Т. В. Пастушенко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Опозиція як інструмент мислення

та лінгвістичного аналізу

Одним з найважливіших принципів моделювання світу, у тому числі й мовного картування світу, є опозитивність, тобто розташування компонентів системи у такий спосіб, який акцентує їхні протилежні ознаки. Витоки теорії опозицій виявляються ще у філософських концепціях давнього світу. Так, вчення античних філософів віддзеркалюють полярний принцип їхнього світобачення: числові співвідношення Піфагора, які є проявом гармонійного устрою космосу; протилежність духовного й тілесного начал Платона тощо.

Ідея опозиції і досі не втратила своєї нагальності. Принцип протилежності залишається чинним для багатьох сучасних світоглядних та наукових моделей. Проте когнітивний напрям, що панує у сучасній лінгвістиці, пропонує нові синтетичні підходи до вивчення мовних явищ і деякою мірою ставить під сумнів об’єктивність аналітичного протиставлення мовних одиниць.

У лінгвістиці поняття опозиції пов’язують насамперед з постулатами Празьких структуралістів, які вивчають явище опозитивності на матеріалі фонології. Микола Трубецькой сформулював механізм утворення опозиції, який полягає в тому, що члени опозиції протиставляються один одному лише за умов наявності спільних ознак, які він називає «основою для порівняння».

Відношення протилежності мають універсальне логічне підґрунтя і тому легко екстраполюються на майже будь-яке поле дослідження. Так, цілком закономірно, ідея протилежності ознак мовних одиниць знайшла подальший розвиток у сфері граматики, де опозиція гармонійно вписалась у систему абстрактних відношень. Теорія граматичних опозицій запозичила декілька ключових тез М.С. Трубецького, а саме: про класифікаційний принцип відношень між членами опозиції, про «маркованість/ немаркованість» членів опозиції, про кореляції, а також про явище нейтралізації опозиції. Серед декількох запропонованих М.С. Трубецьким класифікацій опозицій релевантною для граматичного вчення виявилась та, що побудована за принципом логічних відношень між членами опозиції. Отже, у вченні про граматичні опозиції міцно закріплюється їх розподіл на привативні, градуальні та еквіполентні (Р. Якобсон, Т.В. Булигіна, А.В. Бондарко. М.Я. Блох та інш.). Як і у вченні Празької фонологічної школи, у вченні про граматичні опозиції найбільш суттєвою визнається саме привативна опозиція, яка протиставляє елементи за наявністю/ відсутністю ознаки.

Подальшого застосування ідея опозицій знайшла у сфері лексикології. Автором детальної класифікації лексичних опозицій став М.В. Нікітін. Продовжуючи традицію Празької фонологічної школи, вчений вбачає сутність опозитивних відношень між лексичними одиницями у протилежності їхніх ознак, причому, передумовою протилежності лексичних значень, як і для опозитивної пари фонем, визнається основа для порівняння, а саме – загальна родова ознака, що вона й складає основу видових ознак. За твердженням М.В. Нікітіна, опозитивні ознаки повинні мати спільну основу, бути однорідними та несумісними. Дві останні характеристики є обов’язковими для формування опозиції, але лише в поєднанні з першою: несумісні однорідні ознаки (зелений – червоний) є просто різними, але не протилежними. Цілком закономірно, спільна для фонологічної та граматичної теорій класифікація, що її побудовано за принципом логіки відношень між членами опозиції (привативні, градуальні та еквіполентні), не «імпортується» у готовому вигляді до системи лексичних протиставлень. Так, М.В. Нікітін відмовляється від вже існуючих термінів і розробляє свою власну класифікацію лексичних опозицій, в основу якої покладає декілька принципів.

Одночасно ідея опозиції завойовує міцні позиції у стилістиці: саме вона складає основу стилістичної диференціації лексикону, поділу на логічне та емоційно-оціночне, образне та безобразне, опозиції функціональних стилів тощо. З’являється також теоретичне обґрунтування комунікативних опозицій (тема/ рема; дане/ нове; мовець/ слухач).

Отже, ідея протиставлення, здається, набуває універсальності в системному описі мовних явищ. На будь-якому рівні мови її одиниці впорядковуються як елементи у межах своїх підсистем та загальної системи у горизонтальному та вертикальному напрямах, створюючи гармонійний ефект ладу.

Якщо вважати, що опозиція є моделюючим принципом формування світобачення людини, то мають існувати фізіологічні, культурні, соціальні та інші засади опозитивності. Дійсно, на думку В.А. Суковатої, в культурологічно-філософському просторі закріпилось «уявлення про онтологічну первісність бінарних опозитивів, існуючих у вигляді феноменів самої дійсності. Крім того, виявляється, що корені опозитивізму слід шукати не лише в об’єктивному світі, де, між іншим, досить поширені й багаточленні паттерни (морські зірки, краби, кристали тощо), а й в діяльності мозку людини. Активність його півкуль визначає не лише особливості світосприйняття, а навіть зміну «стилів мислення», які виявляють циклічність з тривалістю у п’ятдесят років, протягом яких «домінування аналітичних («ліво-півкульних») рис змінюється переважанням рис синтетичних.

Таким чином, опозитивність як один з ключових принципів сприйняття світу і, відповідно, формування мовної свідомості є не тільки і не стільки природно обумовленим, скільки спричиненим нейрофізіологічними чинниками. Напевно, звідси витікає і універсальність протиставлення як інструменту пізнання. Тому, вірогідно, не об’єктивність, а потреба людини у протиставленні досліджуваних явищ пояснює той факт, що багато з дослідників опозиції відзначили, що вона ніколи не буває абсолютною.

Не відмовляється когнітивна лінгвістика і від ідеї поля як структурного принципу, який базується на протиставленні ядра та периферії: саме таку структуру приписують концептосфері, а іноді й концепту. Отже, навіть синтетизм і холістичність сучасних когнітивних теорій поки що не змогли подолати аналітичний по суті принцип опозитивності. Його міцність і стійкість навіть до зміни «стилів мислення», дійсно, свідчить не лише про його «зручність» для розуму людини, а й про його універсальність для багатьох культурно-мовних формацій. Більше того, противагою до протиставлення виявилась його нейтралізація та часткове перетинання у семантиці опозитивів. Можливо, те, що два з половиною тисячоліття тому було сформульовано в китайській філософії як принцип взаємодії «інь-ян», допомагає гармонійно розв’язати і протиріччя мовного походження завдяки взаємному проникненню членів опозиції. І напевно, не варто відкидати діалектичний принцип мислення. «Внутрішня рівновага складових постійно порушується і знову утворюється: єдність структури постає як взаємне врівноваження енергій». І саме протиставні пари категорій (форма – зміст, статика – динаміка, одиничність – множинність, фігура – фон тощо) і моделюють наукове мислення.

Отже, сутність опозиції набагато складніша за просто аналітичний, розмежувальний принцип. На нашу думку, опозицію слід розуміти як універсалію пізнавального процесу, як константу мовної свідомості, як організуючий принцип існування Lingua Mentalis.