Философия/ 2. Социальная философия

Подольська Т. В.

Харківський гуманітарний університет

«Народна українська академія», Україна

Комунікативно-дискурсивні практики як поле функціонування наративної ідентичності

У часи швидкоплинних соціальних зрушень, глобалізаційних впливів, необмеженої комунікації тема ідентичності постає як найактуальніша, адже вона являє собою найбільше та єдине питання щодо людського існування, яке може бути осягнуто.

Відомий філософ В. Гьосле у дослідженні «Практична філософія в сучасному світі» виділяє «три неодмінні аспекти раціонального пошуку ідентичності»: «потрібна орієнтація на універсальні ідеї;кожна ідентичність, яка суперечить цій орієнтації, приречена бути патологічною й паразитичною»; кожний такий пошук має враховувати власну історію задля віднайдення розумної ідентичності; «індивід може знайти свою ідентичність тільки в стосунках з іншими ідентичностями; і найглибший сенс любові полягає, мабуть, у тому, щоб знайти стабільну й моральну ідентичність» [6, с. 178]. Найцікавішим питанням, за Гьосле, є визначення реальної ідентичності, що визначається ним як «збереження форми об’єкту у часі, результат напруженої боротьби між формами, що знайшли своє втілення в матерії, та часовим виміром». Формальна (номінальна) індивідуальна або ж колективна ідентичність тут розуміється як «якість кожного об’єкту та передумова послідовності будь-якої теорії про ці об’єкти» [15, с. 112].

Оскільки ідентичність існує в плані суб’єктивного часу, переживання та осмислення подій життя, то, незважаючи на онтогенетичну вторинність особистісної ідентичності по відношенню до соціальної, цілком зрозумілим є домінування першої над другою. Відтак, проблема визначення свого соціального топосу, соціальної ідентичності, на нашу думку, є менш проблематичною та може бути зведена до постійного приписування та переписування зі зміною соціокультурного контексту певних статусів та відігравання відповідних до них ролей.

Цей процес можна охарактеризувати як пошук  відповідей на питання «Що є Я?», в якому людина залучає соціальні  характеристики. Таким чином, пошук  ідентичності в цьому контексті  зводиться до рівня «структурної саморефлексії». Погодимось з автором в тому, що найбільші труднощі виникають на шляху до розуміння «Хто є Я?», оскільки це питання стосується   більш глибокого рівня саморефлексії та може бути розглянуто з позиції соціальної філософії. Всі спроби гуманітарних наук проникнути в «Я» на цьому рівні приречені на провал, оскільки фігуруюча здебільшого несвідомо, «Я- концепція» у повсякденному житті, не піддається чіткому розумінню та визначенню. «Як можна зафіксувати щось незрозуміле, яке переважну частину часу функціонує за межами усвідомлення моїм персональним «Я»?» [5, с. 4-5]

Доступ до «Я-концепції», персональної ідентичності, розуміння історії життя стає найбільш відкритим за допомогою звертання до наративу та до наративної ідентичності. Дослідники  Й. Брокмейер та Р. Харре стверджують, і можна з цим погодитись, що «зростання інтересу до вивчення наративу означає появу ще одного різновиду прагнення до створення «нової парадигми» та подальшого вдосконалення постпозитивістського методу в філософії науки». [4, с. 29] Також поштовхом до більш глибокого дослідження цього поняття можна вважати ситуацію поступового зсуву та розчинення межі між історієй- history та історієй- story, яка неодмінно вимагає наукового відображення з боку істориків та філософів-наративістів.

Нагадаємо, що появою цього терміну в філософії  ми зобов’язані історіографії, де він  виникає в межах «наративної історії», яка тлумачить зміст історичної події не як зумовлений об’єктивною закономірністю історичного процесу, але як той, що виникає у контексті розповіді про подію та іманентно пов’язаний з інтерпретацією [8]. Відомий теоретик Ф. Анкерсміт у фундаментальній праці «Наративна логіка. Семантичний аналіз мови істориків» також наголошує на цьому: «в історіографії цінність історичної події визначається не стільки фактами, які в ній відкрито, скільки наративною інтерпретацією цих фактів»[1, с. 13].

