Федчик В.А.

Донецький державний університет управління, Україна

Процеси сприйняття висловлення з погляду сучасної лінґвістики

Породження висловлення неможливе без попередньої цілеспрямованої стадії орієнтування в комунікативній ситуації, тобто без засвоєння попередніх висловлень, актуалізованих у цій ситуації і релевантних їй. Початковою стадією дослідження породження висловлення є аналіз тексту (текст повинен бути сприйнятий, зрозулий і засвоєний дослідником), іншими словами його розуміння. Саме цей процес може бути найадекватніше розглянутий у зв’язку з тим фактом, що в основі його лежить якась матеріальна суть – висловлення, що дає нам можливість, спираючись на цю структуру, здійснити найоб’єктивніший аналіз.

Беручи участь в актах комунікації, ми або розуміємо те, що кажуть інші, або породжуємо висловлення. У першому випадку нашою дійсною метою є розуміння думок, що виражаються за допомогою мови. Текст як засіб передачі думок у зв’язку з цим виступає у вигляді своєрідної „упаковки”. Проте знання, використовувані при його декодуванні, не обмежуються знаннями про мову. До них належать також знання про світ, соціальний контекст висловлень, уміння здобувати інформацію, що зберігається в пам’яті, планувати і управляти дискурсом і багато що інше [16; 24; 36; 38; 39; 42].

Одиниці мови корелятивні одиницям мислення, оскільки їх існування взаємозумовлене. Понятійна основа окремих слів визначає їх функцію як одиниць позначення, а пізнавальна настанова людської свідомості на вираження виявлених зв’язків між предметами приводить у дію предикативні структури, що відповідають розумовим ланцюгам судження [22].

Будь-яке сприйняття висловлення пов’язане певним чином не стільки з простим розумінням значення окремих лінґвістичних одиниць, скільки із з’ясуванням смислу тексту, з інтерпретацією висловлення в рамках цілісного тексту, в рамках діалогу. Ця інтерпретація базується на семантичних зв’язках, визначуваних широким контекстом, що включає як інтра-, так і екстралінґвістичні чинники [7; 17; 22; 28].

Сприйняття існує у вигляді образу відображуваного об’єкта. Але воно не обмежується цим. Це не тільки чуттєвий образ, але й усвідомлення виділюваного об’єкта. Усвідомлення ж робить необхідною участь у цьому процесі минулого досвіду, а також осмислення, розуміння [17; 28; 30; 31; 37].

Стосовно до тексту цей процес характеризується деякими особливостями. Однією з них є те, що тут за об’єкт сприйняття виступає зовнішня форма тексту у вигляді послідовності символів, які і є безпосередніми подразниками, що впливають на органи чуття [24, 24]. Але кінцевою метою такого сприйняття є, звичайно, не сприйняття букв або звуків, а того, що за ними стоїть, тобто предмета опису. Але цей предмет не даний безпосередньо, а тому не може впливати на сенсорний апарат. Він повинен „виникнути” в свідомості крізь сприймані символи, сформуватися як образ у результаті осмислення і розуміння комбінацій цих символів [31; 32].

Метою цієї статті є спроба дослідити процеси сприйняття висловлення з погляду сучасної лінґвістики.

Сприйманий потік звуків повинен бути інтерпретований у термінах фонем, послідовності фонем, у термінах морфем, а структуровані послідовності морфем – у термінах речень. Частини речень мають бути об’єднані в речення, повинні бути виявлені відношення, що забезпечують зв’язність певних речень, і встановлені глобальні макроструктури висловлення [4; 17; 19].

Самі по собі мовні вирази не указують на які-небудь об’єкти світу: вказівка як мовленнєвий акт здійснюється носіями мови як носіями певних концептуальних систем. Відповідно розпізнавання, ідентифікація референційних намірів входить у завдання інтерпретації в концептуальній системі партнера по комунікації, інтерпретації, що охоплює самого суб’єкта референції, використовуваний ним мовний вираз, а також контекст його вживання [31; 32; 40; 41].

На другому етапі здійснюється перехід від образу мовного знака як матеріального об’єкта до образу його змісту [17; 19].

