Педагогические науки,

стратегические направления реформирования системы образования

к.ф.-м.н Козловський Ю.М.

Львівський інституту банківської справи Університету банківської справи Національного банку України

Методологічні передумови моделювання наукової діяльності вищого навчального закладу

У зв’язку з розвитком Болонського процесу значно зростає актуальність взаємозв’язків наукового та навчально-виховного аспектів діяльності вищого навчального закладу. Серед основних принципів Болонського процесу виступають невід’ємність навчального прогресу від дослідницької діяльності; свобода досліджень, навчання і викладання; зв’язок освітніх проблем з науковими дослідженнями, оскільки саме наукові дослідження є рушійною силою вищої освіти і створення зони європейської освіти повинно йти одночасно і паралельно зі створенням зони європейських наукових досліджень [1].

Історичний досвід показує, що наука в своєму становленні і розвитку, проходить дві стадії: стадію накопичення емпіричного матеріалу і стадію його теоретичної обробки, тому першорядне значення в розвитку науки займає діалектичне співвідношення емпірії і теорії - двох найважливіших складових наукового знання. Їх розрив і абсолютизація якоїсь однієї з них породили такі феномени наукового пізнання, як емпіризм і раціоналізм з своїми відносно протилежними методами наукового дослідження: індуктивно-емпіричним і дедуктивно-теоретичним. Існували історичні періоди, коли на перше місце в дослідницькій діяльності виходив емпіризм (наприклад, на початковому етапі становлення окремих наук, коли провідними були опис і збір фактів), або раціоналізм, породжений необхідністю систематизації і теоретичного аналізу зібраних емпіричних знань. Емпіричне і теоретичне в науковому пізнанні – це реальні протилежності, взаємодія яких виступає джерелом розвитку науки. Отже “емпіричний етап пізнання здійснюється для того, щоб потім перейти до етапу теоретичного. А теоретичне пізнання, реалізуючись, відкриває шлях для нового емпіричного пізнання. Конкретним виявом діалектики емпіричного і теоретичного виступає проблема єдності теорії і практики для науки загалом” [2, с.53]. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання відрізняються [3, с.340]: гносеологічною спрямованістю досліджень, пізнавальними функціями, характером і типом одержуваних наукових результатів, методами одержання знань, співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні.

У науковій діяльності вищого навчального закладу далеко не завжди маємо оптимальне співвідношення теоретичного та емпіричного, раціонального та чуттєвого компонентів діяльності. Особливо складною є проблема теоретичного пізнання як у науково-педагогічній, так і у науково-галузевій сфері діяльності працівників вищого навчального закладу. Адже, на перший погляд, навчальний процес, здавалося би, вимагає результатів конкретних, практичних та завершених. Але такий підхід суперечить логіці і природі науки як такої і, рано чи пізно, призводить до перетворення науки на сукупність педагогічних рекомендацій чи вузьких прикладних технологій. Тому опора на філософське розуміння співвідношення теоретичного та емпіричного в науці створює передумови їх гармонійного поєднання у науковій діяльності вищого навчального закладу.

Таким чином, теоретичні та емпіричні результати наукової діяльності функціонують у нерозривній єдності, яка забезпечує цілісність розвитку науки.

Наступною закономірністю розвитку науки є діалектичне співвідношення традицій і новацій. У основі поняття "традиційне знання" лежить одна з найважливіших особливостей розвитку людської цивілізації і культури. Через них “реалізується наступність між поколіннями і зберігаються досягнення кожного з них. З формально-логічної позиції традиції і новації взаємно виключаються, але реальний розвиток науки свідчить про те, що якщо виникає суттєво нова ідея, що впливає на механізм наступності інтелектуального матеріалу, то змінюється і сама традиція” [2, с.143].

Згідно теорії взаємодії суперечностей традиційного і новаційного, доцільно у кожному з цих компонентів виділити його позитивний та негативний аспект. Традиція як збереження набутого досвіду та новація як засіб розвитку мають, безсумнівно позитивний вплив на наукову діяльність. Традиція як тягар минулого і новація як прожекторство гальмують розвиток науки і негативно впливають на наукову діяльність.

Тому оцінка результативності наукової діяльності визначається як єдність наукових традицій та новацій.

Сучасна наука - надзвичайно складне, багатокомпонентне, широко розчленоване і надзвичайно диференційоване утворення: нині налічується понад півтори тисячі самостійних наукових дисциплін і кілька тисяч спеціальностей. У збільшенні числа таких областей знаходять своє вираження зростання і диференціація всього корпусу науки, подальша спеціалізація її кадрів. Тому, різні галузі наукового знання розглядалися як самостійні науки, без внутрішнього зв'язку між ними, без взаємних переходів, під кутом зору простого співіснування [4, с.14]. Разом з тим в сучасних умовах все більш істотною стороною наукового прогресу є інтеграційні тенденції, що спричиняють за собою становлення науки як єдиного, цілісного організму. Йдучи корінням в глибинні особливості і внутрішню логіку наукового пізнання, ці тенденції детерміновані всією сукупністю соціокультурних чинників. Одночасно вони самі надають зворотну дію на матеріальне виробництво і економіку, техніку і технологію, екологічну ситуацію і здоров'я людей, управління суспільним життям, освіту і виховання населення.

Тому, періодичне домінування процесів інтеграції та диференціації забезпечує цілісність та всебічність розвитку науки.