Розуміння наративу лише як лінгвістичного конструкту вважається занадто вузьким і для літературознавців, які дедалі більше визначають це поняття як «епістемологічну категорію», на кшталт категоріям простору та часу Канта. За такою логікою, це поняття можна вважати однією з абстрактних або «порожніх» координат, зсередини яких нами пізнається світ. Реальна дійсність може бути вписана в цю «беззмістовну форму» та засвоєна свідомістю тільки у вигляді історій та розповідей про неї [17].

Якщо  погодитись, що наратив виступає формою організації матеріалу в порядок хронологічної наступності та джерелом нарації є якась зміна, можна заключити, що за допомогою наративу переживання набувають упорядкованої форми, цілісності та стають персональними [17]. Інший автор на підтримку цієї тези також зазначає: «наратив дозволяє розпізнати осмисленість індивідуальних досвідів та переживань, указуючи на те, як вони функціонують у ролі частин цілого... Він є формою дискурсу, яка належить персональному буттю людини. Порушені самоформативні процеси є порушенням індивідуальної ідентичності, що пов’язано з руйнуванням часової впорядкованості існування і може бути виправлено через переоповідання» [5, с. 9].

Отже, головним призначенням філософії  наративу можна вважати з’ясування значення подій для людського існування. Генетично зумовленим природою наративу, а відтак, апріорним є те, що наративний метод є особливо чутливим до часового модусу людського існування. Проблема ідентичності, таким чином, постає у вигляді необхідності постійно вибудовувати певну узгоджену історію життя з-поміж численності фрагментарних та неузгоджених соціальних наративів. У цьому ж руслі Ч. Тейлор говорить, що «питання наших обставин ніколи не вичерпується для нас тим, хто  ми є, оскільки ми також завжди змінюємось і стаємо» [11, с. 69]. Автор зазначає, щоб мати ідентичність, нам потрібна орієнтація щодо блага, а відчуття блага має вплітатись у розуміння людиною свого життя як розгорнутої оповіді. Звідси логічним чином випливає, що істотною умовою осмислення себе виявляється осягнення нашого життя у наративі.

Найбільш ґрунтовний аналіз концепції наративної ідентичності представлено у теоретичних дослідженнях П. Рікера, починаючи з окреслення цієї проблематики у праці «Герменевтика. Етика. Політика» [9]. Але найбільшого розкриття вона дістає у фундаментальній праці «Сам як Інший» [10]. 

     Відправною  точкою дослідження для Рікера є факт наявності семантичної двозначності, який міститься у латинських корінних словах ідентичності, а саме: «idem» та «ipse». Відповідно до першого з них, «idem», за Рікером, прикметник «ідентичний» є синонимом «надзвичайно схожий», «аналогічний», «той самий», «один і той же». З чого стає цілком ясним, що «ідентичний» у цьому тлумаченні передбачає «певну форму незмінності в часі, протилежністю чому виступають слова «різний», «змінний». Термін «ідентичний» у значенні «ipse» автором тут пов’язується з поняттям «самості», «себе самого», протилежними до якого є «інший». Завдання, на думку Рікера, «полягає в тому, щоб дослідити численні можливості встановлення зв’язків між сталістю та змінюваністю, які відповідають ідентичності в значенні «самості» [9, с. 19].

     В. Гьосле пропонує ввести розрізнення між ідентичностями  «Я-суб’єкта» та «Я-об’єкта». Першій стороні особистості відповідає «Я», тобто та сутність, яка спостерігає, а другій – самість або ж сутність, за якою спостерігають. А відтак, проблема ідентичності загалом полягає у постійному ототожненні, ідентифікації «я» та самості. [15, с. 115].

