Патерикіна В.В.

Донбаський державний технічний університет

Постмодерна трансформація українського сьогодення

Визначення сучасного соціального стану українського суспільства вимагає багатовекторного підходу, бо процеси останніх майже двадцять років дали надзвичайно багате підґрунтя для теоретичного усвідомлення трансформацій не тільки в країні, а і в світі.

Метою даної статті є намагання дослідити пошук саме української самоідентифікації у сьогоденні, і звузити аналіз до релігійної складової, бо ця тема фокусує безліч соціальних питань як людини, так і соціуму в цілому.

Географічне розташування України дозволяє їй бути відкритою до впливів і Сходу, і Заходу, при цьому вибудовувати власну архітектуру у руслі глобальних процесів. Постіндустріальний світ запропонував перехід від виробництва товарів до виробництва послуг; наявність класу професійних техніків; провідну роль теоретичного знання як джерела нововведень; контроль над технологією та технологічними оцінками діяльності; створення "нової інтелектуальної технології". І хоча Україну не можна на сучасному етапі віднести цілком до постіндустріальної країни, але деякі риси їй притаманні завдяки глобалізації. Сам термін "глобалізація" в широкий науковий обіг увійшов у 1990-і роки, практично витиснувши поняття "постмодернізм", яке використовувалось для описання складності та різноманітності соціально-політичних процесів і явищ сучасного світу [1,с.26].

Ця думка щодо витиснення постмодернізму може сприйматися як суперечлива, бо не всі країни світу навіть не підійшли до ситуації постмодерну, не говорячи про його переживання. В науковій літературі добою постмодерну називають період розвитку людства після Нового часу і до наших днів, не визнаючи чітко відмін цієї доби. Сам термін "постмодерн" вживався спорадично з періоду першої появи у 1979 році в книзі Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури" до появи у 1979 році роботи Ж.-Ф. Ліотара " Стан постмодерну". Цей термін французький філософ вживає для позначення стану культури після трансформації, яких зазнали правила гри в науці, літературі , мистецтві наприкінці ХХ сторіччя. Ж.-Ф. Ліотар уперше вжив термін" постмодерн" для позначення стану застарілості й обмеженості засад, на яких групувалася система знання західної цивілізації. [2,с. 5].

Наукові революції другої половини ХХ ст. - нелінійна, ймовірносна, комп'ютерно-інформаційна, квантопольова тощо - кардинально перетворили фундаментальні основи не тільки наук про природу, а й наук про людину, культуру, історію, мову. Вони спростували нарцисові міфи Модерну про унікальність, центральність, привілейованість становища нашого Всесвіту, нашого біологічного виду Homo Sapiens, нашої психіки. Було доведено, що: а) наш Всесвіт не такий, яким його зображували мислителі Модерну; він виник близько 15 млрд. років тому: є одним з багатьох можливих, він має вік, "біографію", "час життя" свою власну "історію" і зовсім не вічний; б) антропність як одна з багатьох форм життя також обмежена певними просторово-часовими межами і далеко не найдосконаліша в сімействі всіх інших форм життя, які становлять біосферу Землі; в) людська психіка як деякий продукт еволюції психосфери також не є кульмінаційним пунктом, фіналом цієї еволюції[3,с. 35].

Термін набув широкого сенсу і почав використовуватись в політиці, мистецтві, філософії, релігії, етичних нормах світосприйняття, які відчули плюралістичність, випадковість, необоротність, спонтанність, нестабільність.

Що стосується України, то вона перебуває в пошуках своєї власної ідентичності і, з одного боку, прагне відродження своїх національних цінностей, звичаїв та традицій, з іншого - їй доводиться виконувати це завдання, "наздоганяючи модернізацію". Адже принаймі у площині комуникативної раціоналізації життєсвіту, створення громадського суспільства, інституалізації дискурсу як складника деліберативної демократії Україна справді "наздоганяє модернізацію".

До того ж треба зважати і на той факт, що ці процеси відбуваються на тлі " критики модерну", в умовах "постнаціональних констеляцій" сучасного глобалізованого світу. Тому наш дотеперишній стан можна назвати "до-постмодернізм", а сьогоднішній розвиток - "постмодерною модернізацією". Тому Україна в моральному відношенні хоча й не перебуває в "нульовій точці", проте пошук своєї власної ідентичності є для нас доволі значущим і так само доволі болісним [4, с. 107].

Уникаючи занадто сміливих узагальнень щодо постмодерністського характеру всіх сфер українського суспільства, зупинимось на релігійних аспектах для аналізу проникнення в нього плюралістичних тенденцій.

У порушенні стабільності, одностайності, традиційності скоріш мова йдеться не про конценсус, а дисконценсус конфесій. Але і в цьому процесі прослідковуються тенденції до згуртування віруючих однієї конфесії, та багатоманітність кількості релігійних груп, деномінацій.

