Автор Григорчук О.А.

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Репресії СРСР в 30-ті роки, як явище на теренах України.

Тридцяті роки XX століття породили найбільш страхітливі режими за всю історію існування людства – фашистський і комуністичний. У їхніх кровожерливих пащах загинули десятки мільйонів людей, яких звинувачували у неіснуючих злочинах і піддавали репресіям.

На початку 1930-х рр. Й. Сталін організовував компанії, спрямовані проти «буржуазних націоналістів» і «націонал-ухильників». До них, як правило, відносили партійних і радянських працівників, які приділяли підвищену увагу національному питанню, тому за допомогою політичних та репресивних засобів, влада повернулася до русифікаторської політики.

Колективізація здійснювалася під лозунгом боротьби проти куркульства і ліквідації його як експлуататорського класу. 30 січня вийшла спеціальна постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Але, незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично у комунній формі викликала значний опір селянства, включаючи збройні селянські виступи.

2 березня 1930 р. в газеті «Правда» була надрукована нова редакція зразкового статуту сільгоспартілі, в якому чітко визначалося, що слід колективізувати при утворенні колгоспу або при вступі селянина в наявний колгосп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу і птицю, мати присадибну ділянку. У тому ж номері газети «Правда» була опублікована стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». У ній генсек, прагнучи відмежуватися від жахливих наслідків колективізації, і перекладаючи всю провину на дрібних службовців, які неухильно виконували його настанови, різко вказував на неприпустимість насильницьких методів колективізації, проголошував свободу виходу селян із колгоспів, створених усупереч їхній волі. 14 березня 1930 року вийшла постанова ЦК ВКП(б), яка за змістом повторювала сталінські вказівки. Селянські маси дещо заспокоїлися, до осені 1930 року з колгоспів вийшла половина селянських господарств. Але восени 1930 року розпочалася нова кампанія, спрямована на прискорення колективізації. Тепер замість адміністративного тиску було вжито податковий прес. Одноосібники обкладалися величезними податками, за яких господарювання ставало практично неможливим. Крім того, селян-одноосібників у будь-який момент могли прирівняти до куркулів і розкуркулити. Таким чином створювалися умови, які економічно унеможливлювали індивідуальне господарство. На прикладі можна привести, що до кінця 1931 року кількість селянських господарств в Україні внаслідок заходів з розкуркулення скоротилася на 352 тис., хоча справжнє число розорених господарств є значно більшим. На початку 1930-х років в Україні було експропрійовано більше мільйона селян, із них близько 850 тис. депортовано на Північ. Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарств України. До кінця 1932 року в республіці було колективізовано понад 80 % посівних площ, 70 % усіх господарств. Створені колгоспи хоча теоретично вважались самостійними кооперативними об’єднаннями, насправді були перетворені в державні підприємства і здавали всю свою продукцію державі за державними цінами. При цьому плани здачі хліба та іншої сільськогосподарської продукції колгоспам встановлювалися такі, що після їх виконання майже нічого не залишалося. Фактично діяла колгоспна продрозкладка.

Насильницька суцільна колективізація зруйнувала продуктивні сили села, призвела до страшних людських втрат, на десятиріччя загальмувала й відкинула назад сільськогосподарське виробництво.

Йосиф Сталін ініціатор вилучення зерна в Україні в 1932-1933 рр., що призвело до масового голодомору.

7 серпня 1932 року – постанова ВЦВК та РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної соціалістичної власності». Згідно з нею («Закон про сім колосків») на лютий 1933 року було засуджено понад 100 тис. осіб, з них до розстрілу – 6,2%, або понад 6 тис. осіб, у тому числі дітей.

1932 жовтень – 1933 квітень – Україну охопив масовий голод, викликаний політикою насильницької колективізації. Прямі людські втрати від голодомору перевищили 3,5 млн осіб (за деякими даними – 4,9 млн). Слід звернути увагу на те, що з 1929 року репресії стали постійним атрибутом життя радянського суспільства. Але до початку Другої світової війни в УРСР прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929-1931рр.) – розкуркулення, депортації; друга (1932-1934рр.) – штучне посилення голодомору шляхом конфіскації продовольства, репресивний спалах після смерті С.Кірова; третя (1936-1938рр.) – так звана доба Великого терору. Розгортання репресій супроводжувалося антиконституційним розширенням прав каральних органів.

Понад 15 тисяч українських керівників різного рівня було звинувачено у фашизмі, націоналізмі, троцькізмі, у шпигунстві. За 1933-1934 роки компартія України втратила до 100 тисяч своїх членів.

Терор голодом, який дозволив собі Сталін щодо селян України й Кубані, шокував багатьох ветеранів більшовицької партії, які займали керівні посади в усіх ланках управління. Не бажаючи ставати співучасниками злочинної групи, в яку перетворилася компартійно – радянська верхівка після досягнення Сталіним диктаторської влади, вони почали шукати способи виправити становище. Проба сил відбулася в січні 1934 році на XVII з’їзді ВКП (б).

У лютому-березні 1937 року почалася нова хвиля масових репресій. Сталін заявив, що країна знаходиться в небезпечному становищі через підступні дії саботажників, шпигунів і диверсантів. 2 липня 1937 року було рішення ВКП(б), на основі якого з’явився таємний оперативний наказ по НКВС СРСР з визначенням розкладки «ворогів народу». Вимагалося у найближчі 4 місяці викрити і репресувати 269 тис. «ворогів», з них 76 тис. – за першою категорією (розстріл), а 193 тис. – за другою (ув’язнення в тюрмі або таборі). Щоб полегшити виявлення такої кількості «ворогів народу», чекістами офіційно було дозволено використовувати фізичні методи впливу на допитуваних. Під тортурами люди часто визнавали себе винними у скоєнні неіснуючих злочинів, давали неправдиві свідчення проти знайомих і навіть рідних. Як і під час продовольчої розкладки, від керівників вимагати перевиконання встановленого ліміту. Ті, хто не виявляв у цьому наполегливості, ризикувати не лише посадою, а й життям. 31 липня 1937 року ЦК ВКП(б) затвердив наказ М.Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці треба було репресувати 268950 осіб, з них негайно знищити 75950. Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. Репресувалися не тільки керівні особи, але й рядові робітники, колгоспники, інтелігенти. Суспільство все глибше опускалось у прірву страху, відчаю, моральної деградації. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих. Так забезпечувались чергові арешти.

У другій половині 30-х років НКВС фактично став поза конституційним органом, оскільки був остаточно виведений з-під державного контролю. В своїй діяльності він керувався виключно власними нормативними актами – наказами, директивами, розпорядженнями. Формування тоталітарного режиму призвело до створення над конституційних позасудових карально-репресивних органів.

Звичайно ті явища та процеси які відбувалися в 30-ті роки XX в СРСР стали для нас великою трагедією. Але згідно з законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», можна оголосити співчуття тим хто був незаконно покараний. Керівництво СРСР для приховування своєї злочинної діяльності створювало репресивні органи, та неконституційні закони. Закони в свій час мали двоякий характер, так як проголошували свободу для громадян, а з іншої суттєво обмежували їхні права. Каральна машина під видом різних органів та службовців була безвідмовною і надійною.

Література:

1. В.М.Литвин «Історія України» (навчально-методичний посібник), Київ, 2006.

2. П.Музиченко «Історія держави і права України», Київ, 2007.

3. Б.О.Ярош «Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50-ті роки XX століття», Луцьк, 1995.