     Саме  цій проблемі «встановлення зв’язків між сталістю та змінюваністю», перманентного  ототожнення з метою осягнути персональну історію життя за допомогою наративного методу і присвячені «дослідження» П. Рікера у праці «Сам як Інший», де теорія наративної ідентичності дістає свого повного розкриття. Автор стверджує, що «проблематика особистої  ідентичності може бути належно артикульованою лише у темпоральному вимірі людського існування». [10, с. 138]. Для виправлення цього недоліку вчений пропонує наративну теорію, в якій діалектика самості й тотожності досягає свого повного розквіту.

     Оскільки  безперечним є те, що час виступає «фактором несхожості, відхилення, відмінності», а відтак, несе загрозу для ідентичності, Рікер пропонує  ввести принцип перманентності у часі двох версій ідентичності («idem» та «ipse»). Завдяки цьому ідентичність постає як справжня проблема.

     Постулюється, що люди використовують у свої діях дві моделі перманентності в часі, які можна визначити за допомогою полярних термінів «характер» та  «промова». Незважаючи на те, що «перманентність характеру виражається у майже повному взаємонакладанні проблематики «idem» та проблематики «ipse», Рікер говорить про неможливість звести їх разом, оскільки «вірність самому собі в процесі промови знаменує крайнє розходження між перманентністю самого і перманентністю тотожного як однакового» [10, с. 144].

     Щодо  розкриття змісту цих двох термінів, то характер розуміється Рікером як сукупність стійких орієнтацій, за якими можна впізнати особу. Характер – це «що» стосовно «хто». Інша модель перманентності в часі – це «модель слова, дотриманого в його вірності слову даному. Дотримане слово обумовлює певну самостійність, воно не дозволяє собі бути вписаним, подібно до характеру, у вимір чогось загальнішого, ніж вимір питання «хто?» [10, с. 151].

     Розкриття проблеми ідентичності потребує пояснення діалектики самості й тотожності. Для досягнення цієї мети необхідно узгодити полярність між двома моделями перманентності в часі, стійкістю характеру і самодотриманню в обіцянці. Автор категорично стверджує, що пошук серединного положення слід шукати в темпоральному вимірі та об’єднуючою ланкою на цьому шляху стає концепт наративної ідентичності: «наративна ідентичність міститься в проміжку між двома: наративізуючи характер, оповідь дає йому руху, який перед тим завмер у надбаних орієнтаціях характеру й осадових відкладеннях ідентифікацій. Наративна ідентичність з’єднує два кінці ланцюга: перманентність в часі характеру й перманентність самодотримання» [10, с. 198-199].

     Безперечно, це розрізнення вельми умовне, оскільки у повсякденному досвіді ці два  аспекти наративної ідентичності «мають тенденцію накладатись і змішуватись одне з одним; так, розраховуючи на когось, водночас означає – виходити з уявлення про стабільність характеру й очікувати, що інший дотримає слова, хоч би якими були зміни, здатні впливати на стійкі мотивації, за якими його можна впізнати» [10, с. 178-179].

     Але фактори мотивації, які виступають в ролі індикаторів, еволюційно потрапляють під вплив змін, перш за все, – змін моральних суджень. У цьому контексті А. Макінтайр говорить, що «кожна стадія виникнення характерно сучасних поглядів щодо моральних суджень супроводжувалась відповідними стадіями виникнення характерно сучасних концепцій Я». Таким чином, «єдність Я міститься в єдності наратива, який пов’язує воєдино життя від народження до смерті як належить в наративі – від початку до кінця» [8, с. 278].

     Наративна концепція «Я» Макінтайра вимагає  двох речей. З одного боку, Я є  те, за кого мене можуть виправдано приймати інші з перебігом історії, яка  плине від народження до смерті. Я є суб’єкт історії. Таким  чином, персональна тотожність є тотожність, яка базується на єдності характеру, і якої вимагає єдність наративу. Другий аспект наративного «Я» можна пояснити наступним чином. Крім того, що моя поведінка має пояснення, «Я» являю собою суб’єкта, який завжди вимагає пояснень від інших, який ставить перед іншими питання. 

