Волошенюк В. В., Чорнобаєв В. В.

Національний гірничий університет

Наука та інновації: механізм взаємодії у сучасній економіці

На сучасному етапі економічного розвитку України, особливо актуальними є питання активізації інноваційної діяльності. Вона має широкий і всебічний спектр дії як на сфери соціально-економічного розвитку країни в цілому, так і на її регіони та окремі підприємства. Слід зазначити, що в процесі здійснення широкомасштабних ринкових перетворень в Україні в період 90- х років мало місце серйозне відставання у сфері інноваційної діяльності, яке стало однією з основних причин економічної кризи в країні. Тому подолання економічної кризи шляхом залучення інновацій слід вважати одним із стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку держави.

Розробка і реалізація інноваційних проектів – основний шлях удосконалення і досягнення вищих показників конкурентоспроможності промислових виробів на міжнародних ринках. В останні роки на міжнародному ринку на першому місці по обсягу продажів йде ринок інноваційних ідей, проектів, патентів, а потім уже традиційний ринок товарів і послуг. Цей процес неможливий без впровадження інновацій.

При веденні інноваційної діяльності з великою ризикованістю досить часто вдаються до розподілу їх впливу між різними суб’єктами. Показовим у цьому відношенні є створення відповідних елементів інноваційної інфраструктури, головними з яких є корпорації, що мають можливість проведення одночасно ряду досліджень, об’єднання ризиків дозволяє взаємного урівноваження втрати від невдалих інноваційних проектів з виграшами від успішних, а також венчурний бізнес. Його поява у світовій практиці пов’язана з відносним надлишком коштів у крупних промислових компаній, нездатністю традиційних фінансових інститутів, що утримувалися від фінансового ризику, задовольнити значний попит на капітал з боку високотехнологічних фірм, що впроваджували нововведення.

В умовах України, як відмічає ряд дослідників, такий бізнес виник при майже повній відсутності попиту на інновації [1; 2]. Це відбулося посередництвом створення інвестиційних фондів. Першими венчурними інвесторами на території України стали західні венчурні фонди, що і поклали початок впровадженню венчурного капіталу. Перша спроба врегулювати подібний вид інвестування на законодавчому рівні була започаткована в 1994 році на рівні Указу Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії», а потім сім років після був прийнятий Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Не дивлячись на це, Указом Президента України від 25 березня 2002 року було знову поставлено питання про розробку законопроекту „Про основи формування і регулювання ринку венчурного капіталу в Україні”, що свідчить про визнання неефективності наявних правових інструментів. Зокрема, відкритим залишається питання про стимулювання розвитку венчурного капіталу, заохочення потенційних інвесторів до участі в ньому.

Слід зазначити, що з огляду на напрями, які вибрані для інвестування венчурними фондами в Україні можна стверджувати, що інноваційна діяльність впродовж останніх років, на жаль, не є об’єктом їх першочергової зацікавленості. Сьогодні більшість інвестиційних фондів України є фондами нерухомості, а менша частина – акційними та облігаційні. Активи венчурних фондів розміщені переважно в акціях (52%) підприємств, облігації підприємств за популярністю серед венчурів складають 17,2%, також цікавими для інвестора є корпоративні права. Крім цього, активи фондів розміщені у грошових коштах, облігаціях банків та надані у вигляді позик.

Венчурний капітал – це один із найважливіших інструментів фінансування науково-дослідних робіт і розвитку високих технологій, підтримки малого і середнього бізнесу. У зарубіжній практиці такий капітал, як правило, прагне туди, де є перспективні ідеї й розробки, що вимагають фінансування. На жаль, роль венчурного капіталу у вказаних сферах в Україні залишається незначною.

Фонди нерухомості останнім часом отримували і продовжують отримувати прибуток на спекулятивних операціях, завдяки перевищенню попиту над пропозицією. Але деякі з них займаються девелоперською діяльністю, впроваджуючи невеликі зміни в об’єкті нерухомості, котрі вони сприймають за інновації. Отже, венчурне інвестування в Україні в цей час перебуває у стані формування і не виконує покладеної на нього функції. Тому ключовим принципом зменшенням ризику і створення привабливого інвестиційного клімату і стимулів для нововведень у вітчизняній практиці можна досягти тільки при правильному задіяні державних регуляторів, які передбачені податковою, бюджетною, кредитно-грошовою, амортизаційною та митною політикою.

