Филологические науки/

3.Теоретические и методологические проблемы  исследования языка

Викладач Мікрюкова К. О.

Миколаївський державний університет імені В.О.Сухомлинського, Україна

Семантико-стилістичний аспект вивчення лексем «душа» та «дух» у мові послань ХIX століття

У період демократизації українського суспільства, пов’язаний передусім зі здобуттям нашою державою незалежності, відновився й активно розвивається у літературній мові конфесійний стиль. Разом із дослідженням багатьох питань, пов’язаних із ним, увагу науковців привернула проблема його лексичних зв’язків із мовою послань. Послання маловивчений жанр як у мовознавстві, так і в літературознавстві. Послання є стилістично важливим мовним жанром, в межах якого відображається вплив конфесійного стилю.

Функціонування сакральної лексики аналізують у своїх дослідженнях Н.Бойко, Г.Бурдіна, С.Гарбуз, О.Горбач, К.Гриньків, І.Павлова В.Задорожний, З.Каспришин, Л.Федаш, Н.Каторож, М.Кондор, Т.Коць, Л.  Струганець, І. Грималовський, тощо. Семантико-стилістичні особливості окремих зразків конфесійних експресем поряд з іншими групами лексичних одиниць, що функціонують в українських поетичних текстах різних авторів, аналізуються в дисертаційних дослідженнях С.Лук’янчук, Л. Пустовіт, Т. Берест, М. Мельник, Л. Петрової, Л. Селіверстової, О. Черевченка, статті Л. Полюги. Однак до сьогодні не охарактеризована лінгвістична природа сакральної лексики, залишаються невстановленими її компонентний склад, спільні ознаки сакральних одиниць, до цього часу ґрунтовно не описані семантико-стилістичні особливості їх реалізації в художньому контексті.

На сучасному етапі розвитку української мовознавчої науки часто доводиться звертатися до зразків конфесійного стилю. Власне через призму цього стилю та через випадки виходу за його межі можна розглядати особливості мови українських послань. Функціонування конфесійного стилю є актуальною проблемою не лише для богословів, але й для філологів.

Сакральна лексика – це окремий розряд лексичних одиниць, що характеризуються спільним стильовим значенням, котре, нашаровуючись на предметно-понятійний зміст, виступає компонентом загальної семантики і вказує на усталене вживання лексеми в конфесійному різновиді сучасної української літературної мови, тобто несе в собі додаткову «непредметну» інформацію й точно сигналізує про сферу побутування слова [3: 121].

Активне функціонування сакральної лексики у мові українських послань ХІХ століття є відбитком посиленого інтересу поетів до духовних надбань християнства. У більшості своїй ці стилістеми виступають ключовими словами текстів послань, стаючи засобом сакралізації, надаючи їм піднесеності, урочистості чи, рідше, створюючи ефект іронії. Найпоказовішими з погляду семантико-стилістичних інтерпретацій сакральних лексем є послання українських письменників ХІХ століття Т.Шевченка, І.Франка, П.Грабовського, хоча вони й різняться засобами введення таких експресем до контексту. Безперечним є те, що сакральні лексеми – це важливий елемент художньої мови, у якій широко використовується їхній великий стилістичний потенціал з метою реалізації різнопланових мистецьких завдань.

Специфіка лексичного рівня аналізованих поетичних послання характеризується наявністю одиниць сакральної лексики, що базуються на понятті «душа», «дух».

Під змістом лексеми «душа» ми розуміємо внутрішній психічний світ людини, її настрої, переживання та почуття; саму людину (у значенні кількості); сукупність рис, властивих певній особі; заглибину в нижній передній частині шиї.

У посланнях лексема «душа» має різні значення.

1. Виступає як таємна, смертна сутність людини:

Прощай, мій щирий друже-брате!

Бог зна, чи стрінемося ми…

Нехай свій пал живий потрате

Душа під тяжею тюрми… [6: 67].

2. Як вмістилище почуттів або свідомості людини. У цьому випадку «душа» наближається до поняття «серце» як символу душі, переживань, почуттів, настрою:

Коли б мені, мамо, легесенькі крила,

В обійми до тебе душа б полетіла,

Бо тут непривітно, тут – хуга та студінь,

Однаково сумно і в свято, і в будень…[6: 97].

У даному прикладі душа – двійник людини. Його частина, наділена властивістю відділятися від тіла. Душа виступає самостійною сутністю. Автори наділяють душу здатністю літати, порівнюють її з птахом.

3. Душа як сукупність рис характеру, притаманних людям:

Праведная душе! Прийми мою мову

Не мудру, та щиру. Прийми, привітай [6: 39].

Благословлю тебе, що аж до скону твого

Доніс ти серце чисте й щиру душу

І щоб ти не зазнав сирітства духового,

В якому я свій вік коротать мушу [5: 176].

Близьким до поняття «душа» є поняття «дух». Під словом «дух» ми розуміємо психічні здібності, свідомість, мислення; внутрішній стан людини; основний характер чого-небудь; процес вдихання й видихання повітря. За міфологічними і релігійними уявленнями – добра або зла безплотна, надприродна істота, що бере участь у житті природи і людини. Злий (нечистий, лихий і т. ін.) дух – за релігійними уявленнями – надприродна істота, що втілює в собі зло; сатана, чорт. Святий Дух – за християнським віровченням – третя особа Святої Трійці. За релігійними уявленнями – безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя і відрізняє від тварини; душа.

Розглянемо, котрі значення слова «дух» знайшли відображення у посланнях.

Де ви, правди всенародної

Та братерства сіячі?

Де ви, мислі благородної

Тверді духом діячі? [2: 29].

Ти сам оставсь…Страшенна завірюха

Гула, усе метавши навкруги…

Не згинув ти; зберіг високість духа,

Не витратив багатої снаги.

З-під шин тугих німого бідування

Життям лине отой могучий дух;

Позбудуться нащадки горювання,

Наздоженуть загальнолюдський рух! [2: 52]

У наведених прикладах лексема «дух» виступає контекстуальним синонімом слова «душа», у значенні «внутрішній», психічний світ людини, його свідомість. Це слово може означати, з одного боку, внутрішню, світлу силу, закладену в самій людині, а з іншої сторони, може виступати як символ потойбічного, надприродного, божественного начала.

Лексеми «душа», «дух» дають можливість автору послання зафіксувати увагу читача на семантично важливих поняттях, що відображають духовність українського народу; виражають емоційну експресію послання. Вони часто набувають символічного значення та служать для створення авторських образів-міфологем.

Література

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – Київ; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001. – 1440 с.;

2. Грабовський П. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1969. – 262 с.

3. Петрищева Е.Ф. Стилистически окрашенная лексика русского языка: Монография. – М.: Наука, 1984. – 222 с.

4. Франко І. Твори в двох томах. Поезія. – К.: Дніпро, 1981. – 532 с.

5. Шевченко Т. Малий кобзар. – К.: Веселка, 1976. – 383 с.