Секція: Економіка, 1. Банки і банківська система

Кулинич Іван Юрійович,

Хуснутдінова Ганна Олександрівна

студенти групи БС-04В

Донецький національний університет економіки та торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

тел. 8 (095) 845-28-48, e-mail: kulhel@ukr.net

ТЕОРЕТИЧНІ І ПРАКТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ БАНКІВСЬКИХ РИЗИКІВ

Теорія і практика підтверджують, що ризик є неминучим фактором бан­ківської діяльності. Ефективне уп­равління ним — один із найважливіших елементів банківської справи в цілому. У більшості країн світу, в тому числі й в Україні, три­ває активний пошук оцінки ризиків діяльності банків, фіксувати проблеми на ранній стадії їх розвитку та прогнозувати виникнення не­сприятливих ситуацій з ме­тою недопущення банкрут­ства банків.

Дослідження вітчизняних вчених з питань ризиків у банківській справі знайшли відображення у працях українських вчених О.В. Дзюблюка, А.М.Мороза, В.В. Вітлінського, Л.О. Примостки та інших. У економічній літературі окремими питаннями суті банківських ризиків і проблемами їх об'єктивного оцінювання  займалися і видні зарубіжні вчені, такі  як  Дж. Маршала, Б. Едварда, П. Роуз, Дж. Синки та багато інших. Незважаючи на наявність досліджень, присвячених вивченню досліджуваної проблеми як у зарубіжній, так і у вітчизняній літературі, на сьогоднішній день питання визначення, класифікації та оцінки ризиків потребує проведення подальших наукових досліджень.

Серед банківських ризиків можна виді­лити такі основні види:

–    кредитний (пов'язаний із мож­ливим невиконанням позичальником своїх зобов'язань);

–    процентний (залежить від коли­вання ринкових процентних ставок);

–    ризик ринку цінних  паперів (пов'язаний із можливим знецінен­ням ЦП);

–    валютний (виникає у процесі на­дання валютних кредитів,  купів­лі/продажу валют, конверсійних опе­рацій унаслідок зміни валютообмінних курсів);

–    ризик дострокової вимоги депо­зитів (пов'язаний із погіршенням фінансового стану або банку, або вкладника, або економіки в цілому) [4, с. 58].

Важливо зазначити, що ризик підлягає управлінню, ре­гулюванню і контролю.

Управління ризиком — систематичний процес, завдяки якому банк виявляє (ідентифікує) власні ризики, оцінює їх величину, здійснює їх моніторинг, контролює свої ризикові позиції та бере до уваги відносини між різними категоріями ризику [2].

Ефективність управління ризиками по­лягає у їх запобіганні, в повній і послі­довній класифікації, у визначенні чіткої межі відповідальності за результати цієї справи. Слід зазначити, що управляти ри­зиками можуть лише самі банки, що і пе­редбачено статтею 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність" [1].

Одне з головних завдань управ­ління банком (принаймні за кордо­ном) полягає у збільшенні ринкової ціни його акцій, що залежить від двох основних чинників — розміру чисто­го прибутку та ризикованості банків­ських операцій.

З огляду на це найпоширенішими є дві моделі управління банком. В основі першої — максимізація при­бутку П з одночасним обмеженням ри­зику Р шляхом встановлення макси­мально допустимого значення ризику Р'. При цьому застосовуються незбалансовані підходи до управління акти­вами й пасивами, а також стратегія нехеджування ризиків. Зазначена модель використовується банками, для яких головне — нарощування прибутку.

Головною ознакою другої моделі є мінімізація ризику Р з метою утриман­ня прибутку на рівні, не нижчому П'. При цьому використовуються збалан­совані методи управління активами й пасивами, а також стратегія хеджування ризиків. Ця модель, як правило, за­стосовується банківськими керівника­ми консервативного типу, для яких го­ловне — незначний, але стабільний прибуток за мінімального ризику [4, с. 59].

Регулювання ризиків здійснюється:

–    по перше, самими банками в ході оперативного аналізу. Основною метою такого регулювання є прийняття терміно­вих рішень, спрямованих на зменшення негативного впливу будь-яких явищ і про­цесів, що сприяє досягненню запланова­ної прибутковості;

–    по друге, Національним банком Ук­раїни на основі Інструкції "Про порядок регулювання діяльності банків України". Головною метою цього регулювання є забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасного виконання ними зо­бов'язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, притаманні банківській системі [5, с. 9].

Встановлений порядок регулювання є обов'язковим для виконання всіма бан­ківськими установами.

Контроль за банківськими ризиками здійснюється: самими банками за допо­могою внутрішніх і зовнішніх аудиторів з метою перевірки дотримання ризиків у заданих межах; Національним банком України задля своєчасного виявлення проблем та підтримки стабільного розвитку банківської системи.

Основою контролю за банківськими ризиками з боку наглядових органів є моніторинг, тобто постійне спостережен­ня за банківськими установами з метою виявлення проблем в їх діяльності і вжит­тя негайних заходів щодо захисту інте­ресів кредиторів та вкладників.

Основними і, так би мовити, кла­сичними фінансовими інструмента­ми, які страхують від ризиків, є фор­вард, ф'ючерс, опціон, своп, страхування  і геп-менеджмент.

Форвард — це обов'язкова угода про купівлю (продаж) певного обся­гу активів у визначений день за фіксо­ваною ціною або про надання креди­ту на певну суму у визначений день за фіксованою процентною ставкою; в разі зростання ринкових ставок виг­рає клієнт, у разі їх падіння — банк. Отже, форвард дає змогу поділити ри­зик між клієнтом і банком.