Цей етап розуміння (сприйняття, засвоєння, освоєння і т.д.) інтерпретується неоднаково і, у зв’язку з цією різницею в інтерпретації, описується в різних термінах. Проте ці термінологічні системи мають певні концептуальні властивості, що визначають їх принципову схожість. Всі вони припускають утворення в процесі розуміння деякої ментальної структури, що базується на первинному результаті, отриманому в ході аналізу матеріальної структури висловлення, яке має проміжні, ментально-комунікативні властивості, і ґрунтується на використанні внутрішньої когнітивної інформації реципієнта. При цьому припускається, що утворюються якісь структури: „пропозиції” [3], „семантичні комплекси” [35], „опорні пункти” [34], „смислові комплекси” [30] і т.д.

На цьому етапі розуміння є опосередкованим аналітико-синтетичним процесом, що базується на активному інтелектуальному переробленні сприйманого тексту в якийсь семантичний комплекс. Кожний такий „семантичний комплекс” виступає у функції узагальнення, „опорного пункту”. Розкриваючи синтетичну функцію „опорних пунктів”, А.А. Смирнов відзначає, що „опорний пункт” не є простий член асоціативного зв’язку, об’єднаний з рівноправними з ним іншими членами. Він є виразником деякого загального смислу, об’єднує в собі все, що належить до нього на смисловій основі. Все, що спирається на нього, не протистоїть йому, а є тим, що в якомусь особливому розумінні вже міститься в ньому самому [34].

Структура смислового комплексу становить відношення елементу тексту, що виступає як „смислова віха”, до деякого відрізка тексту, зміст якого цей елемент заміщає. Це припускає, що в процесі утворення такого комплексу відбувається осмислення, причому не тільки окремих слів, а й всього відрізка в цілому. Таке цілісне осмислення припускає звернення до індивідуальної системи знань. При цьому звернення до знання повинне відбуватися саме в процесі формування комплексу, а не після його утворення [20; 30].

Така різноманітність термінологічних описів схожих явищ (або того самого явища) цілком поясненне тим, що явище це розглядається з різних позицій, у різних контекстах і моделях і з різними прагматичними завданнями. Проте нам здається зручним скоротити цю різноманітність термінів до одного. Цілком прийнятним можна вважати термін Бахтіна „смисл” [8–10].

З психологічного погляду в основі формування такої структури лежить, очевидно, принцип утворення нових „динамічних часових зв’язків”. Він полягає в тому, що за певних умов збудження різних часових зв’язків, яке є одночасним або відбувається в близькій часовій послідовності, веде не до придушення одних реакцій іншими, а до екстреного перетворення сукупного комплексу центральних збуджень, в результаті якого відбувається видозміна кінцевого ефекту порівняно з ефектом тих самих реакцій, що здійснюються роздільно [14; 20]. В результаті з’являється новоутворення у вигляді деякого відношення, яке не було задано наперед, а встановлюється в процесі розумового акту.

Для побудови смислів знаків-об’єктів характерне те, що нові смисли будуються на основі існуючих. Останні служать як семантичні аналізатори сприйманого, пізнаваного об’єкта і як складові утворюваного або породжуваного таким чином смислу або структур смислу, тобто як частини результуючої системи концептів (концептуальної системи).

Будучи специфічним комплексом, не обмеженим рамками значень включених одиниць, смисл становить складне архітектурне утворення або, за словами Жинкіна, – „інтеграл значень”. Цей процес є континуальним: ми сприймаємо, пізнаємо тільки такі об’єкти, які ми здатні „схопити” за допомогою смислів, що містяться в нашій концептуальній системі, і це є способом інтерпретації цих знаків-об’єктів, спосіб їх осмислення нами [20; 31].

Очевидно, що на цьому завершується другий етап розуміння висловлення, проте чи можна вважати закінченим сприйняття тексту простою побудовою смислів і смислових структур, закладених у ньому? Якщо розглядати текст лише як матеріальну структуру, то цього, можливо, достатньо, проте в комунікативній (діяльнісній) моделі сприйняття процес розуміння не обмежується побудовою (вичлененням) смислів.

