Банки як суб’єкти цивільно-правової відповідальності за порушення цивільних прав у формі відшкодування збитків

Право/ 9. Цивільне право

Мітяй О.Д.

Інститут єкономіки і права (філія) АПтаСВ в м. Севастополі, Україна

Безперебійне і ефективне функціонування державних органів і установ, розвиток суверенної держави в цілому безпосередньо залежать від стану банківської системи країни, від її стійкості і надійності. Без такої системи неможливе успішне здійснення державних економічних, соціальних, політико-правових, екологічних і інших програм і проектів.

Сучасне банківське право і міжнародне законодавство про банківську діяльність, оперують декілька поняттями: «кредитна організація», «банк». У національному банківському законодавстві також використовуються поняття «фінансова установа» та «кредитна установа».

Термін «кредитна організація», раніше не відомий національному банківському праву, прийшов в вітчизняне законодавство з європейського банківського права. Директива Європейського співтовариства від 12 грудня 1977 р. "Про координацію законів, правив і адміністративних положень, регулюючу організацію і ведення бізнесу кредитних організацій" (77/780/ЕЕС), що отримала надалі назву «Перша банківська директива» [1] містила наступне визначення терміну «кредитна організація»: це підприємство, чия діяльність полягає в залученні депозитів (внесків) або інших засобів на поворотній основі від публіки і у видачі кредитів від свого імені і за свій рахунок (ст.1).[2]

Найближче поняття до вказаного у сучасному національному законодавстві утримується в п.2 ч.1 ст.1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»[3] (далі за текстом – Закон про фінансові послуги) поняття «кредитна установа». Так, кредитна установа це фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. У свою чергу фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом.

Найбільш близьке поняття до прийнятого у праві ЄС для визначення спеціалізованих установ, що здійснюють основний спектр кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням цивільної та господарської діяльності своїх клієнтів, є викладене у Законі України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банкі і банковську діяльність» [4] (далі – Закон «Про банкі і банковську діяльність»). Згідно зі ст. 2 вказаного Закону банк – юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Аналіз чинного законодавства дозволяє розкрити наступні ознаки комерційних банків[5]:

а) банк є юридичною особою - підприємцем, тобто такою організаційною установою, діяльність якої спрямована на получення прибутку;

б) банк створюється у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку; інші організаційно-правові форми для банку заборонені;

в) банк є кредитною установою, тобто установою, створеною для здійснення банківських операцій;

г) банк діє на основі ліцензії, яка надана Національним банком України;

д) банк володіє спеціальною компетенцією, тобто його діяльність спрямована на отримання прибутку шляхом здійснення певних операцій;

е) банк розглядається законодавцем як один з елементів банківської системи.

Отже, правовий статус кредитної організації як самостійної юридичної особи забезпечує її автономність і незалежність в оперативній фінансово-господарській діяльності від вищестоящих державних і місцевих органів влади.

Правовий статус банка об’єднує два взаємопов’язаних елемента: перший - статус приватної юридичної особи, що здійснює цивільно-правові угоди, які спрямовані на отримання прибутку і другий - публічний статус суб’єкта фінансового права, який приймає участь в грошово-кредитному обігу державних фінансових ресурсів.

Крім того, слід погодитися зі деякими вченими, які вказують на те, що банк має й особливий статус у порівнянні з іншими фінансовими установами: по-перше, жодна інша фінансова установа не може надавати такого широкого спектру фінансових послуг, як банк, по-друге, банківська система в цілому та окремий банк при здійсненні професійної діяльності мають певне монопольне становище на ринку фінансових послуг (звідси застосування імперативних норм), по-третє, особлива роль суб’єкта як послугонадавача, що надає комплекс фінансових послуг з  застосуванням спеціальних юридико-технічних засобів на підставі приватно-правових норм, по-четверте, певний довірчий характер відносин банк – клієнт, по-п’яте, відповідно до закону, отримання можливості розпоряджатися залученими коштами. [6, с.7]

Банки здійснюють посередницькі операції між різними "гравцями" на фінансовому полі, вони покликані сприяти оптимізації розміщення грошових коштів, успішному кредитуванню бізнесу, активному використанню внесків юридичних і фізичних осіб, тобто банки - основний, головний фінансовий інститут, спочатку орієнтований на комплексне здійснення банківської діяльності, об'єктивно прагнучий до універсалізації.

Правовідносини, що виникають при здійсненні банківської діяльності, мають публічну фінансово-правову природу, оскільки спрямовані не тільки на забезпечення приватних інтересів клієнтів банків, скільки на забезпечення інтересів держави як суб’єкта фінансової діяльності. Навіть, вступаючи у приватно - правові відносини, банки обмежені владними розпорядженнями держави. Таким чином, при регулюванні банківської діяльності поєднуються елементи як приватного, так і публічного права з переважанням саме елементів публічного права, так як вони пов’язані в більшій ступені з реалізацією державних інтересів, ніж зі сферою приватних.

