Політологія/4. Політичне лідерство (історія, проблеми, перспективи)

К. і. н. Северинюк В. М.

Класичний приватний університет, м. Запоріжжя

САМОСВІДОМІСТЬ ТА СОЦІАЛЬНА ЕТИКА

ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

Серед детермінант політичної поведінки еліти варто підкреслити роль тих, що найтісніше пов’язані зі змістом самого цього терміна, точніше з його специфічним мовно-семантичним відтінком (< франц. élite – відбірне, найкраще < лат. elĭgo – вибирати, обирати). У політологічній лексиці нелегко відшукати наукову категорію, яка б володіла такою самою “магічною” силою, як “політична еліта”.

Під непереборним враженням від привабливості слова “еліта” перебувають не лише самі політики. У полон “елітарної магічності” потрапляє й значна частина суспільства. Від нав’язливого впливу цього поняття непросто абстрагуватися навіть дослідникам, попри їхнє прагнення до неупередженого аналізу політичних реалій. Висловимо думку, що поняття “політична еліта” є, якщо так можна сказати, одним із найбільш незручних для політологічного вжитку. І не стільки через його багатозначність, стереотипність, скільки через очевидну суперечність між його позитивним мовно-семантичним змістом, наперед визначеним теорією, та необхідністю застосування цього поняття при оцінюванні поведінки конкретних політичних суб’єктів, яка далеко не завжди відповідає уявленням про елітність.

Дослідникам проблем політичного елітаризму до певної міри вдається позбавитися вищезазначеної “лінгвістичної” залежності двома шляхами: або вдаючись до протиставлення еліті антонімічних понять на зразок: “ерзац-еліта”, “квазі-еліта” [2, с. 187–188; 3, с. 21] – для позначення стану імітації елітарної ролі, або повсякчас наголошуючи, що науковий політологічний аналіз передбачає не морально-етичний, а ціннісно-нейтральний, функціонально-управлінський, критерій політичного елітаризму, коли еліта розуміється як “група людей, що реально володіє найвищою владою і має можливість використовувати ресурси суспільства для реалізації своїх інтересів” [6, с. 98; 9, с. 91, 92].

Ми вважаємо, що подібний підхід до визначення політичної еліти, тобто акцентування уваги лише на її інституціональних можливостях, не є бездоганним. До того ж, у який би спосіб науковці не намагалися довести другорядність аналізу ціннісно-етичних аспектів політичного елітаризму, зробити це неможливо з кількох причин:

1) політична еліта не просто володіє найвищою владою чи бореться за неї на всіх владних рівнях (центральному, регіональному, місцевому), вона також формує систему суспільних цінностей, ідеалів та вносить їх у масову свідомість. (Тут ми не торкаємося питання про псевдо-ідеали та маніпуляційні технології. Йдеться в цілому про соціальну функцію еліт). У такій ролі еліта постає носієм політичної філософії суспільства, його стратегічним керівником, що має забезпечити стан, який масова свідомість асоціює саме з поняттями “кращого”, “благодатного”, “добірно-позитивного”.

Таким чином, суспільство, пов’язуючи з найактивнішою в політичному відношенні верствою населення свої найбільші очікування, саме прагне набути, так би мовити, “сукупного елітарного статусу” – вищого ступеня розвитку. І в цьому процесі своєрідної елітаризації воно рано чи пізно, більшою чи меншою мірою, але обов’язково починає з посиленою вимогливістю оцінювати свою політичну еліту, прагнучи розширити завузькі для суспільної свідомості межі таких визначень, як “ціннісно-нейтральна” та “функціонально-управлінська”. Не випадково, в контексті політичного елітаризму часто з’являються визначення: “інтелектуальна”, “інтелігентська”, “культурна”, “патріотична” тощо;

2) суспільство постійно спостерігає за публічними діями політичної еліти. Більшість населення цікавлять у першу чергу не тонкощі інституціонального механізму розподілу влад та посадові чи рольові функції певних осіб. Громадяни насамперед психологічно реагують на той чи інший тип політичної поведінки представників еліти. Не є також секретом, що самі можновладці та ті сили, що намагаються здобути політичну владу, дуже часто використовують можливості саме такого – емоційно-психологічного – механізму взаємовідносин між політичною владою й суспільством. Найяскравішим у цьому плані прикладом є виборчі кампанії, коли всі політичні гравці намагаються продемонструвати перед виборцями властиву начебто “саме їм” “елітну” поведінку, побудовану за принципом: “я є зразок, роби, як я”;