Говорячи взагалі про плюралізм, слід визначити внутрішню спекуляцію на багатоманітності, оскільки духовна культура містить жорсткі архетипи, загальні людські характеристики, незважаючи на їх множинність. Саме загальне, а не окреме дає суспільству орієнтири в критичні періоди його існування, особливо коли воно опиняється перед загрозою загибелі. Тому плюралізм не є і не може бути абсолютним орієнтиром для прийняття рішень і дії. [5,с.50]. Поділяючи думку стосовно цього терміну, можна полемізувати стосовно релігійних процесів, а саме появи на теренах України неорелігій, яким притаманна множинність.

Релігійний плюралізм репрезентован у двох сферах функціонування - це внутрішній плюралізм між релігіями та їх модифікаціями, а також зовнішній плюралізм, в якому сусідствують світський та релігійний світогляди [6,с.139]. В загальному вигляді релігійний плюралізм визначен деконструкцією релігії при збереженні її як такої, конфесійною нейтральністю, причетністю культурологів, філософів, лінгвістів до деконструкції релігії, аналізом релігії в культурологічному дискурсі, розвитком універсальної етики, розпадом деномінацій і водночасним членством в декількох соціальних групах, збереженням світоглядного плюралізму, уніфікуванням різних шляхів усвідомлення Бога, визнанням постсекулярної ситуації, в якій світ поділяється на "релігійне" і "нерелігійне", взаємопроникненням світів і порушенням кордонів між сакрумом і профанумом ("релігійне стає менш релігійним, а секулярне менш секулярним").

Глобалізований світ усвідомив, що без толерантного ставлення культур, націй, соціальних груп окремі люди можуть знищити один одного. Релігійна терпимість сьогодні виступає не просто побажанням, а необхідною умовою виживання.

Для українського суспільства своєрідним тестом на толерантність стало ставлення до неорелігій, які вдало підтверджують основні позиції постмодернізму. Саме вони несуть в собі критичне ставлення до ортодоксальних релігій, еклектику, епатажність, звільнення свідомості для пізнання трансцендентального абсолюту.

Багатоманітність неорелігій дозволяє відмовитись від безапеляційних заяв щодо мінімалізації впливу релігії на соціум в культурі постмодернізму. Для підтвердження цього висновку можна навести систематизацію неорелігій в наступному вигляді: неохристиянські рухи на загальноєвропейському грунті, релігійні орієнталістські напрями, езотеричні об'єднання, неоязичество, синтетичні релігії, саєнтологічні утворювання.

На теренах України репрезентовані як ті релігії, що надійшли із зовні, так і ті, що зросли на власному грунті. Всі вони, незважаючи на досить різні теоретичні засади, утворили віруючого з еклектичним світоглядом, відсутністю авторитетів, з ілюзією наповненості часового та просторового контінууму, що дозволяє вести розмову про віртуальність не тільки Абсолюту, а і Вічності.

На відміну від класичних релігій більшість неорелігій не утворило ритуалів, що супроводжують життєвий цикл людини, а серед заново створених старих форм ритуальної діяльності можна визначити тільки містерії. Щодо світоглядних та філософських складових релігійних систем, то сучасні релігії не покликані задовільняти інтелектуальні потреби - з цією задачею упорається наука.

Українське сьогодення існує в просторі впливів постмодерну, хоча визначатись остаточно саме з характером трансформацій є презумпцією. В політиці, мистецтві, релігії, етиці відбувається відмова від категорій "істина", "мета", а центральними стають тяжіння до невизначеності, децентралізація, деконструкція, розрив з традицією, негативне ставлення до раціоналістичної культури у всіх її проявах, що призвело до іронії, гри, відмови від пошуку глибинного змісту.

Тисячолітня традиція християнства на теренах України сусідствує з новими постмодерними проявами духовного освоєння світу.

Свою власну концепцію трансформації постмодерну в Україні запропонував Ярослав Дашкевич, який поділяє два періоди його розвитку. Період 30-х років – це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму.

Він кінчається у 40-х роках Італії та Німеччині, в 60-х роках – в Росії, ще пізніше – у Китаї. В Україні, де модернізм не мав можливостей розвинутися й дійти до природного завершення, його було насаджено насильницьким способом.

Культура і наука постмодернізму, що виник і термінологічно оформився вкінці 70-х років (за класифікацією Я. Дашкевича - постмодернізм ІІ) запропонував світоглядні принципи під назвою демократії. Поширення постмодернізму ІІ проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, далі до гуманітарних наук, врешті до політики й економіки. І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки, а від мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значення яких у сучасному "постіндустріальному" суспільстві незначне.

Питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмодернізму ІІ на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму ІІ зі східним постмодернізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодернізму І - дуже часто просто ігнорують. В наш час, на думку Я. Дашкевича, постмодернізм ІІ перетворюється знову (як свого часу постмодернізм І) з напряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

Деякі українські видання відіграють певну роль в поширенні постмодернізму: "Дух і літера" (Києво-Могилянської Академії), журнали "Критика", "Art line". Саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як теорія чи як концепція знаходить в Україні прихильників серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивувати. Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченою з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літератури, насправді не веде до збагачення репертуару мислення та не відкриває нових і невідомих обріїв. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислення, а у формі постмодернізму ІІ лише підміняє одну ідеологію іншою.

Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм ІІ не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм в Україні проявив себе насамперед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небезпечною для суспільства не лише національним індеферентизмом, але також застосуванням певного безвідповідального способу мислення в політиці та економіці.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'являється потреба шукання чогось містичного, утопічного, антифактичного в теоретичній площині. В історії не поодинокі випадки, коли антинаукові вигадки приховувались за "філософською" термінологією.

Постмодерністська філософія історії, наприклад, як прояв інтелектуальної нефаховості здобула прихильників серед таких нефахових і дилетантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стандарти написання праць.

Постмодерністи виступили проти "вибуху" наукової літератури, чим практично почали конфліктувати із сучасним інформаційним суспільством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації.

Нові виклики часу, що базуються на процесі трансформації, які передбачають співіснування, перетинання і резонування різних тенденцій розвитку, серед яких кожна людина не може претендувати на виняткове значення, що дозволяє абстрагуватися від інших. Постмодерн – це не лише „проміжок”, „стик” між минулим і майбутнім. Рух у цьому напрямі може розумітися як комплекс інституціональних змін і, передусім, змін культурного середовища, що виводить суспільство за межі індустріальних форм життя. Постмодерн розкривається через диверсифікацію та різноманітність культури, її без- репресивність, толерантність, полілогізм та демонструє межі соціального управління, застерігаючи щодо небезпеки раціоналізму, утилітаризму і сцієнтизму в інтерпретації громадського життя.

Змінились моделі розвитку, ступені трансформацій, якісно нові моделі глобальної конкуренції. У цій ситуації підвищується гетерогенність, невизначеність, взаємопроникнення фрагментів різних структур, рухомість меж. Йдеться не тільки про політичні умови реалізації свобод, але й про глобальні їх перспективи, пов’язані з домінантною різноманітності багатоукладності. Жодна система цінностей під час постмодерну вже не може розглядатися як єдина можлива. У цьому зв’язку і поняття соціального прогресу потребує якісного оновлення: крім стабільного і збалансованого зростання, воно має орієнтуватися на такі етичні цінності, як солідарність, свобода вибору, терпимість. Гуманізовані технології постмодерну не є соціально нейтральними, вже на стадії проектування в них закладається свідома орієнтація на розвиток і збагачення культури.

Постмодернізація – це не тільки інша, нова модель розвитку, але й інші ресурси соціального управління, зміна характеру взаємин еліти і суспільства. Однак і досі різні групи еліти, дискуючи щодо стратегічного курсу, тактики перетворень та майбутнього нації, вірять у можливість планомірної реалізації заздалегідь прорахованого переважно господарського, економічного проекту. Але тривалий і багатоаспектний характер перетворень, спонтанність різних подій і різнорідність процесів орієнтують скоріше на сприйняття філософії пост сучасної модернізації, тобто суто пост модернізації.

Забезпечення гідного місця у світовій системі координат передбачає трансформацію держави на справді інноваційну, зі скороченням творчих функцій.

Під впливом завдань та умов пост модернізації механізмів соціальної інтеграції суспільства відбувається процес активного переформатування політичної реальності. Різноманітність несе потенціал соціально-економічного зростання, але в умовах розгортання тенденцій постмодерну це один з найважливіших стимулів розвитку як конкретної структури, так і суспільства в цілому.

Перелік використаної літератури

1. Шергін С. Сучасний вимір глобалізації: концепції і реальність// Світогляд. – 2008. - №4. – С. 26-33.

2. Цехмістро І.І. Постмодернізм і математика// Філософська думка. 2007. - №5. – С. 3-11.

3. Соболь О.М. Постмодерн і майбутнє філософії. – К.: Наукова думка, 1997. – 188 с.

4. Єрмоленко А.М. Етика дискурсу Карла-Отто Апеля у контексті українського суспільства за доби модернізації // Філософська думка. – 2007. - №5. – С. 104-124.

5. Стрижко В.А. Краткое слово о философии для лідера. – Харьков: Экограф, 2002. – 188 с.

6. Нікіфорова Б. Релігійний плюралізм: локальне вимірювання процесу глобалізації. // Філософська думка. – 2007. - №5. – С. 138-149.

7. Шедяков В. Технології соціального управління в практиці постсучаснoсті / http.// www. politik.org.ua/vid/ magcontent / php3