Високий ступінь ризику фінансово-підприємницької діяльності значною мірою впливає на формування правовідносин клієнта з банком. Ризикованість банківських правочинів зумовлена, насамперед, економічною природою банківських операцій та довірчим характером різного роду банківських операцій.

Слід врахувати, що необхідність особливого ліцензування банківських операцій викликана їх підвищеним ризиком і впливом, який вони надають на рівень платоспроможного попиту в економіці.[5, с. 24]

Але банки як суб'єкти фінансового ризику мають дві істотні ознаки, що відрізняють їх від всіх інших суб'єктів.

По-перше, для банків характерний подвійний обмін борговими зобов'язаннями: вони розміщують свої власні боргові зобов'язання (депозити, вкладні свідоцтва, ощадні сертифікати і ін.), а мобілізовані на цій основі кошти розміщують в боргові зобов'язання і цінні папери, випущені іншими. Це відрізняє банки від фінансових брокерів і дилерів, що здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку, не випускаючи власних боргових зобов'язань.

По-друге, банки відрізняє прийняття на себе безумовних зобов'язань з фіксованою сумою довга перед юридичними і фізичними особами, наприклад, при розміщенні коштів клієнтів на рахунки і внесків, при випуску депозитних сертифікатів і тому подібне.

Таким чином, сучасним банком є універсальний багатофункціональний кредитно-фінансовий комплекс з діапазоном операцій і послуг більше двохсот найменувань.

Оскільки кардинальне реформування суспільного та економічного устрою, яке проходить в Україні, змінило стосунки між банками та їх клієнтами, то безперечно, найбільш адекватною та доцільною формою опосередкування ринкових відносин є цивільно-правовий договір, предметом якого є певна поведінка (правова дія) зобов’язаної особи.

Закріплений у ЦК України рrincipium libertatis contractus і можливість здійснення інших, не передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність», правочинів, розширюють межі потенційних зв’язків між банком та його клієнтом, які можуть оформлюватися не тільки договорами, що передбачені законом, але й договорами, які хоч законом не передбачені, та йому не суперечать.[8, с.7]

Результатом відповідної професійної діяльності на банківському ринку є так зване створення банківського продукту у вигляді надання реальних банківських послуг. Банківську діяльність слід розглядати як систематичну підприємницьку діяльність, здійснення якої передбачає вчинення банківських правочинів та операцій.

Думається, що у наступний період словосполучення банківська послуга слід розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні надання банківських послуг – це підприємницька діяльність банківської установи, що спрямована на задоволення потреб споживачів з метою отримання прибутку. У вузькому розумінні банківська послуга – це комплекс правомірних дій банка з фінансовими активами, в процесі здійснення яких задовольняються вимоги споживача. При цьому банківський правочин слід розглядати як правомірну дію, що є результатом дієздатності банківської установи, та проявляється через волю органів управління останньої і зовнішнього її прояву (банківської операції, формуляру, тощо), спрямованого на досягнення суб’єктивного мотиву (сausa).[9, с.6]

При цьому у більшості банківських правочинів, які, як правило, оформлюються договорами, банк виступає як довірена особа і не має права визначати та контролювати напрямки використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами, та іншим майном, яке є об’єктом договору, на власний розсуд.

Однак, аналізуючи правові дії  різних видів банківських правочинів можна зробити висновок, що незважаючи на певні особливості того чи іншого матеріального об’єкту (наприклад, цінних паперів, грошей) правовідносин, предметом зобов’язання завжди є певна поведінка (правова дія) зобов’язаної особи. Порушення правомірної поведінки спричиняє за собою необхідність залучення винної сторони до цивільно-правової відповідальності.

Цивільним законодавством закріплені фундаментальні загальні положення про підстави відшкодування громадянину шкоди, яка виникла у зв’язку з невиконанням але неналежним виконанням обов’язків, що виникають із цивільних договорів. Якщо ж розглядати цивільно-правову відповідальність як вид юридичної відповідальності, то вона виражається у формі обмежень особистого або майнового порядку.

Оскільки цивільно-правова відповідальність – це санкція, що застосовується до правопорушника у вигляді покладення на нього додаткового цивільно-правового обов’язку або позбавлення належного йому цивільного права з метою відновлення або компенсації порушеного права потерпілого, то окремо визначеній формі цивільно-правової відповідальності як особливому різновиду цивільно-правової санкції, конкретно в якій знаходить своє вираження цивільно-правова відповідальність, властиві всі ознаки цивільно-правової відповідальності. Форма цивільно-правової відповідальності може мати свої особливості в залежності від особливостей цивільно-правового інституту, за порушення норм якого вона встановлена.