3) поняття “елітна політична поведінка” через неможливість встановлення чітких критеріїв його визначення позбавлене будь-якого практичного смислу, однак у масовому сприйнятті, свідомо чи підсвідомо, люди оцінюють публічну поведінку представників політичної еліти не інакше як в категоріях етики й моралі (“цей політик хороший/кращий, той – поганий/гірший”). Якщо ж поведінка еліти перестає відповідати цим критеріям, тобто в очах громадськості нівелюється її суспільно-етична цінність, то разом з цим термін “елітність” втрачає сенс і в ролі політологічної характеристики вищих рівнів політичної влади.

Отже, поняття “еліта” є наскільки привабливим, настільки й аморфним, умовно-абстрактним та малозмістовним у строгому політологічному значенні (з погляду інституціоналізації політичного процесу й типології поведінки політичних суб’єктів). Але парадокс полягає в тому, що воно аж ніяк не належить до “нейтрально-описових” термінів суспільствознавства, а навпаки через свою “незручність” вимагає до себе вкрай уважного й обережного ставлення. У ньому відображається не лише протиборство владолюбних амбіцій різних політичних сил, а й особливості та суперництво їхніх ідеологій, явище соціальної міфології та змодельований елітою (але неусвідомлюваний широким загалом) процес перетворення політичних міфологем в ідеологію;

4) ще наприкінці ХІХ ст. один з основоположників теорій еліт Г. Моска звертав увагу на співіснування в явищі політичного елітаризму двох тенденцій – аристократичної та демократичної. Шальки терезів у цьому “зустрічному русі” схиляються то в один, то в інший бік, але незмінним залишається те, що навіть у суспільствах розвинутої демократії, нехай і не такою мірою, як при авторитаризмі, еліта неодмінно виробляє елітарну самосвідомість, вважає сама себе особливою верствою, що покликана керувати усім суспільством. Ця обставина суттєво впливає на мотивацію політичної поведінки еліти, помітно позначається на характерові відносин між її окремими групами та між елітою й суспільством.

Практичним наслідком посилення елітарної самосвідомості можна вважати, зокрема, явище “елітократії”. На думку російського науковця О. Старостіна, воно означає “не тільки в традиційному розумінні політично-владну та політично-управлінську концентрацію значного потенціалу й ресурсів впливу на суспільство в руках еліт, але й прагнення еліт до виділення та відособленого існування в усіх основних сферах соціального буття: виділення особливих зон (що знаходяться під особливою охороною) та видів житла, іншого виду транспорту і траєкторій пересування (дорогі автомобілі, бізнес-клас у громадському транспорті, урядові та платні траси тощо), засобів зв’язку, “свої” магазини, система сервісу, дозвілля й відпочинку, “свої” правила поведінки й моралі, “своя” правова система і т. ін.” [8, с. 49].

Без сумніву, елітарна самосвідомість при всіх політичних режимах, хоча й у різному ступені, “роз’їдає” “ціннісно-нейтральний” статус еліти, породжує проблему невідповідності між її суспільним призначенням та егоїстично-корпоративними інтересами і потребами, а зовнішні обриси поведінки еліти часто виявляються як особливий вид гротескової естетики – нарцисизм. Цей термін не належить до політологічних категорій, однак точно вказує на одну з найпоширеніших серед політичних еліт та окремих політичних лідерів “хвороб”, що добавляють своєрідної оригінальності до типології їхньої поведінки, на відміну від інших учасників політичного життя.

Еліти володіють здатністю шляхом містифікації та сакралізації своєї діяльності, створювати власний “елітарний” образ та активно прищеплювати його громадській свідомості. Як зазначає А. Федоров, “ніхто інший як сама еліта є джерелом пропаганди своєї елітарності: йдеться про політичний чи науковий істеблішмент, чи про володарів дум на ниві художньої творчості й засобів масової інформації, проблема елітарності все одно залишається нарцисичною, тобто проблемою високої самооцінки та позитивної самоназви групи осіб, що проживає в безпосередній близькості до вогнищ влади та бере (чи прагне взяти) участь в управлінні суспільством, у виробленні його ідеологічних стратегій” [10].

