Пилипенко Ольга Миколаївна

Науковий керівник: асистент Кульганік О. М.

Вінницький торгово-економічний інститут КНТЕУ

Основні проблеми інноваційного розвитку підприємств України

Поняття «інновація» з’явилося ще у Х1Х столітті, але у світовій економічній літературі немає однозначного визначення інновацій. Тому різні фахівці характеризують інновації по-різному. Ось наприклад, Й.Шумпетер у роботі “Теорія економічного розвитку” охарактеризував інновацію як нову організаційну комбінацію виробничих факторів, здійснювану підприємцем, що “направляє засоби виробництва в нове русло” і завдяки цьому дістає підприємницький прибуток. Таким чином, Й.Шумпетер (як і деякі інші економісти, наприклад, П.Друкер) розглядає інновації як зміни з метою одержання підприємницького прибутку. Однак, інші відомі учені (як закордонні, наприклад, Б. Твісс, Б.Санто, так і вітчизняні (О.Лапко, І.Буднікевич та ін.) розглядають інновації як процес, що передбачає створення, розробку і доведення наукової чи іншої нової ідеї до стадії комерційного використання. Третя група учених (Х.Рігс, Р.Фатхутдинов та ін.) пропонує розглядати інновації як результат упровадження новинок з метою одержання різного роду ефектів (соціально-економічного, екологічного тощо).

На сьогодні основним завданням України є глибоке коригування економіки, мета якого - не просто економічне зростання, а набуття ним соціальної природи як основи стабільного економічного росту. Труднощі становлення ринкових відносин пов'язані з процесами зниження рівня НТП в Україні, який повинен бути головним фактором підвищення інноваційної активності вітчизняних підприємств.

Питанням розвитку промисловості постійно приділяється увага українських вчених та практиками, а деякі завдання її трансформації відображено в нормативно-законодавчих документах. Значну увагу інноваційних стратегій у промисловості приділено у працях українських учених О. І. Амоши, В. Космидайло, Л.І.Федулова.

Розу­міння важливості інноваційного шляху розвитку не є новітнім відкриттям і, незважаючи на значну увагу, яка прикута до розв'язання цієї проблеми, залишається не вирішеним питання щодо визначення комплексу факторів та проблем, які сьогодні стримують розвиток інноваційної інфраструктури в Україні.

Отже, метою статті є розкриття основних проблем інноваційного розвитку вітчизняних підприємств. Адже для того, щоб знайти вихід із складної ситуації, потрібно спочатку визначити, що стало приводом для її виникнення, що було поштовхом.

На шляху запровадження національної інноваційної моделі в Україні накопичилося чимало перепон. Зокрема, недосконала норма­тивно-правова база, недостатній рівень фінансового забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності, неефективне викорис­тання наявних фінансових ресурсів для реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики, повільне формування ринку інно­ваційної продукції тощо.

Основним фактором, що стримує інноваційну діяльність, є відсутність коштів для фінансування інноваційних змін. Це багато в чому зумовлено низьким ступенем зацікавленості різних економічних суб’єктів в інвестуванні капіталу в інноваційні процеси. Що ж стосується ресурсу, який має підтримувати інноваційну діяльність, то для того, щоб відбулися помітні структурні зміни в економіці, на думку економістів, потрібно вкладати фінансові ресурси обсягами 10-20 млрд. грн. Таких ресурсів, які могли б бути використані державними і недержавними інвесторами, зараз в країні просто немає. Інший бік цієї проблеми – держава не може постійно лише субсидувати. Необхідне масове залучення приватного і банківського капіталу до кредитування та інвестування новітніх досліджень та їхнього впровадження. Ситуація погіршується ще й через відсутність організаційно-економічних механізмів інвестування масштабних технологічних змін. Існуючий порядок фінансування державних науково-технічних програм, як правило, не забезпечує досягнення заданих кінцевих результатів. Органи виконавчої влади на різних рівнях неефективно використовують кошти для інноваційної трансформації. У той же час недержавні комерційні структури поки ще не зацікавлені в здійсненні довгострокових проектів, що забезпечували б базові технологічні зміни.

Однією з головних проблем є й інформаційне забезпечення інноваційних процесів. Вільний доступ до інформації про об’єкти інтелектуальної власності, можливості їх комерціалізації може стати тим інструментом, що призведе до активізації інноваційних процесів в Україні. Поки що ми не маємо подібного інструменту розвитку інноватики в країні.