Людина – не безпристрасний інтерпретатор мовних і немовних текстів. Потреба орієнтації в світі примушує її „вибрати” з безлічі текстів, з якими вона стикається і які вона здатна осмислити в своїй концептуальній системі, такі, які вона вважає істинними, які вона приймає і які тому є для неї значущими, а не тільки осмисленими. Йдеться про виділення тих концептуальних структур, які репрезентують її думки про світ, до яких би аспектів світу вони не належали. Така система імпліцитно присутня в будь-якому акті інтерпретації: вона, як суб’єктивна „картина миру”, є базисною для будь-яких інших інтенціональних станів і мовленнєвих актів, що виражають ці стани. Лише спираючись на таку систему і інтерпретований у ній контекст вживання мовного виразу, ми здатні розпізнати іллокутивні наміри інших носіїв мови і визначити іллокутивний зміст вживаних ними мовних виразів [1; 22; 24].

Використання знань у розумінні тексту означає здатність співвідносити текст з деякою наявною структурою знання, на основі якої і створюється модель ситуації. В процесі цього згадуються минулі ситуації, як конкретно-епізодичні, так і узагальнено-семантичні. Ситуації, що зберігаються в пам’яті, входять до складу пересічних структур (або кластерів), утворених за принципом схожості. Оскільки вони мають епізодичний характер, то, зрозуміло, вони суб’єктивні і різні у кожної людини.

Передбачається, що в процесі розуміння подібні кластери відшукуються і використовуються як основа для моделей нової ситуації. Висувалися припущення, що міркування за аналогією є могутнім засобом для перетворення наявних, але неприйнятних моделей на моделі, що відповідають вимогам певного завдання [17]. Подібні системно-структурні особливості, що розглядаються з позиції їх інтерактивних характеристик, явно демонструють діалогічні властивості процесів сприйняття знакових структур у процесі формування змістово-семантичних компонентів як на рівні реального діалогу, так і на рівні діалогу внутрішнього.

Сконструйована таким чином модель ситуації є основою для інтерпретації тексту. Вона охоплює все знання, включаючи те, яке міститься в тексті імпліцитно або ж мається на увазі. Загальне знання використовується так само, як специфічний досвід: і те і інше утворює основу для моделей ситуацій і, отже, для кодування нового досвіду.

На цьому етапі аналізу оброблення тексту реципієнтом також можна простежити наявність різних терміносистем для позначення схожих явищ: „концептуальні системи” [31], „картина світу” [22], „система знань” [12], „поняття” [25], „фрейм” [5] і т.д. Незалежно від відмінності явищ, що описуються цими термінами, вони мають спільні властивості:

– суб’єктивність, тобто індивідуальне розуміння і індивідуальний зв’язок з реальним світом;

– ментальну, теоретичну основу;

– певний рівень абстрагування;

– стратегічну і тактичну значущість в діяльності і поведінці індивіда. Тобто ці структури є базовими під час орієнтування в ситуації, стратегічного і тактичного планування діяльності і реалізації цих планів не тільки комунікативної, але і всієї іншої осмисленої діяльності, властивої індивідові.

Поняття зазвичай розуміють як знання про предмет, точніше, про клас предметів, явищ. Воно ототожнюється з основною формою існування смислової інформації і розглядається як одиниця людських знань про зовнішній світ [26]. Поняття також ототожнюється з думкою, особливою формою мислення. Так, за визначенням Н.І. Кондакова, „поняття – це цілісна сукупність суджень, тобто думок, у яких міститься що-небудь про відмітні ознаки досліджуваного об’єкта, ядром якої є судження про найзагальніші і в той же час найістотніші ознаки цього об’єкта” [25, 373].

Структури знань, що іменуються фреймами, схемами, сценаріями, планами тощо, становлять пакети інформації (схоронювані в пам’яті або створювані в ній у міру потреби з компонентів, що містяться в пам’яті), які забезпечують адекватне когнітивне оброблення стандартних ситуацій. Ці структури відіграють істотну роль у функціонуванні природної мови: з їх допомогою встановлюється зв’язність тексту на мікро- і макрорівні, забезпечується виведення необхідних умовиводів. Нарешті, вони „поставляють” контекстні очікування, що дозволяють прогнозувати майбутні події на основі схожих за структурою подій, що раніше зустрічалися [16].