Жоден інший суб’єкт політики не може змагатися з елітою в бажанні та вмінні штучно створювати власний суспільно привабливий образ. Особливо це вдається елітам, яких В. Парето називав “лисами”. Саме цей тип еліти, на думку М. Головатого, домінує в сучасній Україні. “Лисиці” є майстрами політичної мімікрії, обману, ведення політики шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо. Для них “вигідніше гратися в політику, аніж працювати в ній в інтересах не лише власних, але й держави” [1, с. 43, 46]. За оцінками багатьох дослідників, слабка внутрішня інтеграція вітчизняної еліти, притаманні їй непотизм, клієнтелізм, трайбалізм, надмірна персоніфікація, мітинговий демократизм, маргінальність тощо провокують появу “умовних”, “шахраюватих” лідерів, що призводить до суспільної нестабільності, “імітації” та “симуляції” модернізаційних реформ в Україні [2, с. 188; 4, с. 20; 5, с. 85].

Для сучасного рівня розвитку людської цивілізації політична елітарність є об’єктивним явищем, неодмінним чинником управління суспільними процесами. У цьому плані відмінності між різними країнами полягають у способах формування еліт, ступені їхнього аристократизму чи демократизму, закритості чи відкритості, конкретно-історичних завданнях, які вони покликані виконувати тощо. Спільним, однак, є те, що існування ефективної еліти, яка здатна забезпечити суспільний поступ, становить один з найважливіших елементів у системі національних інтересів.

На основі цієї суспільно-об’єктивної потреби в політичної еліти з’являються суб’єктивні можливості для спекулятивної політичної поведінки, які вона використовує залежно від рівня своєї політичної культури. Моментом такої спекуляції є, зокрема, спроби з боку еліт ототожнити дві різні, не завжди, а то й далеко не адекватні, системи політичних цінностей: власну, корпоративно-усвідомлену, та загальносуспільну, державно-національну. Таким чином відбувається підміна державного інтересу елітарно-груповим, що вміло маскується під поняття типу “стратегія національного розвитку”. Подібні містифікації особливо часто народжуються в перехідні (біфуркаційні) періоди, але за умов швидкоплинності сучасного політичного процесу у своїх сталих формах існують, як правило, недовго, звільняючи місце іншим.

У політичній поведінці еліт, поряд з кон’юнктурністю політичних гасел, їх соціальною активністю, схильністю до імітацій, нарцисизмом тощо, органічно виявляється і їх стійко-консервативна, пріоритетна мета, потужний ресурс, мотиваційна домінанта поведінки, а саме: забезпечення власної стабільності та безпеки. Як вважає російський дослідник Д. Фельдман, “саме в збереженні свого пануючого становища полягає її (еліти – В.С.) корінний інтерес, що є одним з найважливіших елементів у системі національно-державних інтересів” [9, с. 93].

Зазначена обставина відчутно впливає, зокрема, на характер міжелітних відносин. Їх можна представити в таких теоретичних моделях:

1) рівносильні еліти вибудовують свої стосунки за циклічною моделлю “конкуренція – конфлікт – компроміс – конкуренція – конфлікт... і т.д.”;

2) слабші/“старі” (неактуальні) еліти мають небагатий вибір: або відкрито чи за характером своєї поведінки приєднатися до сильнішої сторони з метою зберегти хоча би видимість своєї присутності на політичному олімпі, або намагатися боронити власний суверенітет “до кінця”, вичікуючи на “свій шанс”, проте водночас піддаючись ризику непомітно для суспільства загинути “смертю героя” на полі політичного суперництва. (До речі, одного разу У. Черчілль з притаманною йому дотепністю так висловився щодо політичної смерті: “Політика майже так само захоплива, як і війна. І так само небезпечна. На війні вас можуть убити лише один раз, у політиці – неодноразово” [11, с. 21]).