Основне протиріччя в сфері інноваційного розвитку полягає в тому, що, з одного боку, ми маємо досить високий інноваційний потенціал, а з іншого – такі структуру економіки і механізми господарювання, які цей потенціал просто не сприймають. Інноваційна проблема – це не лише проблема грошей та інституцій, але й проблема людського капіталу. За інноваціями стоять люди. На сьогодні адекватного механізму використання людського капіталу в ході інноваційного розвитку практично немає. Якщо оглянути статистику, то побачимо, що за останні 3-5 років частка працівників з вищою освітою в економіці України щорічно збільшувалася на 1%, і зросла з 18% до 20%. Кількість осіб, що навчалися в вищих навчальних закладах 3-4 рівнів акредитації, за 10 років, у розрахунку на 10 тис. зайнятого населення в цій сфері, зросла вдвічі. Отже, населення інвестує в освіту величезні кошти, але ці кошти часто виявляються неефективними. Може видаватися, що ми маємо надзвичайно великий кадровий ресурс інноваційного розвитку, але як відомо, рівень освіти досить невисокий. До того ж, для кого Україна готує ці кадри? Для себе чи для інших держав? Що необхідно? Необхідна «детінізація» інноваційного процесу та оплати праці, щоб підвищити доходи інноваторів. Необхідна державна система регулювання еміграції з огляду інноваційної активності і, врешті-решт, потрібно пов’язати в одне ціле систему підготовки кадрів з інноваційними програмами і пріоритетами. Зараз цього практично немає, як не існує й інноваційної спрямованості підготовки кадрів.

На жаль, українське підприємництво досі не стало інноваційним. У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого – пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та вміння залучати ресурси з найрізноманітніших джерел. Процес виробництва передбачає створення нових благ, впровадження нових методів виробництва, освоєння нових ринків збуту; здійснення реорганізації в галузі і створення промислової організації нового типу. У нас же мале підприємництво здебільшого орієнтується на торговельно-посередницьку діяльність. Кількість інноваційно-активних підприємств не перевищує 10% від їхньої загальної кількості.

Головним спонукальним мотивом для розробки інновацій є бажання і прагнення керівництва підприємства здійснювати стратегічну діяльність взагалі і, зокрема, вести інноваційну політику. Іншими словами, на підприємстві мусить бути лідер-новатор, який готовий виділити ресурси на розробку нової продукції, а в запровадженні інновацій повинен бути зацікавлений весь персонал. Ще однією умовою для впровадження інновацій є ефективна система маркетингу і збуту. Більшість невдач з виведенням інновацій на ринок фахівці пояснюють тим, що вони виникають на базі нових знань, а не потреб, тоді як покупцям потрібен не новий товар, а нові вигоди. Найпростішим і пріоритетним напрямом в цьому аспекті може стати активізація процесів впровадження міжнародних і європейських стандартів у процес виробництва продукції.

Активізація інвестиційної та інноваційної діяльності потребує якісно нової організації взаємозв’язків і взаємодії між усіма учасниками інноваційного процесу, закріплення нових функцій за відповідними органами управління на державному і регіональному рівнях. Найпершими стратегічними завданнями розвитку інноваційної економіки має стати формування сприятливого середовища для діяльності суб’єктів господарювання, яке спонукало б до створення та примноження реальної, а не віртуальної доданої вартості, підвищення конкурентоспроможності продукції. Розбудова національної інноваційної системи передбачає розвиток інфраструктури та фінансово-кредитних механізмів взаємодії всіх учасників інноваційного процесу. Ефективність інноваційної діяльності насамперед залежить від того, як взаємодіють між собою учасники єдиної колективної системи одержання і використання нових знань і технологій: науково-дослідні інститути, вузи, конструкторські бюро, підприємства та інші інноваційні структури, діяльність яких спрямована на розробку і виробництво конкурентоспроможної продукції. Адміністративним шляхом втілити інноваційну модель неможливо – лише ринок, економічна конкуренція повинні, в решті-решт, визначати доцільність впровадження інновацій. Найбільшим стимулом до нововведень в умовах ринкової економіки є отримання нової доданої вартості та високих прибутків від модернізації виробництва, впровадження наукових знань та інформації, високих технологій.

Список використаної літератури:

1.  Космидайло В., Проблеми інноваційного розвитку в Украйні та шляхи їх вирішення.// Актуальні проблеми економіки№2(68), 2007ст.20- 25.

2.  Кузьмін  О.Є.,  Князь  С.В.   Інвестиційна та  інноваційна  діяльність: Монографія. -Львів: ЛБІ НБУ, 2003. - 233 с.

3. Солоха Д.В. Інноваційний розвиток як запорука забезпечення економічного зростання//Актуальні проблеми економіки.-2007.-№ 6 (72). - С.26.

4.   Федулова Л. І. Інноваційний розвиток промисловості України, №.8// Актуальні проблеми економіки 3(69),2007.ст. 82- 96