Важливим інструментом регулювання ризику інноваційно-інвестиційної діяльності повинна бути податкова політика. По-перше, кошти, що направляють у ризикові (венчурні) фонди, повинні бути кваліфіковані як витрати на НДДКР або прирівнюватися до них за умовами оподатковування. Податкові пільги можуть надаватися не тільки підприємствам і організаціям, але й індивідуальним вкладникам у спільні фонди ризикового капіталу.

По-друге, істотним для венчурного фінансування є податок на приріст капіталу, оскільки засновницькі прибутки учасників інноваційного проекту реалізуються, як правило, саме у формі продажу частини акцій компанії. Податок на приріст капіталу від довгострокових інвестицій не повинен перевищувати податку на інші джерела прибутку. При цьому варто враховувати коефіцієнт інфляції й можливу реамортизацію активів, тобто виходити з ринкової, а не бухгалтерської вартості активів.

По-третє, значну роль у залученні вільних коштів до ризикового фінансування, мають умови оподатковування самих ризикових (інноваційних) фондів. Тут можливо передбачити утворення спільних інноваційних фондів, що звільняють від податку, неодмінною умовою – наявність у його портфелі не менш 50% акцій або конвертованих облігацій малих інноваційних компаній. Вимога того, щоб фінансовий портфель такої організації складався на 100% з ризикових вкладень, недоцільно, тому що умова стабільності фінансової діяльності й безпеки внесків вимагає диверсифікованості вкладень у підприємства з різним ступенем ризику. Аналогічна практика може поширюватися й на ризикову діяльність пенсійних і страхових фондів, а також трастових (довірчих) фондів, які будуть спеціально залучати кошти індивідуальних вкладників для інноваційної діяльності.

Іншим інструментом непрямого впливу на підвищення активності ризикового інвестування повинна стати система державного страхування фінансових ризиків і гарантійних фондів. Для цих цілей доцільно, по-перше, утворити страхове суспільство із чисто державним або змішаним капіталом, що буде страхувати ризикові капіталовкладення в дрібні й середні наукомісткі фірми. По-друге, варто утворити деяке число гарантійних фондів, які представляли б гарантії під кредити малим інноваційним компаніям різних інвесторів, покриваючи, наприклад, половину акредитованої суми у випадку банкрутства дрібної компанії.

Ще одним інструментом непрямого регулювання підвищення ризикового фінансування повинна стати система гарантій фінансових ризиків, частина яких також може взяти на себе Фонд малого підприємництва при використанні механізму інвестування в інновації з його участю.

Як альтернативу варто використати розповсюджену за кордоном і практично не застосовувану в нас форму фінансування інноваційних проектів за допомогою кредитних спілок. Вони є носієм інтеграційної ідеї, тому ефективність їх дуже висока. Потенційні інвестори вносять пай у загальну касу й відповідно до домовленості дають безпроцентний кредит своїм пайовикам на реалізацію інноваційного проекту. Використання досвіду кредитних спілок може стати новим джерелом фінансування інноваційних проектів.

Умовами для успішної реалізації проектів венчурного інвестування є:

- наявність ринків і галузей, які швидко розвиваються (що залежить від зростання економіки в цілому);

- перспективи розвитку окремої компанії;

- наявність кваліфікованого менеджменту компанії, який зможе ефективно використовувати інвестиції i підвищити вартість компанії;

- достатній рівень розвитку фондового ринку, який дозволить об’єктивно оцінити поточну вартість компанії, тобто створить сприятливі умови для зручного продажу венчурним інвестором пакету акцій компанії, яка стала об’єктом інвестування.

Остання обставина дещо ускладнює реалізацію створення сприятливих умов для функціонування венчурного інвестування, так як фондовий ринок в Україні знаходиться тільки у стані свого формування. За даними рейтингів країн у сферах високої конкурентоспроможності національних виробників [3], з огляду на рейтинг країн за показником „досконалість фінансових ринків” Україну поставлено на передостаннє п’ятдесят восьме місце. Тому немаловажними будуть заходи держави по прискореному формуванню необхідних інфраструктурних елементів фондового ринку та забезпечення умов його ефективного функціонування.

При розробці програм державної підтримки важливо враховувати і те, на яку стадію інвестиційного процесу направлена державна політика. Практика показує, що норма віддачі на ранніх стадіях зростає у міру того, як накопичується досвід і розвиток індустрії венчурного капіталу досягає критичної маси. Тому саме в даній сфері підтримка держави особливо актуальна.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ефективність корпоративних венчурних інвестицій // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – №7. – С.75-80.

2. Поручник А. Венчурний капітал: зарубіжний досвід та проблеми становлення в Україні: монографія / Анатолій Поручник. – К.: КНЕУ, 2000. – 172 с.

3. The Global Competitiveness Report. – Oxford University, 2004.