К.і.н., доцент Гогохія Н.Т.

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Приховування соціального походження у повсякденних практиках населення України (1929-1939 рр.)

Більшовицька ідеологія розколола суспільство, використовуючи бінарну опозицію «трудові» і «нетрудові» класи. Такі терміни як «нетрудові класи», «нетрудові елементи» владою були перетворені на негативні кліше для маркування потенційно ворожих членів суспільства. Часто вживане в офіційному дискурсі поняття «соціально чужі» або «класово чужі», що часто вживалось як синонім «нетрудових елементів», трактувалося досить широко. «Чужими» більшовицька партія вважала як колишніх представників привілейованих заможних верст(та їх дітей), так і колишніх царських чиновників, окремих представників інтелігенції, заможних селян, колишніх торговців(без врахування обсягів товарообігу їх крамниць), шинкарів, священнослужителів тощо. Слід зауважити, що «соціально чужими» вважали також і тих, хто мав антибільшовицьке політичне минуле часів революції та громадянської війни (перебував у лавах українських національних армій, був членом небільшовицького партизанського руху(в першу чергу, махновського), служив у білогвардійських військах тощо) або ж у період внутрішньопартійної боротьби другої половини 1920-х рр. мав необережність підтримати не ту політичну силу, маючи політичні погляди, відмінні від «лінії партії».

Для більшості українських громадян, чиє соціальне походження не вписувалось у прокрустове ложе більшовицької схеми ворогів і друзів народу, варіантів адаптації лишалось небагато – або щиро зізнатись, покаятись, зректися родичів, розірвати з ними будь-які стосунки і робити кар’єру(часто до першої-ліпшої політичної помилки, прорахунку або невиконання партійних чи комсомольських доручень) або приховати своє походження. Це можна було зробити, увівши владу в оману у кілька способів: найпростішим і найнаївнішим було не уточнювати у біографічних даних та в анкетах походження батьків, назвавши їх розпливчасто «службовці», «кустарі» чи «селяни-середняки» або й відверто прибрехати, сказавши, що ті були «бідняками» чи «робітниками». Стратегічно більш ефективним було придбати за гроші чи через особисті зв’язки(іноді й одночасно) довідку про робітничо-селянське походження або й кардинально змінити прізвище, ім’я, по-батькові та всі інші біографічні дані і поїхати якомога далі від рідної оселі, на новобудови Донбасу або й за Урал, де дефіцит робочих рук змушував дирекцію заводів менш прискіпливо перевіряти прибулих, а крім того, де ніхто не зміг би упізнати. Навіть для висланих існували всі шанси врятуватись, втікши і прибувши кудись до великого міста. Влада прекрасно усвідомлювала масштаби приховування походження громадянами. Задля виявлення тих, хто «проліз» до радянських установ та партійних, комсомольських осередків, маючи непролетарську біографію, здійснювались заходи, відомі під назвою «чистки» (очищення партійного та радянського апарату, армії, інших установ та закладів від засміченості соціально чужими елементами). Вони почали застосовуватися ще на початку 1920-х рр., але з приходом Й.Сталіна до влади набули розмаху «полювання на відьом». Комісії з чистки працювали у всіх регіонах республіки, охопивши всі заклади і установи. Соціальне походження з «нелегітимних» верств населення було серйозною перешкодою на кар’єрному шляху навіть у випадку його визнання та зречення близьких. «Нещирість» із владою часто закінчувалась під час чистки завдяки запитам, які уповноважені відправляли до рідного села чи міста особи, яка підлягала перевірці. Часто траплялись факти свідомого доношування на односельців, яким пощастило влаштуватись на гарну роботу – викривні листи до органів з чистки, завкомів, комсомольських осередків заводів, шахт, управлінь тощо надходили досить часто. Вочевидь, характерним мотивом для подібних донесень на знайомих були особисті рахунки, заздрість чи бажання продемонструвати власну пильність. Тим, кому пощастило зберегти роботу під час першої чистки, приховавши походження, загрожувала можливість бути викритими під час другої хвилі. Органи НКВС активно допомагали партійним органам викривати осіб, що, приховавши соціальне походження, влаштувались на відповідальні партійні чи комсомольські посади. [2, арк.77, 109].

Отже, під час чисток завданням призначених на місцях чиновників було ретельно перевірити біографічні дані кожної особи(часто перестраховуючись і вичищаючи людей без зайвих перевірок), а завданням цієї особи – якомога ретельніше підготуватися, щоб забезпечити собі, нехай тимчасовий, імунітет. Хтось підробляв довідки, хтось просто уникав чисток, змінюючи роботу. В окремих випадках існувала можливість придбати позначку про проходження чистки(спеціальну марку, що вклеювалась у документи), хоча зробити це було складніше[14, арк.33]. В результаті, навіть у середині 1930-х рр. ще лишалося багато «проблемних ділянок», де змогли втриматися потенційні кандидати на вичищення. Отже, і у другій половині 1930-х рр. влада закликала ретельно перевіряти кадровий склад всіх установ і закладів, до яких могли проникнути «чужі».

