людини. Визначивши чесноти як знання, які є неподільними і єдиними, він виділив чотири ідеали громадянських чеснот: благочестя, хоробрість, самовладання, справедливість. Оволодіння ними, що відбувалося у процесі навчання і виховання, було найвищим благом для людини.

Література:

1. Жураковский Г. Е. Очерки по истории античной педагогики. — М.: АПН РСФСР,1963. — 510 с.

2. Йегер В. Пайдейя: Воспитание античного грека (эпоха великих воспитателей и воспитательных систем).[Пер. с нем. М. Н. Ботвинника]. — М.: Греко-латинский кабинет Ю. Шичалина, 1997. — 336 с.

3. Корнетов Г. Б. От первобытного воспитания к гуманистическому образованию: Учебное пособие. — М.: Изд-во УРАО, 2003. — 216 с.