Необхідно пам’ятати, що цивільно-правова відповідальність за договорами з банком настає для боржника у випадках, які залежать від зобов’язань, що складають зміст договору. Так, наприклад, у договорі банківського депозитного рахунка – це невиконання або неналежне виконання зобов’язань щодо забезпечення повернення коштів; за погіршення умов забезпеченості; за прийняття депозиту не уповноваженою особою або з порушенням нормативно-правових актів про депозити; за неповернення депозиту, його неправомірне утримання або невиплату процентів, тощо. За договором банківського рахунку, банк зобов’язаний виконувати розпорядження власника рахунку або третіх осіб у випадках, передбачених договором, щодо зарахування та перерахування (списання) коштів, приймання та видачу відповідних сум коштів, проведення інших операцій по рахунку, а клієнт зобов’язаний дотримуватися правил виконання банківських операцій та оплатити банківські послуги, якщо це передбачено договором. Крім того, вчинивши оферту банку укласти договір, громадянин, який дотримався вимог, що встановлені правилами відкриття рахунку, має право на відшкодування збитків відповідно до статей 22 і 633 ЦК України, якщо банк безпідставно відмовить йому в укладенні договору.

Зважаючи на викладене вище можна зробити висновок про те що, особливості цивільно-правової відповідальності банків встановлюється не тільки договором, який заключений як у письмової формі, також і з публічних договорів. Так, відповідно ст.32 Закону України від 5 квітня 2001 року № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»[10] банки несуть перед платником та отримувачем відповідальність пов'язану з проведенням переказу.

Різни виді банківських правочинів представляють собою грошові зобов’язання, а саме цивільне правовідношення, в якому боржник зобов’язаний сплатити на користь кредитора суму грошей, які виконують функцію законного платіжного засобу, якщо платіж не обумовлений іншим видом грошей, а кредитор вправі вимагати від боржника виконання його обов’язку. Слід вважати, що у наступний період існує наукова позиція, за якою розмежування грошових і негрошових зобов’язань здійснюється за критерієм специфічної мети грошового зобов’язання – це платіж, погашення зобов’язання. В зв’язку з відсутністю такої мети в зобов’язанні надати кредит, передати аванс чи суму попередньої оплати такі зобов’язання не розглядаються як грошові. Однак, оскільки грошове зобов’язання може мати мету як сausa сredendi (зустрічне задоволення), так і сausa solvendi (погашення зобов’язання), тому неприпустимо розмежовувати грошові і негрошові зобов’язання за критерієм мети грошового зобов’язання, оскільки вона не виявляє особливостей категорії грошового зобов’язання порівняно з іншими цивільно-правовими зобов’язаннями.

Такім чином, все викладене вище надає підстави говорити про те, що відповідальність банків носить особливий характер, обумовлений їх особливим статусом у цивільних правовідносинах. При цьому дослідження цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов’язань банками набуло особливого значення за Цивільним кодексом України, який по-новому підійшов до регулювання грошових зобов’язань.

Література:

1. The First Council Directive on the co-ordination of laws, regulations, and administrative provisions relating to the taking-up and pursuit of the business of the credit institutions, 77/780/EEC, OJ L 32/30 of 17 December 1977.

2. Барневитц А., Емелин А.В., Иванов О.М., Мамута М.В., Маркварт Э. Создание системы кредитования малого бизнеса: вопросы совершенствования банковского законодательства. – Доклад к Парламентскому международному круглому столу на тему «Правовые аспекты повышения доступности финансовых розничных услуг». – Москва, 1 марта 2007г. [Электронный ресурс]. – Всероссийский сайт Национального союза некоммерческих организаций финансовой взаимопомощи – Электронные данные. – Режим доступа: http://www.credit-union.ru/ - [дата обращения: 29.07.2007]

3. Закон України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»// Голос України. – 22 серпня 2001. – № 150.

4. Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банкі і банковську діяльність»// Урядовий кур'єр. – 2001. – № 8.

5. Саттарова, Н.А. Роль и место коммерческих банков в системе финансово-правовой ответственности // Банковское право. – 2005. – № 4.; Безклубий І.А. Теоретичні проблеми банківських правочинів. Автореф. дис…канд..юрид.наук. І.А. Безклубий. – К., 2006.; Костюченко О.А. Банківське право: Підручник.— 3-тє вид.— К.: Видавництво А.С.К., 2003

6. Безклубий, І.А. Теоретичні проблеми банківських правочинів. Автореф. дис…канд..юрид.наук. І.А. Безклубий. – К., 2006. – 28 с.

7. Саттарова, Н.А. Роль и место коммерческих банков в системе финансово-правовой ответственности // Банковское право. – 2005. – № 4. – С. 21 – 26.

8. Нурзад, І.Л. Правове регулювання діяльності банків на ринку цінних паперів України: Автореф. дис. … канд.. юрид.наук. / І.Л. Нурзад. – К., 2004. – 29 с.

9. Дроздова, Н. В. Договір про надання фінансових послуг у цивільному праві України: Автореф. дис. … канд.юрид.наук. / Н.В. Дроздова. – К., 2005. – 27 с.

10. Закон України від 5 квітня 2001 року № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»// Голос України. – 16 травня 2001. – № 84.