К.філол.н., доцент Андреєва Т.В.

Первомайський факультет ХДУХТ

Валентність і семантико-синтаксична структура речень

У синтаксичних дослідженнях останніх років проблемам, пов’язаним з валентністю предиката, приділено значну увагу. І.Р.Вихованець слушно зауважує, що типи семантико-синтаксичної структури речення визначає саме валентність предиката, оскільки відбиває його семантично зумовлену сполучуваність з іншими непредикатними компонентами [1, с. 110]. У кожного речення є структурний мінімум, вихідна структура, яка може зводитися чи то до підметово-присудкової структури, чи то до конструкції, яка включає до свого складу необхідні члени речення, чи то до наявності предикатного ядра з його поєднувальними потенціями (валентностями), які підлягають заповненню відповідними іменами. Поняття валентності (від лат. valentia – сила) можна трактувати як у широкому, так і у вузькому розумінні. У широкому розумінні йдеться про загальну сполучуваність слів та інших мовних рівнів (фонеми, морфеми, усі повнозначні слова, елементарні речення у структурі складних). Як „семантико-синтаксичну категорію, що виявляється в реченнєвій властивості предикатного слова своєю семантикою зумовлювати певну кількість субстанційних (зі значенням предметності) синтаксем і формувати семантико-синтаксичну структуру простого елементарного речення” обґрунтовано вузьке розуміння валентності [6, с. 91].

Поняття синтаксичної предикативності як істотної ознаки речення пов’язано з граматичними категоріями особи, часу, модальності, що виражаються особовими формами дієслова. У побудові комунікативної синтаксичної конструкції визначальна роль належить дієслову, оскільки саме дієслово наповнює речення часовим значенням, указує на певний спосіб дії, граматичний вид, у дієслово транспонується й морфологічно закріплюється властиве іменникові граматичне значення особи, числа й роду. Основним же показником центральної ролі дієслова в реченні є його семантико-синтаксична валентність, яка „прогнозує” семантико-синтаксичну структуру речення, визначає семантичну роль непредикатних знаків.

Дієслово-предикат виступає синтаксичним ядром реченнєвої структури. С.Д.Кацнельсон зауважує, що дієслівний предикат, виражаючи певне значення, містить у собі макет майбутнього речення. Предикат має „гнізда”, які в реченні заповнюються словами, категорійні ознаки яких відповідають категорійним ознакам „гнізда” [5, с. 83]

Поняття валентності, яке стосовно граматики обґрунтував Л.Теньєр на матеріалі французької мови, виникло на основі вивчення синтаксичних потенцій дієслова – мовної одиниці, яка вирізняється складними сполучувальними можливостями. Валентність подано Л. Теньєром насамперед як здатність дієслова сполучатися з певною кількістю актантів – діючих членів та сирконстантів – обставинних членів речення – при побудові висловлювання і порівнюється ним з валентними властивостями атома в хімії. Залежно від виконуваної функції мовознавець виділив трьох учасників ситуації: prime actant („перший актант”), sekond actant („другий актант”), tiers actant („третій актант”). За Л.Теньєром, той, хто здійснює дію, є „першим учасником”; той, що відчуває на собі дію, відповідно, − „другим”; компонент, якому адресовано певний процес, – „третім”. Число таких учасників обмежене, піддається точному вираженню й обліку [7, с. 265]. Кількість можливих семантичних ролей актантів не дуже велика, хоча про їх конкретну кількість говорити не можна (одними лінгвістами визначено 8 ролей, у інших цей список перевищує 40 ролей).

У російському мовознавстві термін „валентність” уперше застосував С.Д.Кацнельсон. За визначенням ученого, валентність – це „синтаксична потенція слова, що міститься в його лексичному значенні, тобто здатність приєднувати до себе інше категорійно досить визначене повнозначне слово” [5, с. 20]. Дослідником диференційовано формальну та змістову валентність. Значення дієслова містить у собі граматичні елементи, які визначають кількість місць при дієсловах певного типу. Змістова валентність вимірюється кількістю „місць”, що відкриває предикат. Формальна валентність зумовлена елементами синтаксичної морфології в конкретній мові.

Теорію сполучуваності слів в українському синтаксисі опрацьовували І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, А.П. Загнітко, А.П. Грищенко,
Й.Ф. Андерш, М.П. Кочерган, Т.Є. Масицька та інші. На думку
І.Р. Вихованця, семантико-синтаксичну валентність слід розглядати в протиставленні формально-синтаксичній валентності, оскільки валентність є „категорією міжрівневого … характеру” [3, с. 218].

Валентність дієслова насамперед пов’язана з його первинною синтаксичною функцією бути ознаковим словом, тобто предикатом. Дієслово-предикат визначає склад речення, від нього залежить, які валентнісні партнери його супроводжуватимуть. Реалізація валентнісних зв’язків предикатів спричиняє до появи в структурі речення другорядних членів. На основі дієслова і валентно пов’язаних із ним іменників формуються різні типи семантико-синтаксичної структури елементарних простих речень. Синтаксична структура речення визначається в основному граматичними властивостями слів, які до нього входять, насамперед – їхніми сполучувальними ознаками, які включають його синтаксичні й семантичні валентності. Синтаксичні валентності слова утворюють ті мовні одиниці, які можуть вступати з ним у стосунки безпосередньої синтаксичної залежності. Розрізнено синтаксичні валентності, що відповідають деякій семантичній валентності слова („актанти” за Л. Теньєром, „предикандуми” за С.Д.Кацнельсоном, „функції предмета” за Т.П.Ломтєвим, „іменники” за У.Чейфом, „субстанційні синтаксеми” за
І.Р. Вихованцем та А.М. Мухіним , і синтаксичні валентності, які не відповідають ніякій семантичній валентності („сирконстанти” або „детермінанти”).