Крім придбання довідок про бідняцьке походження та отримання незаконним шляхом паспортів населенням широко практикувалися махінації з партійними чи комсомольськими документами – квитками та обліковими картками. Збільшення терміну партійного, комсомольського чи кандидатського стажу давало можливість отримати кращу роботу, просунутись по службовій драбині тощо. Досягався подібний результат за рахунок виправлень у цих документах або підчищень. [2, арк. 125-126; 3, арк. 32-37]. Влаштована владою у 1935-1936 рр. кампанія з перевірки та обміну партійних документів дозволила додатково виявити «соціально-чужі елементи» в партії [3, арк.25].

Масштаби приховування соціального походження населенням республіки доводять неспроможність тоталітарної сталінської держави встановити максимально повний контроль над суспільством, поставивши всіх «неблагонадійних» на суворий облік. Для цього у органів, на які було покладено ці функції на той час не існувало ні технічних засобів, ні людських ресурсів. Але система виходила з положення залучаючи до нагляду над суспільством саме суспільство. Завдяки перманентному пильнуванню за співвітчизниками – знайомими, сусідами, колегами тощо розкривалась велика кількість фактів приховування соціального походження українцями. Листи, що масово надходили до ЦК КП(б)У, дозволяють відтворити ту атмосферу підозри, нетерплячості, класової(а зчаста – просто побутової) ненависті до оточуючих, яка склалась в українському суспільстві. Особливо яскраво це проявлялося стосовно людей, що змогли зробити партійну чи комсомольську кар’єру, посісти високі посади. З одного боку, відомі люди завдяки ЗМІ частіше потрапляли в поле зору «старих знайомих», яким відомі були їхні таємниці, з іншого – успішна людина викликала набагато більше заздрощів та відчуття «соціальної несправедливості» у тих, кому пощастило менше. В більшості, риторика цих листів покликана була створити враження бажання відновити цю справедливість, допомогти владі позбутися прихованих ворогів, продемонструвати відсутність власної зацікавленості чи вигоди від доносу і довести чітку класову позицію його автора. Хвиля арештів серед українського республіканського керівництва 1937-1939 рр., яка переконала суспільство в присутності численних ворогів у вищих ешелонах влади, зумовила активізацію пильності громадян. Траплялись випадки, коли доноси про приховування соціального походження окремими особами з числа номенклатури різних рівнів надходили до ЦК КП(б)У від кількох громадян водночас [4, арк.41]. саме по собі непролетарське соціальне походження у другій половині 1930-х рр. вже не означало неможливості просунутися кар’єрною драбиною. Справи, заведені НКВС на велику кількість людей, що обіймали високі посади, надавали можливості владі більш ретельно їх контролювати і маніпулювати їх поведінкою. Іноді, «довіра» висловлена з боку відповідних органів людині з «нечистою» біографією була найкращою мотивацією для останньої для відданої праці на користь партії.

Результатом переслідувань за соціальне походження стала тотальна відчуженість, роз’єднаність, ізольованість суспільства. Добросусідські стосунки лишалися такими лише ілюзорно. Маса народу, що проживала в бараках, комуналках, гуртожитках, приховуючи справжнє прізвище, побоюючись зустрітися із знайомими, не мала можливості довіряти сусідам і розповідати про себе. Не менш болючим наслідком стало і тотальне відчуження українців від сімейних цінностей. Сім’я, родинні зв’язки тепер могли принести більше шкоди, ніж підтримки. Ізольованим суспільством владі набагато легше було керувати, саме ця суспільна характеристика є плідним підґрунтям тоталітаризму взагалі[5, с. 615-616].

Література

1. Греченко В., Ярмиш О. Україна у добу «раннього» тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст.)/ В. Греченко, О. Ярмиш // Електронний документ доступний у режимі: http://www.pravo.vuzlib.net/book_z1139_7.html. 2. Центральний архів громадських об’єднань України(далі-ЦДАГОУ), ф. 7, оп.1, спр.1107. 3. ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.6632. 4. ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр. 7251. 5. Арендт Х. Истоки тоталитаризма/ Х. Арендт / Пер. с англ. И. В. Борисовой, Ю. А. Кимелева, А. Д. Ковалева, Ю. Б. Мишкенене, Л. А. Седова. – М. : ЦентрКом, 1996. – 672 с.