Педагогические науки/4. Стратегические направления реформирования системы образования

Асистент Заворотна Я.В.

Мелітопольський державний педагогічний університет імені Б.Хмельницького, Україна

Становлення теорії інноваційного управління загальноосвітнім навчальним закладом

Управління освітою належить до соціального управління і відповідає за духовну сферу життя суспільства. Управління загальною середньою освітою є компонентом управління освітою і детерміноване вимогами людини, суспільства, держави. До кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ століття – розвиток освіти відбувався природним шляхом, був еволюційним і не керувався.

Практика управління виникла разом з усвідомленням людини себе суспільною істотою, однак його теоретичне осмислення було здійснено значно пізніше – на рубежі XIX і XX століть. Засновником школи наукового управління вважають Ф. І.  Тейлора, який довів, що ефективно управляти людьми можна тільки спираючись на науку [3, с. 6]. Подальший розвиток теорія управління отримала завдяки появі адміністративної (класичної) школи (А.  Файоль), школи людських взаємин і “поведінкових наук” (Г. Мюнстерберг, А. Маслоу), школи соціальних систем (Ч.  Барнард) та ін.

Наприкінці 30-х і в 40-і роки XX ст. проблема управління освітніми закладами практично не досліджується через соціально-політичний контекст. Це було пов’язано насамперед з авторитарним режимом управління у СРСР, що не вимагав розробок з наукової організації праці. У той же час світова наука, пов’язана з управлінням організаціями, протягом цих двадцяти років просунулася далеко вперед [1, с. 37].

Л. В.  Васильченко стверджує: “Авторитарне та централізоване управління консервує соціальні відносини, що зживають себе, не сприяють становленню нової школи, а разом з нею і нового суспільного устрою” [1, c. 70]. Ми погоджуємося з думкою Н. О.  Свободнової, що у мінливих умовах управління має бути гнучким і має враховувати важливий фактор узгодження цілей організації і людей, які в ній працюють [4]. Іншої думки О. В.  Заяц: “Сучасна оцінка освіти за часів СРСР не може бути безумно негативною, адже позитивним при централізованій освіті є те, що вона сприяє створенню національних освітніх стандартів, тобто є гарантом реалізації “помірної” трактовки рівних освітніх можливостей для членів суспільства” [2, с. 10].

Починаючи з 70-х років XX ст., дослідники усе наполегливіше говорять про наростання кризи в освіті як сфері соціально-культурної дійсності. В Україні цей період характеризується адаптацією до безперервних змін та зростанням наукового і практичного інтересу до управлінської проблематики; порушуються питання щодо недоліків у практиці управління освітою та “управлінської кризи” загалом. Управління як наука знаходилася в постійному розвитку й оновленні.

Аналіз наукової літератури дозволив нам встановити причини оновлення механізму управління ЗНЗ в Україні кін ХХ – поч. ХХІ століття, які ми поділили на зовнішні та внутрішні:

· зовнішніх причини: соціальні (соціально-ідеологічні зміни, гуманістичного спрямування суспільства, орієнтація освіти на здоров’я дітей, зміна суспільного устрою, зміна соціального замовлення суспільства і його соціальних інститутів, нова парадигма розвитку людства – людина найвища цінність), політичні (євроінтеграція, нестабільність політичної ситуації, становлення та розвиток України як незалежної європейської держави), економічні (науково-технічний прогрес, інформатизація, зміна умов існування освітніх організацій, формування ринкових відносин, збільшенням інформаційного навантаження), наукові (орієнтація на наукове управління, наукові відкриття, взаємоінтеграція науки й освіти);

· внутрішні причини: соціально-педагогічні (потреба в якісній освіті та оптимальній моделі управління нею); організаційно-педагогічні (трансформація змісту освіти, недосконалість нормативно-правової бази освіти, демократизація функціонування управлінського апарату школи, розвиток реструкціоналізму, відсутність сучасних технологій управління ЗНЗ, інертна організація педагогічної діяльності); психолого-педагогічні (непідготовленість учасників навчально-виховного процесу в школі до змін, підвищення вимог до педагогічної діяльності вчителів та директора школи, неготовність до співробітництва та партнерських відносин).

Постановка цих питань зумовила зміну стратегічних орієнтирів та пріоритетів розвитку освіти України, які чітко визначено Конституцією України, законами України “Про освіту” (1991 р.), “Про загальну середню освіту” (1999 р.), Державною національною програмою “Освіта” (“Україна ХХІ століття”, 1993 р.). Відповідно до цього змінилася мета освіти – орієнтація на всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, пошук інноваційних шляхів модернізації як освіти в цілому так і механізму управління загальноосвітнього навчального закладу зокрема.

У ХХІ столітті людство вступило в інноваційну добу, що відзначалася лавиноподібним наростанням змін у всіх сферах соціального буття. Важливим інструментом всіх радикальних змін у розвитку суспільства в цих умовах стати інновації. Освітні інновації – основа соціальної стабільності та прогресу. Однією зі стратегічних задач модернізації освіти України та актуальною проблемою сьогодення є пошук інноваційних шляхів удосконалення апарату управління загальноосвітнім навчальним закладом та створення ефективних, сучасних моделей оперативного управління, розроблених з урахуванням найновіших досягнень науки соціального управління та педагогічного менеджменту. Проголошення інноваційного розвитку освіти в Україні знайшло відображення в таких державних документах, як Положення Міністерства освіти і науки України “Про інноваційну педагогічну діяльність” (2000 р.), “Положення про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності” (2000 р.) та ін.

Встановлено, що в наш час ведуться активні наукові пошуки створення моделі (технології) інноваційного управління ЗНЗ, яка б у повній мірі задовольняла сучасні потреби суспільства та була альтернативної до адміністративно-командної системи управління ЗНЗ. Зроблено багато спроб (проектно-модульне управління, особистісно орієнтоване управління, громадсько-державне управління, фасилітативне управління, адаптивне управління, проектно-інвестиційне управління, рефлексивне управління), але повільний темп та поверхневе їх впровадження не принесли очікуваних результатів.

Узагальнюючи сказане, можна зробити наступні висновки. Аналіз наукового доробку сучасного розвитку теорії управління школою дозволив нам дослідити генезис сучасної теорії управління ЗНЗ і з’ясувати, що впровадження інновацій в апарат управління ЗНЗ є пріоритетним напрямком модернізації системи управління школи взагалі. Однак, проблема організації інноваційного управління ЗНЗ є в недостатній мірі розробленою сучасними науковцями і потребує подальшого дослідження.

Література:

1. Васильченко Л. В. Професійна компетентність керівника школи / Л. В.  Васильченко, І. В.  Гришина. – Х.: Вид. група “Основа”, 2006. – 208 с.

2. Заєць О. В. Організаційно-педагогічні умови підготовки керівників загальноосвітніх навчальних закладів до управлінської діяльності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.04 “Теорія та методика професійної освіти” / О. В.  Заєць. – К., 2010. – 22 с.

3. Наука управління загальноосвітнім навчальним закладом: [навчальний посібник] / Т. М.  Десятов, О. М.  Кобернік, Б. Л.  Тевлін, Н. М.  Чепурна. – Х.: Вид. група “Основа”, 2003. – 240 с.

4. Свободнова Н. О. Інноваційне управління навчальним закладом: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філософії: спец. 08.00.04 “Ділове адміністрування” / Н. О.  Свободнова. – К., 2006. – 23 с.