Оскільки, як відзначає автор, «наративна історія певного роду виявляється головним та істотним жанром у характеристиці людських дій», то дослідження природи людської дії та тотожності має за мету знайти відповідь на питання: «У чому полягає єдність людського життя?» Макінтайр знаходить відповідь у наступному: ця єдність є «єдністю наративу, втіленого в одне життя». Тобто, єдність людського життя – це єдність наративного пошуку [8, с. 295].

     Попри те, що П. Рікер та А. Макінтайр приділили більше уваги дослідженню наративної ідентичності, осягненню історії життя, однією з перших зробила спробу застосування наративного методу щодо аналізу ідентичності Х. Арендт. Вона пояснювала наративність як засіб, за допомогою якого «Я» індивідуалізується, а його дії ідентифікуються. Таким чином, виявляється той, хто ці дії здійснив. Отже, завдячуючи певним діям не тільки досягаються специфічні цілі, але й розкривається ідентичність діючої особи, яка розуміється як множинність [2;3;12].

     З цього видно, що акцент робиться саме на дії, оскільки «ситуацію людини» дослідниця аналізує крізь призму того, що людська активність невіддільна від людського існування. Дія розуміється в якості комунікативної взаємодії та дозволяє людині залучитись до соціального контексту, а світ загалом являє простір, створений справами та промовами людей. Дія та мова мають дуже тісний зв’язок, оскільки у будь-якому людському акті апріорі міститься відповідь на питання «Хто ти?». Завдяки цьому розкривається «хтойність» діючого суб’єкта. «Тільки якщо хтось ще в змозі зрозуміти зміст наших слів, як і призначення наших дій, можна сказати, що розкрита ідентичність «Я» [12, с. 127]. 

     Підходячи до аналізу комунікативного простору як можливості існування наративної ідентичності, для нас дуже важливим буде останній та суттєвий висновок Х. Арендт. Йдеться про те, що дія реалізується у просторі, який встановлюється шляхом визнання інших. У цій реальності у людини є шанс стати «кимось», оскільки, залучаючись до міжлюдських стосунків, ми приймаємо за основу своєї ідентичності необоротний хід подій власного життя, що випливає з невиправності наших дій. Можна підсумувати, що «ідентичність людини опосередкована не тільки й не стільки її словами та намірами, скільки тією формою, якої набуває історія її життя залежно від зіткнення з історіями інших людей»[12, с. 128].

Цікавим та доречним в даному досліджені є  положення про те, що діалог як «рух сполучення» виступає конституюючим підґрунтям ідентичності. Тільки діалог допомагає розкриттю ідентичності, завдяки чому можливе підтримання космічного ладу [16, с. 77]. Отже, логічним чином постає і проблеми комунікації як простору численних інтеракцій та дискурсу, який має за мету довести конструктивну взаємодію до консенсусу.

     У цьому питанні К. Ясперс, наприклад, виходить з апріорної присутності  комунікації в екзистенції. Комунікація розуміється ним як спосіб поєднання  розуму (принцип, що вносить розуміння) та екзистенції (пропонує буття для цього розуміння); це спілкування (пошук істини, оклик буття), в якому людина не грає ролей, які відвело їй суспільство, а сама є «артистом», який виконує всі ці ролі [18].

У своїй теорії Ю. Габермас спочатку визначає поняття життєвого світу як «культурно-успадкованого і оформленого у мові запасу взірців пояснення, що з очевидністю стверджується у повсякденній комунікативній діяльності людей; трансцендентальне місце, в якому зустрічаються мовець і слухач» [7, с. 42]. Він є доповненням до теорії комунікативної дії.

     Щодо  розуміння дискурсу, то його можна  визначити, за Л. Дж. Філіпс та М. В. Йоргенсен як «особливий засіб спілкування та розуміння оточуючого світу». Об’єднуючим в усіх теоретичних підходах, на думку авторів, є те, що «наш спосіб спілкування не тільки відображує світ, ідентичності та соціальні відносини, а й навпаки, відіграє важливу роль в його створенні та зміні» [13, с. 15].

У межах комунікативної практичної філософії «дискурс – це спосіб діалогічно-аргументативного перевірення спірних домагань значущості стверджувальних та нормативних висловлювань (а також дій) з метою досягнення універсального (тобто значущого для усіх, хто здатен до розумної аргументації) консенсусу» [7, с. 47]. Дискурс тут виступає раціоналізованою формою життєвого світу.