Взаємодія наук, поряд з їх диференціацією та інтеграцією, виступає як закономірність розвитку наукового знання. Інтеграція здійснюється у формі взаємодії окремих наук, впливу однієї науки на іншу, взаємодії наук на основі технічних засобів пізнання.

Під єдністю науки розуміють результат дії інтегративних тенденцій, внутрішній стан науки, її структура як цілісного організму. Руйнується “жорстке зіставлення «точних» і «неточних» наук, що зводиться до рангу безумовного, даного раз і назавжди критерію ступеня розвитку експериментальних і математичних методів пізнання. Стає неможливим відрив природничих дисциплін від гуманітарних, заснований на перебільшенні специфіки природних і соціальних явищ. Втрачає сенс абсолютне розмежування фундаментальних і прикладних областей пізнанні за ознакою виконання ними суспільних функції: у кожній області поєднуються фундаментальні та прикладні дослідження” [4, с.19]. Разом з тим єдність науки, її цілісність, органічний взаємозв'язок всіх її галузей - історичний продукт, підсумок тривалого, суперечливого і такого, що ніколи не завершується шляху теоретичного освоєнні дійсності.

Взаємодія наук є важливою закономірністю розвитку науки, забезпечуючи взаємовплив, взаємопроникнення та взаємозумовленість їх розвитку.

Важливу роль у розвитку науки має вплив зовнішніх та внутрішніх чинників. Змістом цієї закономірності є прагнення філософії науки визначити роль внутрішніх і зовнішніх чинників в розвитку науки, що сформувалися напередодні системного вивчення наукового пізнання.

Інтерналізм в цій методологічній опозиції характеризує розвиток науки виходячи з традиційної "інтелектуальної історії науки", "історії ідей": наукове знання має власну, незалежну від зовнішніх чинників логіку розвитку, що повністю виключає зовнішню детермінацію, веде до абсолютизації дедуктивного методу, де вплив зовнішніх чинників на процес наукового пізнання приписується дії суспільних умов і особистісних потреб. Представники екстерналізму вважають, що основним завданням вивчення науки є реконструкція соціокультурних умов і орієнтирів науково-пізнавальної діяльності, які виступають як чинник, що безпосередньо визначає динаміку науки: структуру отримуваного знання, його характер і напрям подальшого розвитку (соціальне замовлення, соціально-економічні умови, культурно-історичний контекст наукового пізнання тощо) [2, с.161].

Водночас, “шлях до розкриття механізмів і закономірностей науки, під яким ми розуміємо перш за все і головним чином створення нового знання, полягає не в принциповому обмеженні дослідження виключно областю логічного розгортання наукових понять, до чого кличе нас інтерналізм, не в зведенні пояснення історії науки виключно соціальними і економічними умовами, що безумовно намагаються зробити екстерналісти, а в аналізі наочного змісту науки, соціально-економічних і культурно-історичних умов і особистісних чинників, в створенні і розкритті їх діалектичної єдності” [5, с.34].

Тому закономірний вплив зовнішніх та внутрішніх чинників на розвиток науки перебуває у об’єктивному взаємозв’язку.

Таким чином, серед загальних закономірностей розвитку науки виділяємо такі:

1. Теоретичні та емпіричні результати наукової діяльності функціонують у нерозривній єдності, яка забезпечує цілісність розвитку науки.

2. Оцінка результативності наукової діяльності визначається як єдність наукових традицій та новацій.

3. Періодичне домінування процесів інтеграції та диференціації забезпечує цілісність та всебічність розвитку науки.

4. Взаємодія наук є важливою закономірністю розвитку науки, забезпечуючи взаємовплив, взаємопроникнення та взаємозумовленість їх розвитку.

5. Закономірний вплив зовнішніх та внутрішніх чинників на розвиток науки перебуває у об’єктивному взаємозв’язку.

Таким чином, загальні закономірності розвитку науки слугують методологічними передумовами виведення на їх основі часткових (конкретних) закономірностей, зокрема закономірностей розвитку системи наукової діяльності вищого навчального закладу, закономірностей організації наукової діяльності, закономірностей інтеграції наукових знань тощо. Лише на основі загальних закономірностей розвитку науки та часткових закономірностей розвитку системи наукової діяльності ВНЗ розробляються на формулюються принципи моделювання цієї діяльності, які слугують вихідними ідеями для теоретичних положень та практичних розробок, що і є предметом подальшого дослідження.

Література:

1. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (документи і матеріали 2003 - 2004 рр.) / За редакцією В.Г. Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, І.І. Бабин. - Тернопіль: вид-во ТДПУ імені В. Гнатюка, 2004.-147 с.

2. Попов Н. В. Философия и методология научно-медицинского познания: Серия из трех книг: Книга I. / Н.В.Попов – М.: Наука, 1998. – 172 с.

3. Філософія : навч. посіб. / [І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І. В. Бойченко та ін.] ; за ред. І. Ф. Надольного. – К. : Вікар, 1999. – 624 с.

4. Майзель И. А. Интегративные процессы в науке: история и современность // Диалектика как основа интеграции научного знания. / Под ред. А.А. Корольковая, И.А. Майзеля. – Л. : И-во Лен. ун-та, 1984. – 159 с.

5. Микулинский С.Р. Контраверза: и интернализм-экстернализм - мнимая проблема / С.Р. Микулинский. – М. : Наука, 1977. – 34 с.