Концептуальна система в такому розумінні – це не сукупність вживання правил мовних виразів і не зведення „енциклопедичних знань про світ”, а система взаємозв’язаної інформації, що відображає пізнавальний досвід індивіда на найрізноманітніших рівнях (включаючи довербальний і невербальний) і в найрізноманітніших аспектах пізнання, осмислення світу. Саме у такому статусі концептуальна система і являє собою основний контекст інтерпретації немовних і мовних текстів [31, 387].

Структури, що репрезентують індивідуальне, або суб’єктивне, знання світу, становлять те, що можна назвати „суб’єктивною системою знань”, яка є частиною системи думки і охоплює те, так само як і обмежена тим, що людина знає про світ. Таке знання обіймає не тільки інформацію, що належить до повсякденного пізнавального досвіду індивіда, до його особистої історії в світі, але і теоретично більш навантажену інформацію, наприклад, таку, яка кодується в наукових текстах [31, 388]. У подальшому розгляді для позначення цих явищ у моделі розуміння ми обмежимося одним терміном – “концептуальна система”. Вибір цього терміна зумовлений, як нам здається, щонайповнішим відображенням у ній релевантних властивостей досліджуваних структур.

Розглянувши основні закономірності процесу розуміння, можна зробити загальний висновок, який полягає в тому, що розуміння – це складний розумовий процес, що проходить ряд етапів, внаслідок чого відбувається активне перетворення словесної форми тексту, яке є багатократним діалогічним перекодуванням (інтерпретацією).

Розуміння має за кінцеву мету збагнення предмета в його якісній визначеності, у всій його змістовості. Змістовість тексту включає зміст авторського суб’єктивного відображення об’єктивної дійсності, особистісні смисли і соціальну сутність повідомлюваного. Як і при всякому освоєнні, суб’єкт розуміння активний у процесі взаємодії з об’єктом, в цьому випадку – в процесі взаємодії із змістовістю тексту. Змістовість текстів має тому історичну мінливість, а розуміння текстів діалогічне [1; 13].

Процес розуміння тексту суміщений у часі і з процесом мислення, і з процесом формування змістових знань. Останні „переводять те, що ми розуміємо, у форму „змісту”, а потім, коли ми починаємо діяти, – у форму „дійсності нашої діяльності” [43, 90].

Таким чином, розділення процесу розуміння на етапи не є віддзеркаленням реального розділення, а робиться для зручності аналізу незалежно від того, що на кожному з етапів можна виділити результат:

1. знаковий образ тексту;

2. сукупність смислів;

3. побудову концептуальних структур.

Процеси ці не послідовні, а паралельні, хоч і мають деякі властивості, які вказують на те, що на певному етапі розділення все ж таки існує. Зокрема, процес розуміння може бути перерваний на одному з етапів. Ця зупинка може бути зумовлена декількома причинами:

1. компетенція реципієнта недостатня для досягнення результату на одному з етапів;

2. результати, отримані на одному з етапів, не задовольняють комунікативних намірів реципієнта;

3. комунікативна мета орієнтації в ситуації (комунікативній або соціальній) досягнута. Розглянемо ці властивості докладніше.

Для побудови знакового образу тексту реципієнтові необхідно мати навички:

– ідентифікації матеріальних знаків (фонетичних або графічних);

– правильного їх групування в лексичні одиниці і вибору контекстуально зумовлених семантичних значень цих одиниць з того набору значень, який прийнятий у комунікативному середовищі, яке визначає особливості комунікативної ситуації;

– застосування конвенціональних граматичних правил об’єднання ідентифікованих одиниць в послідовності вищого рівня (граматичні і синтаксичні навички);

– реферування мовних структур з ситуацією і побудови на цій основі смислового рівня висловлення [1; 2; 17; 33 та ін.].