Ф'ючерс — обов'язкова угода між продавцем (покупцем) і біржею про продаж активів за фіксованою ціною у визначений день.

Опціон — необов'язкова угода про право купівлі/продажу активів за фіксованою ціною у певний день або протягом визначеного періоду.

Своп — угода між двома учасниками (як правило — банками) про обмін про­центними платежами. Наведемо при­клад: банк А має незначний капітал і не є популярним серед вкладників, тож залучати дешеві строкові депозити на тривалий термін не має змоги. Він мо­же залучати лише короткострокові й дорогі депозити. Банк Б, навпаки — відомий і надійний, має змогу залуча­ти дешеві довгострокові депозити. Од­нак вони в даний час йому не потрібні, а потрібні короткотермінові й дорогі. В такому випадку обом банкам зручно й вигідно укласти своп-угоду й обміняти­ся своїми зобов'язаннями.

Геп-менеджмент - управління роз­ривом між активами й пасивами [4, с. 59]. Слід зазначити, що в останні роки дедалі більше українських банків опа­новує і починає використовувати ті чи інші елементи геп-менеджменту.

Усі ці методи (за винятком, можли­во, страхування) в Україні нині попу­лярні й використовуються практично всіма комерційними банками.

Усі або майже всі іноземні банки стикаються із серйозною проблемою, пов'язаною з тим, що кошти населен­ня та підприємств надходять не лише на розрахункові й депозитні банківські ра­хунки, а й у небанківські установи (інве­стиційні фонди, страхові компанії то­що). Тому в банках часто виникає си­туація розриву фондів (коли вкладів менше, ніж активів).

За кордоном цю проблему вирішу­ють по-різному. Серед основних ме­тодів такі:

–    залучення євровалютних депо­зитів або продаж векселів (головний недолік цього способу полягає в тому, що залучені таким чином кошти — відносно дорогі і, як правило, корот­кострокові);

–    сек’юритизація активів;

–    продаж позик;

–    надання кредитних гарантій.

Сек’юритизація активів — це продаж на відкритому ринку цінних паперів, отриманих від позичальників як забез­печення кредиту. Здебільшого такі цінні папери мають вигляд боргових розпи­сок. Інакше кажучи, сек’юритизація — це процес перетворення неліквідних позик на ліквідні активи.

Продаж позик — це продаж креди­ту, наданого одним банком іншій банківській установі або страховій ком­панії чи пенсійному фонду на відкри­тому ринку. Зазначимо, що найпоши­ренішим видом кредитів, які прода­ються, є позики країн "третього світу". Зрозуміло, що всі вони продаються значно дешевше від номіналу.

Кредитна гарантія — документ, що гарантує повернення позичальником кредиту, який обліковується поза балан­сом. Основна перевага гарантії — у можливості отримання комісійних, не відволікаючи для цього банківські ре­сурси, а основний недолік — у ризику неповернення кредиту позичальником [4, с. 60].

Оскільки вітчизняні комерційні бан­ки нині практично не мають конку­рентів на фінансовому ринку (адже фондовий ринок досі перебуває в зарод­ковому стані), проблема розриву фондів і дефіциту ресурсів у нашій країні ще не загострилася, тому описані вище інстру­менти позабалансового фінансування в Україні практично не використовують­ся. Однак вітчизняна банківська систе­ма — на шляху розвитку. Тож ці інстру­менти треба знати і головне — вміти ни­ми користуватися. Сподіваємося, не­вдовзі ці знання прислужаться в прак­тичній діяльності.

Таким чином, на сучасному етапі розвитку економіки оцінка ризиків у діяльності банків на­буває дедалі більшої актуальності, оскільки обсяги коштів клієнтів, що залу­чаються в банківську систему, з кожним роком зростають. Якщо гроші фізичних осіб певною мірою захищені системою га­рантування вкладів, то кошти юридичних перебувають поза гарантією держави. Бан­крутство будь-якої банківської установи негативно позначається на довірі сус­пільства до банків загалом.

Перспектива запровадження системи комплексної оцінки ризиків обґрунто­вується об'єктивною необхідністю ретель­ного дослідження проблем, що виника­ють у банках, та потребою запобігати їх ліквідації шляхом своєчасного вжиття са­наційних заходів. Звичайно, це передусім завдання наглядових органів. Саме ж ство­рення системи оцінки ризиків — процеду­ра не одного дня і потребує як економічно­го обґрунтування, так і широкого обгово­рення із науковцями та практиками банківської справи. Перспективним в Ук­раїні є створення незалежних рейтингових агентств для оцінки фінансового ста­ну банківських установ, що стало б стиму­лом для банків щодо поліпшення уп­равління ризиками.                               

Список використаної літератури

1.Закон України „Про банки і банківську діяльність” № 2121-III від 7 грудня 2000 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 1-2 (26.01.2001) (частина 1). – Ст. 1.

2.Постанова НБУ „Методичні рекомендації щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України” № 98 від 28 березня 2007 року // Юридичний вісник України. – 2007. – 04. – № 16.

3.Пернарівський О. Аналіз, оцінка та способи зниження банківських ризиків // Вісник НБУ. – 2004. - № 4 (98). – С. 44-48.

4.Потійко Ю. Теорія і практика управління різними видами ризиків у комерційних банках // Вісник НБУ. – 2004. - № 4 (98). – С. 58-60.

5.Раєвська Т. Практичні підходи до оцінок ризиків у діяльності банків // Вісник НБУ. – 2005. - № 8 (114). – С. 9-14.