Звичайно, не всі валентності, потенційно закладені в семантиці дієслова-присудка, виражаються спеціальними синтаксичними поширювачами в поверхневій структурі речення. У кожній конкретній ситуації можуть реалізуватися лише ті валентності, які узгоджуються із структурно-семантичною будовою речення. Предикатно-аргументні відношення встановлюються між дієсловом і непредикатними знаками на основі валентнісного зв’язку, який означає семантичну й синтаксичну підпорядкованість аргументних компонентів дієслівній лексемі. При визначенні поєднувальних потенцій дієслова необхідно розрізняти лівобічну й правобічну валентність і відповідно лівобічні та правобічні субстанційні компоненти.

У мовознавчій літературі кількість можливих валентностей дієслова визначено по-різному. За Л. Теньєром, предикат прогнозує три аргументи [7,
с. 265]. На думку С.Д. Кацнельсона, валентність не перевищує двох-трьох місць [5, с. 20 – 25]. Кількість елементарних валентностей може збільшуватися за рахунок типів об’єктів. Модифікація окремих дієслів веде до збагачення їхнього валентного потенціалу, приєднання до них додаткової семи. Отже, предикатна синтаксема за кількістю її поширювачів (інакше – за потужністю необхідного й достатнього оточення) може кваліфікуватися як одномісна (одновалентна) або багатомісна (багатовалентна).

В українській мові здійснено диференціацію дієслів за їхніми валентними можливостями на одно – шестивалентні (І.Р. Вихованець), окремими дослідниками (А.П. Загнітком) [4] виділено й семивалентні дієслова.

Однією з причин такої неоднозначності кваліфікації щодо складу й функціональної якості предикатних аргументів лінгвісти вважають нерозрізнення елементарного й складного з семантичного погляду речення [2,
с. 39]. На думку авторів колективної монографії „Семантико-синтаксична структура речення”, „ …тільки непредикатні іменники входять у семантичну структуру елементарного речення, а предикатні іменники є результатом згортання іншого елементарного речення і перетворення останнього на відпредикатний дериват – репрезентант цього речення в складній із семантичного погляду конструкції” [2].

При синтаксичному підході до валентності як до детермінованого дієслівними властивостями структурно-семантичного мінімуму речення необхідно розрізняти облігаторні й факультативні актанти, а також „вільні поширювачі” висловлювання. У реальному реченні як поверхневій одиниці всі його компоненти диференційовано на обов’язкові, тобто такі, що йдуть від глибинної структури, й факультативні, які пов’язані тільки з поверхневою будовою. Різниця між облігаторними й факультативними актантами зумовлена насамперед структурою речення й залежить від контексту: актант уважається обов’язковим, якщо при його неназиванні речення стає аграмічним, наприклад: Брата застав удома (Борис Левін) → Застав удома (хто?). Якщо ж при вилученні певного члена речення зберігає структурно-граматичну завершеність, то актант необхідно визнати факультативним: Микола взяв книгу з полиці. Обов’язкове вираження в цьому значенні отримують тільки троє учасників: суб’єкт, об’єкт та вихідна точка переміщення. Учасник „інструмент” не виражений, оскільки має постійне значення (рука), це ж саме стосується і кінцевої точки переміщення – власного простору людини. Процедура опущення, неназивання, запозичена з трансформаційної граматики, набуває все більшої актуальності для визначення структурної облігаторності компонентів.

„Вільні поширювачі” не детерміновані валентністю дієслова й, отже, не входять у вербоцентричну модель речення як його компоненти: вони виступають у будь-якій формі й виявляються засобом ампліфікації основних синтаксичних структур. „Вільні поширювачі” відрізняються від актантів тим, що являють собою згорнуті речення або предикації й можуть бути розгорнуті в повне речення, напр.: Софія швидко знайшла спільну мову з світським товариством Кам’янця (Павло Наніїв) → Софія знайшла спільну мову з світським товариством Кам’янця + Це відбулося швидко.

Отже, теорія обов’язкової/ факультативної валентності тісно змикається з проблемою мінімальної семантико-синтаксичної структури речення. У контекстуальному оточенні факультативна валентність, як правило, реалізується детермінантами, питання про входження яких до мінімальної структурної схеми речення залишається відкритим. На формально-граматичному рівні валентно непов’язані члени виступають у функції зумовлюючих або супровідних обставин дії чи стану.

Література:

1. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті/ АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. – К.: Наук. думка, 1988. – 256 с.

2. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. – К.: Наук. думка. АН УРСР Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні, 1983. – 219 с.

3. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови. – К.: Університетське вид-во „Пульсари”, 2004. – 400 с.

4. Загнітко А.П. Структура та ієрархія валентних значень дієслова. – К., 1990.
– 64 с.

5. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л.: Наука, 1972.
– 216 с.

6. Мірченко М.В. Синтаксичні категорії речення: Автореф. дис. ... д-ра філол. наук / Ін-т укр. мови НАН України. – К., 2002. – 36 с.

7. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса / Пер. с фр. И.М. Богуславского и др. – М.: Прогресс, 1988. – 654 с.