Філософія/3. Історія філософії

К.філософських.н. Павлова Т.С.

Дніпропетровський національний університет, Україна

Добро, совість і обов’язок як морально-правові категорії у філософії Г.В.Ф. Гегеля

В сучасній правовій науці такі категорії як добро, совість, обов’язок вивчаються як практичною філософією так і правом. У філософії Г.В.Ф. Гегеля морально-правова проблематика розглядається у контексті розвитку свободи. Зазначені категорії у нього мають філософсько-правовий статус, хоча і розглядаються у розділі про мораль.

Добро виступає у філософа як ідея як єдність поняття волі, - єдність, у якій абстрактне право, як і благо, суб’єктивність знання і випадковість зовнішнього наявного буття зняті як для себе самостійні, але тим самим по своїй сутності у ньому містяться і зберігаються, добро – це реалізована свобода, абсолютна кінцева мета світу. Добро є визначена ідея, єдність поняття волі і особливої волі. Воно не абстрактно - правове, а наповнене змістом, яке складає як право, так і благо. Благо без права не є добро. Таким же чином і право не є добро без блага. Відповідно, добро як необхідність бути дійсним за допомогою особливої волі і разом з тим як її субстанція володіє абсолютним правом по відношенню до абстрактного права власності і особливим цілям блага. Кожен з цих моментів, оскільки його відрізняють від добра, значимий лише у той мірі, в якій він йому відповідає і підпорядковується. Для суб’єктивної волі добро є також безумовно суттєвим, і вона має цінність і гідність лише остільки, оскільки у своєму розсуді і намірі відповідає йому. На думку Г.В.Ф. Гегеля, оскільки тут добро є ще абстрактна ідея добра, суб’єктивна воля ще не покладена як сприйнята ним і відповідна йому воля, вона знаходиться тим самим у деякому відношенні до нього, а саме в такому, що добро є субстанціальне для суб’єктивної волі, вона повинна зробити його своєю ціллю і здійснити, а добро у свою чергу тільки в суб’єктивній волі має те опосередкування, через яке воно вступає у дійсність [1, 172].

Визначаючи добро, Г.В.Ф. Гегель зазначає, що добро є взагалі сутність волі в її субстанційності і все загальності, воля в її істині; тому воно є тільки у мисленні і завдяки мислення. Тому твердження, що людина не може пізнати істину, а має справу тільки з явищами, що мислення шкодить добрій волі, і подібні йому уявлення позбавляють дух як інтелектуальної, так і всієї моральної цінності і гідності. Право не визнавати нічого, розумності чого я не вбачаю, є вище право суб’єкта, але із-за його суб’єктивного визначення воно разом з тим формальне, і право розумного як того, що є об’єктивним у суб’єкті, залишається по відношенню до нього непорушним.

Добро є істина особливої волі, але воля є лише те, до чого вона себе вважає: вона не є доброю за природою, але може лише завдяки роботі над собою стати тим, що вона є. З іншого боку, само добро без суб’єктивної волі є лише позбавлена реальності абстракція, і реальності воно повинне набути лише завдяки суб’єктивній волі. У розвитку добра міститься три ступені: 1) добро є для мене як особлива воля, і я її знаю, 2) висловлюється, що є добро, і розвиваються особливі визначення добра; 3) врешті, визначення добра для себе, особливість добра як нескінченної для себе сущої суб’єктивності. Це внутрішнє визначення добра є совість [1, 173]. Як зазначає А. Кожев, відомий дослідник філософії Г.В.Ф. Гегеля, людина є Самосвідомість, вона усвідомлює свою людську реальність і цим людина піднімається над твариною [2, 59].

На питання, яке Г.В.Ф. Гегель сам ставить про те, що є обов’язок він відповідає, що це значить здійснювати праве і піклуватися про благо, як про своє, так і про благо у всезагальному визначенні, про благо інших [1, 176]. Можна дуже піднесено говорити про обов’язок, і ці речі піднімають людину і примушують битися його серце, але якщо вони не приводять до якогось визначення, то в решті решт стають нудними; їх дух потребує особливості, на яку він має право.

Філософ протиставляє обов’язок совісті, яка на його думку є глибока внутрішня самота, перебування з самим собою, у якому зникає все зовнішнє і всяка обмеженість, повне перебування на одинці у собі самому. В наслідок абстрактного характеру добра інший момент ідеї, особливість взагалі, попадає в суб’єктивність, яка у своїй рефлектованій у себе все загальності є абсолютна внутрішня впевненість у своїй самодостовірності, є те, що визначає особливість, визначає і вирішує, - совість. Справжня совість є умонастрій воліти те, що у собі і для себе є добро; тому вона покоїться на непорушних основоположеннях, і такими для неї є об’єктивні для себе визначення і обов’язки. [1, 178-179]. Совість виражає абсолютне право суб’єктивної самосвідомості, а саме знати у собі і із себе самого, що є право і обов’язок, і визнавати добром тільки те, що вона таким знає; разом з тим совість виражає ствердження, що те, що вона знає і волить таким, істинно є право і обов’язок. Совість є єдністю суб’єктивного знання і того, що є у собі і для себе, - святиня, зазіхати на яку було б святотатством. Але чи відповідає совість визначеного індивіда цій ідеї совісті, чи є те, що він вважає добром чи видає за добро, дійсно добром, це пізнається лише із змісту цього зобов’язуючого бути добром. Держава не може визнати совість у властивій їй формі, тобто як суб’єктивне знання, подібно до того як в науці не має значення суб’єктивна думка, завірення і посилання на суб’єктивну думку.

Література:

1. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.

2. Кожев А. Введение в чтение Гегеля // Новое литературное обозрение. – 1995. - № 13. С. 59-77.

3. Мотрошилова Н.В. Пути Гегеля к науке логике. М: Мысль, 1984. – 351 с.