„История” 1. Отечественная история

Шамрай О.Г.

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Радіофікація сіл Центральної України

у повоєнні роки (1945 – 1950 рр.)

У повоєнний період важливою складовою процесу ідеологізації духовного життя українського селянства одночасно з друкованими засобами масової інформації виступало радіомовлення, переважно дротове. В усіх районах центральних областей України (Київської, Кіровоградської, Полтавської, Дніпропетровської) невдовзі після звільнення їх від окупантів, коли ще тривали бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни, вживалися заходи щодо радіофікації сільських населених пунктів.

Основною ланкою у цій роботі були малопотужні і погано оснащені районні радіовузли. Наприклад, на кінець 1944 р. в Золотоніському районі Полтавської (нині – Черкаської) області такий радіовузол обслуговував районний центр і лише 5 сільських рад [1, 7]. Дещо краще в цей час було налагоджене місцеве радіомовлення в сусідньому Драбівському районі. Районний радіовузол мав 261 діючу радіоточку, з них у селах району – 43. Важливі повідомлення Радянського Інформбюро передавалися сільським радам і машино-тракторним станціям телефоном [2, 71 – 72 ].

Одночасно вживалися заходи щодо збільшення обсягу радіомовлення і до кінця 1945 р. він був доведений до 13 годин 36 хвилин на добу, що перевищило довоєнний показник. Щоб посилити ідеологічний вплив на населення, зокрема в період підготовки до виборів до Верховної Ради СРСР, облрадіокомітетами, які не мали радіостанцій, організовувалася трансляція своїх передач в сільські райони по дротах. Так, мовлення по дротах в Дніпропетровській області велось тоді в 28 районах, в Кіровоградській – в 30.

Продовжувалася робота щодо розширення мережі радіомовлення в сільській місцевості. Зокрема, в тій же Дніпропетровській області в 1948 р. діяло 114 радіовузлів із загальною кількістю радіоточок 78149. Власні радіовузли були обладнані в 11 колгоспах і 14 радгоспах, в 7 МТС. Загальна кількість радіоточок в селах області, не рахуючи районних центрів, складала 4472 (включаючи колгоспи, радгоспи, МТС).

Наступного року в Дніпропетровській області вже працювало 165 радіовузлів, якими обслуговувалося 89244 радіоточок. Із цієї кількості 104 вузли і близько 10 тис. радіоточок знаходились в сільських районах. Було радіофіковано 30 сільрад, 100 колгоспів, 35 МТС (з 67) і 32 радгоспи (з 35). Набували поширення радіоприймачі. Ламповими радіоприймачами було радіофіковано 225 колгоспів, 4 МТС і 3 радгоспи. Крім того, в індивідуальному користуванні сільських жителів перебувало понад 10 тис. лампових і 1100 детекторних приймачів.

Радіофікація сіл Дніпропетровської області стримувалася відсутністю матеріалів в сільських районах і тому потужність збудованих радіовузлів використовувалася менше ніж наполовину. В Сталінському районі на 4 радіовузли встановлено 150 радіоточок, в Павлоградському районі на 2 радіовузли – тільки 74 радіоточки. Таке ж становище було й в інших районах області. Тому на Дніпропетровщині до надання допомоги сільським районам в радіофікації сільських населених пунктів залучалися промислові підприємства.

В Полтавській області працювало 97 радіовузлів, в тому числі в сільській місцевості – 65. В селах вони обслуговували 15348 радіоточок. Радіоприймачі навіть в кінці 1940-х років не набули поширення. На Полтавщині було лише 583 лампові радіоприймачі і 2566 детекторних, переважно саморобних.

Невелика кількість радіоприймачів пояснювалася не тільки недостатнім їх виробництвом, а й своєрідним ідеологічним відлунням довоєнного часу, коли у 1930 р. заради контрольованого колективного радіо слухання держава взагалі припинила продаж радіотоварів приватним особам. Тому акцент робився на розвиток дротового радіомовлення, яке позбавляло громадян можливості слухати західні програми, які транслювалися ,,через ефір”.

У перші повоєнні роки індивідуальних радіоточок в селах практично не було. Гучномовці встановлювалися переважно у громадських місцях села, де збиралися люди – в конторах колгоспів, клубах, школах, сільських радах, на майданах у центрі сіл тощо. І лише на початку 1950-х років розпочалася радіофікація сільських осель.

З використанням радіо практикувалися такі форми культурно-освітньої роботи як колективні радіослухання. В Шполянському районі Київської (нині – Черкаської) області в 1949 р. сільські клуби організували для жителів села 270 колективних радіослухань. В цьому ж районі під час польових робіт встановлювалися радіоприймачі на польових станах та біля молотильних агрегатів [3, 1 – 5].

В цілому ж кількість радіоточок в сільській місцевості не задовольняла культурних потреб населення, хоч і перевищувала у 1949 р. довоєнний рівень на 56 %, досягши 200 тис. одиниць. Питома вага радіофікованих колгоспів на початок 1950 р. становила лише 12 %. Хоча вже з’являлися райони суцільної радіофікації, якою охоплювалися усі населені пункти. На кінець 1949 р. ними стали Поліський, Черкаський, Корсунь-Шевченківський райони Київської області.

В постанові Ради Міністрів УРСР „Про заходи по поліпшенню радіофікації Української РСР” від 28 грудня 1949 р. відзначалося, що „радіовузли і радіотрансляційні сітки, які є в сільських місцевостях, недостатньо технічно устатковані, мають, як правило, застарілу, різнотипну, малопотужну апаратуру”. Радіовузли не мали стійкого електропостачання, працювали з великими перебоями та з низькою якістю звучання радіоточок, що викликало справедливі нарікання радіослухачів.

Функціонуючі під безпосередньою опікою обкомів КП (б) У, обласні радіокомітети теж вели політичне і художнє мовлення. Наприклад, в Дніпропетровській області розділ політичного мовлення включав бесіди, лекції, виступи – всього 6 передач на тиждень. За 4 місяці 1948 р. по обласному радіо виступали передовики промисловості, сільського господарства, секретарі райкомів партії, керівники підприємств і колгоспів – всього 90 чоловік. В художньому мовленні обласного радіо основна увага приділялася показу місцевих творчих сил і художньої самодіяльності області [4, 338 – 339].

Таким чином, в повоєнний період в центральних областей, як і в інших регіонах України, здійснювалися заходи щодо радіофікації сільської місцевості. Однак загальний рівень цієї роботи не відповідав потребам, внаслідок чого навіть в 1950 р. більшість жителів села не мала змоги користуватися радіо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). – Ф. Р – 630. – Оп. 2, спр. 23.

2. ДАЧО. – Ф. П – 229. – Оп. 1, спр. 2.

3. ДАЧО. – Ф. Р – 3873. – Оп. 1, спр. 12.

4. Постанова Ради Міністрів УРСР від 28 грудня 1949 р. ,,Про заходи по поліпшенню радіофікації Української РСР // Культурне будівництво в Українській РСР: Найважливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду. Збірник документів в 2-х т. – Т.2 (червень 1941 – 1960 рр.) – К., 1961.