Проте, як наголошувалося вище, процес розуміння не обмежується побудовою знакового образу висловлення. Вичленення ж смислових структур як діяльність розумова, що базується на попередніх знаннях реципієнта, потребує у свою чергу наявності певних розумових навичок і попередніх релевантних знань. Певною мірою ці умови можна розглядати як комунікативний рівень компетенції.

Добре відомо, що дві люди можуть отримати ту саму інформацію, але сприйняти її як два абсолютно різних повідомлення. Іноді це може супроводжуватися побудовою репрезентацій тексту, що розрізняються. Проте інтерпретаційні відмінності не обов’язково повинні належати до рівня репрезентації тексту, вони скоріше з’являються на рівні смислових моделей [15; 17; 21].

Оскільки розуміння не є пасивним процесом здобуття смислових структур, закладених у висловленні, а припускає активне застосування певних розумових зусиль для побудови цих структур на базі сприйманого знакового образу з використанням у цьому процесі результатів орієнтації в комунікативній і (або) соціальній ситуації, то відмінності в смислових структурах на етапі породження і на етапі сприйняття можуть бути різні. Важко припустити, що можна знайти двох абсолютно ідентичних комунікантів у плані їх розумових здібностей, попередніх знань і суб’єктивних поглядів на предметний і соціальний світ, тим більше на рівні конкретної комунікативної ситуації вони не можуть бути адекватні через відмінність їх комунікативних ролей.

Оскільки результуючі смислові структури в процесі розуміння потребують для своєї побудови деякого набору спільних (або фонових) знань, можна припустити, що, незважаючи на індивідуальні відмінності, комуніканти повинні мати деякі спільні навички і знання, що дозволяють здійснювати результативні комунікативні дії, причому ці навички не є чисто лінґвістичними, оскільки ми сприймаємо смисли незалежно від мовних форм, вибраних продуцентом для їх передачі (з другого боку, навички ці повинні бути не тільки стратегічними, але й до певної міри конвенціональними, бо базуватися вони винні на фонових знаннях, спільних для певних комунікативних груп), що дозволяє реципієнтові, наприклад зіставити і ідентифікувати смислові структури, виражені різними продуцентами за допомогою різних мовних засобів, але об’єднані загальним контекстом в рамках одного тематичного напряму.

Спільність і конвенціональність можуть визначатися релевантними цілями, умовами, об’єктами матеріального світу, що об’єднують комунікантів, тим надкомунікативним середовищем, яке і зумовлює надкомунікативну взаємодію індивідів. Відсутність же спільності визначає ті труднощі, з якими реципієнт стикається при спробі сприйняття висловлень, побудованих представниками інших комунікативних груп, навіть за умови оволодіння лінґвістичними навичками.

Ще однією особливістю сприйняття висловлення ми позначили релевантність смислових структур. Позначуваний світ не є когнітивно релевантним: те, що ми бачимо або уявляємо, – це якась конструкція, модель ситуації. Це репрезентація того фрагмента світу, про який йдеться в тексті. Звичайно, багато чого з цього фрагмента залишається недомовленим, головним чином тому, що слухач вже багато що знає про це. З другого боку, головна (семантична і прагматична) функція тексту полягає в збагаченні моделі – в отриманні знання [17].

Приймаючи процес розуміння як активний і визначаючи активну позицію реципієнта в процесах комунікації, ми вважаємо, що в процесі сприйняття висловлення реципієнт сам визначає для себе рівень релевантності тих або інших смислових структур. Тобто, базуючись на своїх концептуальних структурах і фонових знаннях, на своєму баченні комунікативної або соціальної ситуації, реципієнт визначає, які смислові структури важливі для нього під час орієнтації в ситуації, що змінюється або змінилася. Залежно від цього вибору реципієнт планує процес подальшого розуміння і визначає, які смислові структури підлягають подальшому розумовому переробленню в структури концептуальні (utilization) [1], які призначені для зберігання у вигляді смислових структур, а які будуть ігноровані як нерелевантні певній ситуації, розглядатимуться як неістотні в певному діалозі.

Для фахівця, галузь інтересів якого визначається його професійною діяльністю, релевантними можна вважати ті смислові побудови, які несуть в собі когнітивні структури, що поповнюють або змінюють концептуальну або загальну контекстуальну і інформаційну насиченість цієї галузі.