 За  Габермасом, у процесі досягнення згоди здійснюється ідентифікація  як на рівні наративної саморефлексіі, так і на рівні структурної рефлексії. Тобто, соціалізуюча функція  комунікативної дії полягає у створенні персональної ідентичності [14].  

У контексті нашого обговорення можна  зробити висновок, що саме  наративна ідентичність можлива у певних діалогічних тенетах, обумовлена темпоральними структурами, має контекстуальну визначеність. Отже, суб’єкт набуває своєї ідентичності у дискурсах. Ідентичність, таким чином, виступає як процес, рухлива структура, залежна від комунікативних дій, результативного дискурсу (з досягненням консенсусу), завдяки яким реалізуються та виявляються наративні історії.

  У процесі безперервного конструювання ідентичності люди використовують засоби, які вже існують в соціокультурному просторі. Але ж ці засоби (цінності, норми моралі, традиції) не з’являються на порожньому місці, а є результатом того ж процесу досягнення консенсусу в безмежному просторі комунікації, процесу оповідання та переоповідання. Без розповідей історій людина не уявляє свого існування, а потреба у них та їх численних повторюваннях прищеплюється з самого дитинства та оточує нас протягом життя.

 Дослідники  Й. Брокмейер та  Р. Харре пропонують розуміти наратив як «конденсований набір правил, які містять у собі те, що є узгодженим та успішно діючим у рамках даної культури» [4, с. 37]. Тобто, історії, які домінують у культурі, визначають наші уявлення про можливе, а також дають простір для осягнення персональної історії за допомогою наративної ідентичності.    

ЛІТЕРАТУРА

1. Анкерсмит Ф. Нарративная логика. Семантический анализ языка историков /Пер с англ. О. Гавришиной, А. Олейникова. Под науч. ред. Л. Б. Макеевой. – М.: Идея – Пресс, 2003. – 360 с.

2. Арендт Г. Становище людини /Пер. Марія Зубрицька. – Львів: Літопис, 1999. – 255 с.

3. Арендт Х. Між минулим і майбутнім /Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2002. – 321 с.

4. Брокмейер Й., Харре Р. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы // Вопросы философии.– 2000.– №3. – с. 29-42.

5. Газнюк Л. М. «Філософія наративу в персональному бутті людини // філософська думка. – 2004. – №4. – с. 3-15.

6. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі /Переклад з німецької    А. Єрмоленка. – К.: Лібра, 2003. – 248 с.

7. Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – 488 с.

8. Макинтайр А. После добродетели: Исследования теории морали /Пер. с англ. В.В.Целищева. – М.: Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2000. – 384 с.

9. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. – М.: ACADEMIA, 1995. – 160 с.

10. Рікер П. Сам як інший / Пер. з фр. – К.: Дух і Літера, 2000. – 458 с. 

11. Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ.– К.: Дух і літера, 2005. – 696 с.

12. Трубина Е. Г. Идентичность в мире множественности: прозрения Ханны Арендт // Вопросы философии. – 1998. – №11. – с.116-130.

13. Филипс Л. Дж., Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ. Теория и метод /Пер. с англ. – Х.: Изд-во Гуманитарный центр, 2004. – 336 с.

14. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Ю.Хабермас; пер. с нем., под ред. Д. В. Скляднева. – СПб.: "Наука", 2000. – 379 с.

15. Хесле В. Кризис индивидуальной и коллективной идентичности // Вопросы философии. – 1994. – №10. – с.112-123.

16. Худенко А.В. Идентичность: магия слова // Вісник ХНУ ім.В.Н.Каразіна «Філософські перипетії». – 2006. – №734. – с.72-78.

17. Черниенко В.А. Идентичность как нарративное понятие // Вісник ХНУ ім.В.Н.Каразіна «Філософські перипетії». – 2006. – №734. – с. 78-85.

18. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. – М.: Политиздат, 1991. – 527 с.