Русяєва М.В.

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

Проблема трагічного у музиці: культурологічний аспект

Трагічне виступає таким феноменом, який не тільки дозволяє відкрити та дослідити зв’язки між узагальненим духовним досвідом культури і смисловими закономірностями конкретного художнього тексту, але й вказує на збіги, спільні шляхи у логіці культурологічного та музикознавчого аналізів.

Культурологічне вивчення трагічного у мистецтві збуджує звертатися до антиномічних основ людської культури, виявляти головні трагедійні антиномії людського буття. Трагедійність – це не стільки певний естетичний ціннісний аспект музичного змісту, що зумовлений загальножиттєвим досвідом, скільки специфічна форма розуміння, взаємодії людини зі світом. Вона веде до відмінних інтерпретацій, але завжди нездоланної двоїстості, полярності людського буття.

Крізь усі етапи формування людської культури проходить незмінно актуальне трагедійне питання, яке набуває значення парадигми. Саме зі звертанням до структури антиномічних засад буття пов’язани два шляхи інтерпретації духовного змісту культури. Кажучи словами П.Флоренського, це протиставлення «усійного» та «іпостасного» начал, що стає центральною антиномією життя. Антиномічність для П.Флоренського – головний критерій усякої діяльності людини. За П.Флоренським, «я-я», це наслідок такої діяльності розуму, що гармонічно сполучає «речову» реальність світу (його бездуховні, механічні, «машинні» аспекти) з осмисленням поняття, терміна: тобто П.Флоренський знаходить можливість психологічної мотивації уявлень про головні антиномії буття. Міркуючи про зміст головної антиномії існування та самосвідомості людини, Флоренський описує два головних щляхи її інтерпретації Перший шлях – трагедійний – пов'язаний з посиленням показу та переживання неможливості виходу з антиномічної «кризи», а також з найбільшою поляризацією, ціннісною дихотомією усіх сил свідомості особистості: другий – пост трагічний – одразу заявляє про себе як про Вихід, зосереджений на Істині та Сенсі як божественному первоначалі, і таким чином уникає «поразки» негативних антиномій, втім – не відмінює сам закон. Звідси – емоційна двоїстість, амбівалентність трагедійного переживання та піднесенно-позитивний однобічний характер посттрагічного почуття.

Історичні передумови цих двох форм та шляхів трагічного у культурі кореняться у відомій жанровій антитезі культове – світське, сакральне – мирське. До кінця ХVI століття уніфікована музика культу грала роль як художньої основи, так і єдиного професійного центру композиторської творчості. Поява жанру меси у XV столітті у функції абстраговано піднесеного мистецтва порівнюється тільки з роллю жанру симфонії. Меса виявилась узагальненням багатовічного досвіду церковної псалмодії, міцно пов’язаною з молитвеним тестом та релігійним ритуалом. Отже, зосередження духовної культури на даному етапі було у церковній музиці.

У наступну епоху храмове призначення музики перетворюється у місію душевно-чуттєвого, яку виконують, насамперед, видовищні жанри, інакше – театральність. На відміну від храмовості як своєрідного шляху до розв’язання онтологічних особистості, до особистих пристрастей та драматичних конфліктів. Така її спрямованість сприяє визначенню трагічного театрального мистецтва, що у Новий час стає своєрідним антагоністом храмової практики, відкриває шлях до трагедійної інтерпретації трагічної антиномії.

Таким чином, досвід храмового мистецтва і театру можливо розглядати як головні приклади посттрагічного і трагедійного рішень, як відмінні засоби показу людської духовності.

Трагічне в музиці є особливою формою передачі багатства смислових антиномій у людських стосунках, які реалізовані у різноманітних жанрах – від мініатюри (прелюдії) до циклічного масштабного твору (симфонії, концерту, сонати); передбачає наявність певного логіко-семантичного прототипу образної концепції, але водночас даний прототип, пов'язаний із загальними передумовами музичних форм – структур (тобто може використовуватися у дво-, три частинній простій та складеній формах сонатному allegro). Він також дозволяє звертатися до різноманітніших модифікацій музичного стилю.

Головними рисами традиційної моделі трагічного в музиці стають:

а) наявність стійких інтонаційних тематичних комплексів, що стверджують позитивний смисл образу і безпосередньо залучають до вічних цінностей;

б) відсторонення даних комплексів у процесі їх композиційного становлення, яке виступає стійкою межою трагічного образу і виявляє його самосуперечність;

в) збереження і збільшення внутрішнього смислового протиріччя у фінальному розділі твору та його найбільша гострота у розрядці.

Втілення у музиці трагічного пов’язане з пошуком суперечності у життєвому досвіду та її «оберненням» на суперечну смислову структуру образу, в той же час воно створює шляхи до «втечі» від цих суперечок, залишаючи домінантою основи образу позитивне, «очищене» довгою традицією тематичне начало.

Істотною особливістю композиційного шляху до трагічного в музиці стає смислова «персоніфікація» образу та відкриття його складності через внутрішньо стильову суперечливість, що спирається на поліфонію жанрових початків музичного висловлювання.