У якійсь мірі з релевантністю пов’язана і третя властивість процесу розуміння – його завершеність. Як відомо, метою розуміння є орієнтація в комунікативній ситуації, проте, оскільки цей процес інтенціонально зумовлений і цілеспрямований, він визначається тим комунікантом, який у цьому процесі бере участь. Тому мета реципієнта може бути досягнута тоді, коли він сприйняв і проаналізував достатню для відновлення ситуативної рівноваги частину смислів, експлікованих і імплікованих у висловленні.

Отже, дослідження процесів сприйняття висловлення з погляду сучасної лінґвістики дає змогу зробити такі висновки.

1. Розуміння являє собою процес сприйняття і розумового оброблення матеріальних знакових структур з метою виявлення їх смислових складових на початковому етапі, побудова смислових і концептуальних моделей комунікативної ситуації з метою адекватної у ній орієнтації на базі цих виявлених складових.

2. Розуміння є активною дією, яку здійснює реципієнт відповідно до певної мети і завдань.

3. Розуміння становить творчий процес, що потребує залучення певного набору знань, умінь і навичок, що ґрунтується на конвенційних законах побудови смислів і стратегічних законах інтерпретації цих смислів у концептуальні структури, які потребують відомого ступеня абстрагування.

4. Розуміння являє собою регульований процес, причому головну роль у цьому регулюванні відіграють суб’єктивні інтенції реципієнта.

5. Розуміння характеризується як діалогічний, інтерактивний процес, причому актантами певного діалогу можуть виступати не тільки реальні комуніканти. На певних етапах розуміння тексту спостерігаються діалогічні відношення між різними інформаційно-когнітивними формуваннями самого реципієнта. Саме ці процеси зумовлюють стратегічні і тактичні характеристики всієї діяльності реципієнта, спрямованої на розуміння тексту.

Література:

1. Beaugrande, R. de. Text, Discourse, and Process. Toward a Multidisciplinary Science of Text. – London and N.Y.: Longman Alex Publishing Corporation, 1980. – 336 p.

2. Chomsky N. Aspects of the Theory of Syntax. – Cambridge, 1965. – 120 p.

3. Dijk T.A. van . Text and Context Explorations in the Semantics and Pragmatics of Discourse. – London and New York: Longman, 1977. – 436 p.

4. Fodor J.A., Bever T.G. and Garret M.F. Psychology of Language. – New York: Mcgraw-Hill, 1974. – 542 p.

5. Minsky M. A framework for representing knowledge // Winston P.A. (ed.) The Psychology of Computer Vision. – New York: McGraw-Hill, 1975. – P. 317–398.

6. Анохин П.К. Избранные труды: Философские аспекты теории функциональной системы. – М.: Наука, 1978. – 400 с.

7. Баранов А. Н. Лингвистическая теория аргументации: Автореф. дис... док. филол. наук. – М., 1990. – 35 с.

8. Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – С. 361–373.

9. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – С. 237–280.

10. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – С. 281–328.

11. Бацевич Ф.С. Нариси з комунікативної лінгвістики: Монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 281 с.

12. Беллерт И. Об одном условии связности текста // Новое в заруб. лингв. – Вып. 8: Лингвистика текста. – М.: Прогресс, 1978. – С. 172–207.

13. Богин Г.И. Филологическая герменевтика. – Калинин: Калининский гос. ун-т, 1982. – 88 с.

14. Бойко Е.И. Механизмы умственной деятельности: Динамические временные связи. – М.: Педагогика, 1976. – 248 с.

15. Гаузенблаз К. О характеристике классификации речевых произведений // Новое в заруб. лингв. – Вып. 8: Лингвистика текста. – М.: Прогресс, 1978. – С. 57–78.

16. Герасимов В.И., Петров В.В. На пути к когнитивной модели языка // Новое в заруб. лингв. – Вып. 13: Когнитивные аспекты языка. – М.: Прогресс, 1988. – С. 5–11.