За першою вищенаведеною моделлю міжелітних відносин, крім позитивних результатів (політична стабільність, створення конструктивних парламентських коаліцій тощо), негативними виявами процесу бувають: цинізм, фарс, активне маніпулювання громадською свідомістю, компрометування базових суспільних цінностей (як це, на жаль, мало місце у випадку з “Універсалом національної єдності” від 3 серпня 2006 р. [Див.: 7]). У другому випадку політичний негатив може виявлятися в психології підданства, статусі “меншого брата”, в морально-етичних категоріях “зрада”, “ренегатство”, у гальмуванні модернізаційних процесів – причиною цього може стати, наприклад, високий ступінь живучості в організмі “нової” (чи новосформованої) еліти консервативних елементів “старої” еліти.

Отже, щодо специфічних рис поведінки політичних еліт можна сформулювати кілька узагальнюючих положень.

З погляду пріоритетності загальносуспільних інтересів відносно корпоративних, політичні еліти є виразниками особливої соціальної функції. Але її виконання дається елітам непросто. Для політичних еліт не властиво потерпати від власного “комплексу неповноцінності”. Інакше вони втрачають політичну активність як одну із своїх найважливіших ідентифікаційних ознак. Самокритика не є відмітною рисою поведінки еліт, вона становить надзвичайно рідкісний виняток в ситуаціях внутрішно- чи міжелітної взаємодії і конкуренції. Самокритика еліти виглядає благородно, але, з іншого боку, є ризикованим заняттям: “найкраще” визнає, що насправді воно не є єдино правильним, а, значить, може бути замінене на щось інше. Лише цього й чекають політичні опоненти. Отже, правилом поведінки еліт є не самокритика, а забезпечення високого рівня самооцінки в структурі елітарної свідомості, що доречно підживлюється “магією” самої назви цього суб’єкта політики.

Політичну еліту можна образно назвати “політичним канатохідцем”, оскільки особливість її поведінки полягає в необхідності підтримувати рівновагу свого суспільного становища за рахунок постійного балансування між двома однаково небезпечними та дивним чином спорідненими крайнощами: гіпертрофованою психологією політичного месіанства та корпоративним егоїзмом. Перша складова передбачає підвищену відповідальність перед суспільством, крайнє напруження ідеологічних, теоретичних та організаційно-практичних зусиль, а також містить ризики популізму й політичного нарцисизму. Друга крайність небезпечна провокуванням суспільно-політичної нестабільності та делегітимацією влади. У діапазоні політичних взаємодій між зазначеними полюсами й формується сукупний результат діяльності політичних еліт.

Література

1. Головатий М. Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст // Політичний менеджмент. – 2006. – Спеціальний випуск. – С. 42–47.

2. Кочубей Л. Політичне лідерство і PR-діяльність // Політичний менеджмент. – 2006. – Спеціальний випуск. – С. 183–190.

3. Малахов В. Интеллигенция и элита: становление в современной Украине [Украина: лидерство – элита – власть: Материалы дискуссионного открытого заседания Киевского международного клуба “Политическая мысль”] // Политическая мысль. – 1994. – № 3. – С. 20–21.

4. Михальченко М. Пошук лідерів: чесних, талановитих, справедливих... // Політичний менеджмент. – 2006. – Спеціальний випуск. – С. 15–21.

5. Новакова О. Авторитарна і демократична моделі політичної модернізації // Політичний менеджмент. – 2006. – Спеціальний випуск. – С. 82–90.

6. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: учеб. пос. для студ. высш. учеб. завед. – 2-е изд. – М.: Аспект Пресс, 1995. – 320 с.

7. Северинюк В.М. Універсал національної єдності в контексті теорії політичної поведінки (спроба неупередженого аналізу) // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 4’2006. – С. 137–143.

8. Старостин А. Современные российские элиты: на пути к новой конфигурации // Власть. – 2003 – № 7. – С. 47–55.

9. Фельдман Д.М. Политическое взаимодействие элит стран СНГ // Политические исследования. – 2005. – № 4 (87). – С. 89–98.

10. Фёдоров А. Нарциссизм посткоммунистической украинской элиты [Украина: лидерство – элита – власть: Материалы дискуссионного открытого заседания Киевского международного клуба “Политическая мысль”] // Политическая мысль. – 1994. – № 3. – С.20.

11. Черчилль У.: цитаты, остроты и афоризмы / сост. авт. введ. Доминик Энрайт; пер. с англ. – Днепропетровск: Либри, 2008. – 92 с.