к.е.н., докторант Вдовенко Н.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОЇ БАЗИ ДЛЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ АКВАКУЛЬТУРИ

На даний час правова база, яка стосується аквакультури в Україні, не забезпечує достатньої основи для сталого розвитку сектору аквакультури. Наразі спеціалізоване законодавство щодо аквакультури відсутнє, і показує, що наявне законодавство не дає ані чітких вказівок для управління і розвитку галузі, ані необхідних технічних стандартів або інших вимог щодо забезпечення сталої діяльності в сфері аквакультури. Закон України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів», ухвалений в середині 2011 року, містить мало положень стосовно аквакультури або вони не досить деталізовані, щоб зробити належний внесок у сталий розвиток галузі. Тож було запропоновано програму технічного співробітництва «TCP/UKR/3301 baby 3: Розробка нового закону про аквакультуру в Україні» Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО). Проектом передбачається, надання ФАО технічної допомоги Уряду України через Державне агентство рибного господарства України. З моменту ухвалення проекту (червень 2011 р.), група у складі юристів зі Служби розробки законодавства ФАО, спеціалістів з Департаменту рибного господарства ФАО, регіонального офісу ФАО в Будапешті та місцевого консультанта надавала технічну допомогу Україні. Ця допомога включала в себе консультативний візит членів ФАО в Київ і проведення наради-семінару (листопад 2011 р.). Після семінару Уряд України запропонував проект Закону «Про аквакультуру», який був представлений на розгляд ФАО.

Підхід ФАО до надання правової допомоги в секторі аквакультури при розробці національного законодавства полягає в тому, що Служба розробки законодавства ФАО (СРЗ ФАО) вивчає існуючу політику і правову базу країни, визначає, чи є необхідність в новій законодавчій базі, а потім пропонує проект закону на розгляд уряду країни-одержувача на основі досвіду, знань і розуміння ФАО, а також найкращих світових практик. У випадку з Україною, СРЗ ФАО було важко запропонувати абсолютно новий проект. Причиною стало подання Українською стороною проекту, який було також представлено на розгляд Верховної Ради України. Подальший розгляд та зустрічний законопроект, поданий ФАО, ґрунтувалися виключно на наданому перекладі тексту. СРЗ ФАО намагалися дотримуватися певного стилю, застосованого під час розробки українського законодавства про аквакультуру.

Аквакультура є таким видом сільського господарства, що базується на різних ресурсах. До них можуть належати корми різної якості, управління та контроль стану здоров’я риби, потенційне застосування антибіотиків і суворий контроль температури і якості води в системах інтенсивного рибництва. Всі ці види діяльності вимагають особливої уваги, дій, правил і нормативів, щоб забезпечити можливість галузі аквакультури, яка є сталою, цілісною, економічно доцільною і легко керованою. Тим більше, що певна частина водних об’єктів є транскордонними, що означає, що будь-яка дія стосовно цих водних об’єктів має вплив на сусідні країни. Виробництво аквакультури має різноманітний вплив також на інші галузі, включно з землею, водою та навколишнім середовищем, між іншим, завдяки пов’язаним з аквакультурою забрудненням, викидам. З іншого боку, діяльність інших галузей може впливати на суб’єктів аквакультури та їх продукцію. Аквакультура має витримувати конкуренцію часом, і не конфліктувати з іншими користувачами води, землі і навколишнього середовища. Властиво, суб’єкти аквакультури змушені дотримуватися більш суворих вимог і повинні бути предметом більшого контролю порівняно з рибальством. Такі вимоги і відповідні стандарти повинні встановлюватися відповідними правилами і нормативами, згідно з чітким національним рамковим законодавством, спеціально розробленим для регулювання і розвитку аквакультури.

Окреме рамкове законодавство в сфері аквакультури сприятиме поліпшенню характеристик аквакультури за допомогою удосконалення управління сектором та збільшення виробництва рибного білку. Це відповідає світовим тенденціям, згідно з якими аквакультура відіграє важливу роль у подоланні наслідків зменшення виробництва риби через надмірний вилов у сфері рибальства.

Якщо розглядати аквакультуру як потенційного експортера рибної продукції на такі ринки, як ЄС, то вона повинна здійснюватися відповідно до нормативно-правової бази, що гарантує відповідність ринковим стандартам ЄС. Більш того, якщо в якості мети на даному етапі розглядається міжнародна торгівля продукцією аквакультури (як в межах ЄС, так і за його межами), то необхідно забезпечити дотримання правил торгівлі Всесвітньої торговельної організації, включаючи вимоги Угоди про застосування санітарних та фітосанітарних заходів СОТ. Можна наголосити на необхідності дотримання цих вимог суб’єктами аквакультури в Україні в рамках окремого закону про аквакультуру.

ФАО рекомендує, щоб отримання ліцензії було встановлено як неодмінна умова ведення діяльності в сфері аквакультури в Україні. Ліцензія буде гарантією і доказом того, що виробник має повноваження на здійснення аквакультури відповідно до чинного законодавства. Систему ліцензування аквакультури можна розглядати як формальний механізм, завдяки якому уряд надає можливість громадянам здійснювати діяльність в секторі і встановлює права та обов’язки власника ліцензії. Система ліцензування також дає можливість уряду визначати конкретні заходи для кожного окремого виду аквакультури, забезпечувати нагляд і контроль діяльності суб’єктів аквакультури, забезпечувати дотримання стандартів. Якщо система ліцензування використовується для надання прав, регулювання аквакультурної діяльності, а також права ексклюзивного користування водним об’єктом і землею, розташованою під ним, то податок, або ліцензійний збір, залежно від того, що саме застосовується, має стосуватися усього правового комплексу (водойми і землі під ним). Податковий режим не повинен створювати розбіжності, як це зараз відбувається в Україні, тож вода і земля мають розглядатися як частина єдиного предмету оподаткування.

Отже, орієнтованість Уряду України на вдосконалення правової бази має фундаментальні підстави, оскільки аквакультура є специфічною діяльністю, значно відрізняється від рибальства і вимагає більшого втручання людини у виробництво риби та інших водних біоресурсів, в порівнянні з рибальством, і як така вимагає окремого підходу до регулювання.