17. Дейк Т.А. ван и Кинч В. Стратегия понимания связного текста // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 23: Когнитивные аспекты языка. – М.: Прогресс, 1988. – С. 152–211.

18. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М.: Прогресс, 1989. – 310 с.

19. Джонсон-Лэрд Ф. Процедурная семантика и психология значения // Новое в заруб. лингв. – Вып. 23: Когнитивные аспекты языка. – М.: Прогресс, 1988. – С. 234–257.

20. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М.: Наука, 1982. – 159 с.

21. Изенберг Х. О предмете лингвистической теории текста // Новое в заруб. лингв. – Вып. 8: Лингвистика текста. – М.: Прогресс, 1978. – С. 43–56.

22. Колшанский Г.В. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. – 176 с.

23. Комлев Н.Г. Компоненты содержательной структуры слова. – М.: Изд-во МГУ, 1969. – 102 с.

24. Комлев Н.Г. Слово в речи: денотативные аспекты. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – 140 с.

25. Кондаков Н.И. Логический словарь. – М.: Наука, 1971. – 658 с.

26. Котов Р.Г., Якушин Б.В. Языки информационных систем – М.: Наука, 1979. – 304 с.

27. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М.: Просвещение, 1969. – 214 с.

28. Никифоров С. В. Проблема интерпретации письменного текста: Автореф. дис... док. филол. наук. – М., 1993. – 42 с.

29. Новиков А.И. Лингвистические и экстралингвистические элементы семантики // Аспекты общей и частной лингвистической теории текста. – М.: Наука,1982. – С. 43–52.

30. Новиков А.И. Семантика текста и ее формализация. – М.: Наука, 1983. – 214 с.

31. Павиленис Р.И. Понимание речи и философия языка // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 27: Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986. – С. 380–388.

32. Павиленис Р.И. Проблема смысла: Современный логико-философский анализ языка.– М.: Мысль, 1983. – 286 с.

33. Пушкин А.А. Способ организации дискурса и типология языковых личностей // Язык, дискурс и личность: Межвуз. сб. науч. тр. – Тверь: ТГУ, 1990. – С. 127–134.

34. Смирнов А.А. Проблемы психологии памяти. – М.: Наука, 1966. – 262 с.

35. Соколов А.Н. Психологический анализ понимания иностранного текста. – Изв. АПН РСФСР – 1947. – № 7. – С.28–36.

36. Федчик В.А. Комунікативна діяльність у світлі поглядів сучасної науки на загальну теорію діяльності // Materiały Międzynarodowej konferencji “Dynamika naukowych badań – 2007”. – Tym 6. Filologiczne nauki. – Przemyśl: Nauka i studia, 2007. – Str.23–28.

37. Федчик В.А. Модальність як комунікативна характеристика художнього тексту // Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції „Актуальні проблеми сучасних наук: теорія та практика –2006”. Том 20. – Філологічні науки. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – С.38–40.

38. Федчик В.А. Модель процесів породження висловлення як лінгвістична проблема // Материали за 5-а международна научна практична конференция, «Ставайки съвременна наука», – 2007. – Том 6. Филологични науки. Психология и социология. – София: «Бял ГРАД-БГ» ООД, 2007. – Стр.23–30.

39. Федчик В.А. Психологічні закономірності сприйняття і розуміння живого мовлення // Materiały III Międzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji “Wiadomości naukowej myśli – 2007”. – Tym 8. Historia. Filozofia. Psychologia i socjologia. Muzyka i życie. – Przemyśl: Nauka i studia, 2007. – Str.52–61.

40. Шабес В.Я. Событие и текст. – М.: Высш. шк., 1989. – 175 с.

41. Шабес В.Я. Соотношение когнитивного и коммуникативного компонентов в речемыслительной деятельности. Событие и текст: Автореф. дис... док. филол. наук. – Л., 1990. – 50 с.

42. Шпербер Д., Д. Уилсон Д. Релевантность // Новое в заруб. лингв. – Вып. 23: Когнитивные аспекты языка. – М.: Прогресс, 1988. – С. 212–233.

43. Щедровицкий Г.П. Смысл и значение // Проблемы семантики. – М., 1974. – С. 152–198.