На сьогоднішній
день надзвичайно актуальним є питання підготовки клінічних психологів, здатних
не лише проводити традиційні для фахівців в галузі медичної психології види
професійної діяльності, такі як науково-дослідна робота, діагностика, медико-психологічна експертиза, психологічна корекція і
профілактика. Реалії сьогодення вимагають від клінічного психолога нових
практичних умінь і в
консультативній, реабілітаційній і психотерапевтичній роботі з людиною, що
зазнає труднощі адаптації і самореалізації, пов'язані з його фізичним,
соціальним і духовним статусом.
На викладання
курсу ендокринології студентам 4 курсу, що навчаються за спеціальністю «медична
психологія», навчальною програмою передбачається 81 година, зокрема на лекції
відведено 18 годин, практичні заняття – 36 годин, самостійній роботі студентів
відведено 27 годин, та 2 години триває диференційований залік. Специфіка
викладання ендокринології майбутнім медичним психологам полягає у тому, що
окрім загальноприйнятих питань клінічної ендокринології, особлива увага
приділяється психосоціальним аспектам окремих ендокринопатій, психодіагностичним особливостям та засобам психологічної
корекції хворих. Це, перш за все, стосується питань цукрового діабету (ЦД) та
його ускладнень.
Психологічні та
психічні порушення у пацієнтів з ЦД і, насамперед, з діабетичною енцефалопатією (ДЕ), мають, окрім причин органічного
характеру (ураження центральної нервової системи), інші чинники виникнення.
Сюди можна віднести соціально-психологічні фактори (зниження працездатності,
щоденні ін’єкції інсуліну, зниження статевої функції), особливості характеру
індивідуума (тривожно-помислені риси в поєднанні з
прямолінійністю, обов’язковістю, принциповістю та ригідністю психіки),
несприятливі зовнішні впливи у вигляді перенапруги та психічних потрясінь,
вплив тривалого медикаментозного лікування, сам факт наявності ЦД як психотравмувальної ситуації, десинхроноз
організму, пов’язаний зі змінами біологічного режиму сну-бадьорості, харчування
через застосування гіпоглікемізувальної терапії.
З метою
встановлення особливостей психологічного статусу хворих на ЦД на практичних
заняттях та засіданнях гуртка регулярно проводиться нейропсихологічний аналіз пацієнтів.
Для оцінки особистісної та реактивної тривожності використовується шкала
Спілберга (C. D. Spielberger), адаптована Ю.Л.Ханіним.
Для кількісної оцінки впливу захворювання на різні сфери
соціального статусу хворих використовується опитувальник Сердюка.
Так, в ході досліджень
обстежено 91 хворого на ДЕ (40 пацієнтів було із ЦД типу 1 та 51 - з ЦД типу 2).
Серед хворих на ЦД типу 1 у 16 було діагностовано ДЕ І стадії, 16 – ІІ, 8 –
ІІІ). Пацієнти з ЦД типу 2 були представлені 21 хворим з І стадією
захворювання, 20- з ІІ, 10 – з ІІІ.
В ході дослідження встановлено високу
особистісну тривожність як у хворих на ДЕ з ЦД типу 1 (53,90 бала), так й з ЦД типу 2 (46,73 бала). Слід зауважити, що показник
особистісної тривожності був більш високим за ЦД типу 1 порівняно із пацієнтами
з ЦД типу 2 (P<0,01). У хворих на ДЕ із ЦД обох типів показники реактивної
тривожності були помірними і практично однаковими. Привертає увагу той факт, що
показники реактивної тривожності знижувалися із стадією ДЕ. Якщо на І-й стадії
вони були максимальними (особливо за ЦД типу 2), дещо меншими за ДЕ ІІ-ї стадії, то у пацієнтів з ДЕ ІІІ-ї
стадії були зареєстровані мінімальні значення показників. Вірогідних змін між
хворими на ЦД обох типів не відмічалося.
На нашу думку, такі результати
слід розцінювати не як оптимізацію емоційно-особистісної сфери пацієнтів
впродовж прогресування ДЕ, а як наслідок поглиблення судинної церебральної
патології, розвитку дементних процесів, коли
об’єктивна симптоматика домінує над суб’єктивним сприйняттям хворих.
У обстежених хворих найчастіше (90,0% пацієнтів з ДЕ
типу 1 та 80,4% пацієнтів з ДЕ типу 2) відмічалося відчуття втрати сили та
енергії («через
хворобу я не можу працювати з колишньою працездатністю, став слабким, немічним,
сам собі неприємним», погіршення взаємовідносин в сім’ї
(«відчуваю, що набрид рідним»), (87,5% хворих на ЦД типу 1 та 66,7% - на ЦД
типу 2), відмова від задоволень («боюся вживати спиртне,
обмежую себе у їжі, уникаю ходити у гості, відмовляю собі у розвагах»), (97,5%
за ЦД типу 1 та 90,2% за ЦД типу 2), неможливість
зробити кар’єру («не можу працювати там, де
хочу, хвороба заважає зайняти краще положення у суспільстві, зробити кар'єру»),
(80,0% та 66,7% відповідно).
Найбільш вагомим моментом для пацієнтів були
матеріальні збитки через наявність захворювання («хвороба вимушує витрачати кошти на
лікування, не дає можливості більше заробити»), (97,5% та 94,1% респондентів
відповідно). Показники хворих на ЦД типу 1 були дещо вищими
порівняно з пацієнтами з ЦД типу 2. Особливо це стосувалося погіршення сімейних
стосунків, відносин на роботі, неможливості зробити кар’єру. Показник
формування відчуття ущербності («хвороба зробила мене нещасним, примушує відчувати
себе не таким, як усі») був майже вдвічі більшим за ДЕ на тлі
ЦД типу 1 (77,5% проти 43,1% за ЦД типу 2). Це можна пояснити більш тяжким
перебігом захворювання за ЦД типу 1, жорсткішими дієтичними та
дисциплінарними обмеженнями, необхідністю робити регулярні ін’єкції інсуліну та
здійснювати самоконтроль.
Таким чином, проведене
дослідження показало, що за ДЕ відмічаються високі показники як особистісної
(особливо за ЦД типу 1), так й реактивної тривожності, які зменшуються із
прогресуванням енцефалопатії. Наявність ДЕ, особливо у хворих на ЦД типу 1,
погіршує якість життя пацієнтів, позначаючись практично на всіх сферах соціального
статусу пацієнтів.
Все це, безперечно, необхідно
враховувати майбутнім медичним психологам у роботі з відповідним контингентом
хворих для інтерпритації результатів психодіагностичних досліджень та розробки ефективних
диференційованих заходів психокорекції та психореабілітації
пацієнтів.