Південнослов’янський інститут Київського славістичного
університету
м. Миколаїв
МЕТОДОЛГІЧНІ
АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЙ
Розв'язання проблем навколишнього середовища, що
забезпечують створення
сприятливих умов для життя людини набувають все більшого значення у сучасному
світі. Гострота їх не послаблюється з часом, оскільки це стосується інтересів як держави і суспільства,
так і конкретного індивідуума.
Території проживання людини динамічно розвиваються, маючи
поряд із позитивним впливом і негативні наслідки. Тому ліквідувати своєчасно
або не допустити критичного
накопичення проблем і недоліків є однією з головних задач сьогодення.
В умовах системної кризи і затяжного
«перехідного періоду» важливо вибрати пріоритетні напрямки безпечної
життєдіяльності населення на основі системного
підходу, який лежить в інтеграції економіки, екології, соціології на базі
інформаційних технологій.
З точки зору наукової теорії
розв'язання проблеми охорони навколишнього середовища методологічною підставою збереження, відтворення та ефективного використання природних
комплексів. Що мають особливу
природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінності є ландшафти, під якими слід розуміти ділянки
суші, в межах якої всі природні компоненти утворюють взаємозв'язану і взаємозумовлену єдність. Тому, коли
говориться про охорону природи, то слід розуміти охорону
ландшафтів та його компонентів. Але в умовах техногенного забруднення в
Україні, яке близьке до екологічної катастрофи, оскільки на живі організми, в
тому числі на людину одночасно впливають радіонукліди, важкі метали, пестициди,
пил, поверхнево-активні речовини і нові фори мікробів і грибків, які посилюють свій вплив на суспільство актуальними виявляються
спеціальні форми охорони ландшафтів, до
яких згідно закону України «Про природно-заповідний фонд України» та Земельний кодекс України відносяться
природні заповідники,
біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки
природи, заповідні урочища та штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Тому, щоб забезпечити високу
ефективність управління заповідними територіями
актуальним є дослідження феномену категорії цих територій з тією метою, щоб
розкрити їх глибинну сутність, на яку будуть спиратись перспективи реального
розвитку заповідної справи.
Так, згідно статті 15 закону України «Про
природно-заповідни фонд України» проголошується, що «природні заповідники -
природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що
створюються з метою збереження
в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природоохоронних комплексів з усією сукупністю їх
компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них,
розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища,
ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Водночас, статтею 16 цього закону регламентується, що
«може бути передбачено виділення земельних ділянок для задоволення
господарських потреб
заповідника та його працівників у сіножатях, випасах, городах та палеві відповідно до встановлених
норм». Було б неправильним думати, що на території заповідників не буде здійснюватись будівництво будівель і споруд, влаштування стоянок для автотранспорту, під'їзних
доріг і інших об'єктів. Таке будівництво є невід'ємною складовою
функціонування, хоча стаття 16 Закону
забороняє таке будівництво. Тому, при розробленні проекту землеустрою природних заповідників
необхідно здійснити функціональне зонування природних заповідників, з виділенням в
натурі (на місцевості) меж визначених зон.
Ця умова є важливою, оскільки адміністрація заповідника
без такого проекту не має права здійснювати згадувану господарську діяльність.
Необхідно відзначити, що абсолютна заповідність
заповідників може виявитись
шкідливою для екосистем у контексті втрати рослинного покриву. Висока щільність рослинного покриву і його значна висота
призводить до втрати інших рослин, які представляють або може представляти
наукову цінність. Іншими словами, вища ярусність рослин пригноблює ріст нижніх
ярусів рослин. Свідченням цьому є природний заповідник «Михайлівська цілина», що у Сумській області, де
абсолютна заповідність впродовж 60 років призвела до значної втрати травостою. У цьому зв'язку, з метою регулювання росту рослинного покриву, останні необхідно
використовувати у системі сінокосозміни або регульованого випасання кіньми,
оскільки парнокопитні (кози, вівці та корови) порушують дернину.
Досягнення цієї умови можна
забезпечити шляхом впровадження режиму
регульованої заповідності на території природного заповідника.
Щодо національних природних парків, то слід значити, що
деякі з дослідників активно
пропагують виключення з їх території господарської діяльності. Інші вчені, навпаки обґрунтовують необхідність виділення господарської зони.
З огляду на сказане, можливість
практичної реалізації ідеологеми структури територій національних природних парків, на мою думку, знаходиться
у Законі України, де обґрунтовується впровадження таких зон: заповідна зона, зона ругельованої рекреації,
зона стаціонарної рекреації і господарська зона.
Не зовсім вірним, на мою думку, проголошується
стаття 20 «ділянки землі та водного простору з усіма
природними ресурсами та об'єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам...», не вказуючи чи
надаються у тимчасове користування, чи постійне - це з одного боку, а з іншого
- словосполучення «вилучаються з
господарського використання», справляє враження, що передавши ці землі національному природному парку вони не будуть носити характер господарського
використання. Ці землі також будуть використовуватись,
але за іншим цільовим призначенням.
Виходячи з умови, що заповідні
території, знаходять своє відображення
тільки через ландшафти, які представляють ділянки суші з широким переліком компонентів (рельєф, вода, грунти
тощо), то можна зробити висновок, що акваторія моря,
затоки не можуть перебувати у складі ландшафтних парків.
Відзначимо, що відсутність
методології організації території заповідних територій припускає організацію буферної зони, з метою запобігання негативного впливу від господарської
діяльності на прилеглих територіях тільки у «біосферних заповідниках». Щодо інших заповідних територій, то у чинному природоохоронному
законодавстві не вимагається
організація створення буферних зон. Не знаходить відображення розміщення буферних зон на інших
категоріях заповідних територій і в науковій та
спеціальній літературі, присвяченій заповідній справі.