Автор Григорчук О.А.

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Розвиток української державності в 1900-1910 рр.

В даний період, виразно виявилася залежність економіки країни від іноземного капіталу. Іноземцям в Україні належало близько 90 % акціонерних капіталів монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон. Політика іноземних капіталістів, які створювали свої акціонерні компанії та товариства і укорінялися в складі загальноросійських та українських, промислових товариств, була спрямована на хижацьку експлуатацію природних багатств України і закріплення за нею ролі джерела сировини та ринку збуту промислової продукції. Розвиток капіталізму в економіці супроводжувався глибокими змінами в суспільних відносинах. Посилювалися гноблення і експлуатація трудящих.

Серйозні наслідки мала економічна криза 1901—1903 рр. Найбільшої гостроти вона набула у важкій промисловості. Вкрай загострилося протиріччя між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичною формою привласнення продуктів праці. Класове гноблення посилювалося політичною реакцією. Початок XX ст. характеризувався невпинним зростанням революційної кризи.

Перехід Росії до монополістичної стадії капіталізму і загострення класових протиріч, зростання революційного руху і посилення національного гноблення спричинили пожвавлення національно-визвольного руху пригноблених народів, у тому числі, українського. Активізація національно-визвольного руху в Україні викликала потребу в створенні українських політичних партій. Першою з них у 1900 р. виникла Революційна українська партія (РУП). Вона була створена в Харкові на зборах студентських громад. У 1902 р. Від РУП відкололася група, яка створила Народну українську партію (НУП). У грудні 1904 р. із РУП вийшла і організувала Український соціал-демократичний союз «Спілка», очолювана М. Меленевським. «Спілка» не мала власної програми і входила на автономних засадах до РСДРП (меншовиків). Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. переіменували на своєму з'їзді РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

Напередодні революції 1905 р. активізувалися і ліберальні сили української буржуазії. Революція 1905—1907 рр. в Росії стала першою народною революцією.

В Україні Ради робітничих депутатів виникли в жовтні 1905 р. в Катеринославі та Києві, в листопаді — в Луганську, Єнакієві, Горлівці, Алчевську, Одесі, Миколаєві, Севастополі, Сімферополі, в грудні — в Маріуполі. Утворювалися шляхом обрання депутатів від усіх підприємств міста. Більшість Рад мали свої виконавчі органи — виконкоми. Деякі Ради створили в містах України народну міліцію, діяльність якої була спрямована на забезпечення громадського порядку в населених пунктах.

Революція 1905—1907 рр. збагатила маси великим політичним досвідом, піднесла їх до свідомої історичної творчості. Були відкриті нові форми та засоби класової боротьби. Можновладці були змушені прийняти закони про правовий стан селян, які декларували надання селянам особистих та поземельних прав. Для законодавства, про особисті права, були характерними половинчастість і зумовленість їх використання вимогами, які робили ці права нереальними для розореного селянства. Поземельні права регламентувала Столипінська аграрна реформа, спрямована на формування і розвиток сільської буржуазії. Виступи було придушено шляхом масових репресій, контрреволюційного терору, чорносотенної реакції самодержавства. У судовому та позасудовому порядку тисячі учасників революції було страчено, десятки тисяч страждали на каторзі та в тюрмах. Влада повела наступ на завоювання робітничого класу, ліквідували вирвані в них у ході революції поступки. Погіршилося становище і широких верств трудового селянства. Антиурядові виступи жорстоко придушувалися.

Визначальною рисою суспільного ладу царської Росії, а отже і України було капіталістичне угрупування класів. Друга важлива риса суспільного ладу — збереження численних залишків старого, докапіталістичного порядку. Реальні умови соціального життя породжували непримиримі суперечності між самодержавством і дуже різнорідними верствами населення. У 1905 р. утворилися буржуазно-поміщицькі партії. Основними з них були конституційно-демократична партія (кадети) і «Союз 17 октября» (октябристи). Соціальну базу партії кадетів складали поміщики, ліберально-монархічна буржуазія та буржуазна інтелігенція. У партії октябристів об'єднувалися збуржуазнені поміщики, велика промислова та банківська буржуазія. В Україні урядовий табір був представлений державним адміністративно-поліцейським та військовим апаратом і православною церквою. Особливо показовим в цьому відношенні було законодавство про дворянські земельні банки і губернські каси взаємодопомоги. Представники якої виступали з програмною вймогою обмеження самодержавства шляхом реформ. Програми буржуазних партій та їх політична боротьба за розширення прав свого класу виявили майже неймовірне політичне безсилля буржуазії, причиною якого була контрреволюційність, страх перед пролетаріатом. Окремі права буржуазії розширювалися зростала її роль в політичному житті. Із створенням Державної думи і перетворенням Державної ради, буржуазія вперше одержала право брати участь в органах державної влади і стала опорою самодержавства в них.

Серед селянства на початку XX ст. відбувався процес глибокої класової диференціації, в ході якої більшість селян розорялася, а незначна меншість багатіла, створюючи сільську буржуазію. Складаючи 80 % населення країни, селянство перебувало у найбільш безправному стані. Однак гострі суперечності між новими умовами господарчого розвитку і напівкріпосницьким безправ'ям селянів, зумовленим прив'язаністю їх до невикуплених земель, круговою порукою, збереженням громади. Важливі зміни в правове становище селянства внесла аграрна реформа, що здійснювалася за ініціативою міністра внутрішніх справ Росії, а незабаром — голови Ради міністрів П. Столипіна. Змістом реформи було прискорене зруйнування общини, зміцнення приватної власності на землю, ліквідація обмежень у відчуженні надільних селянських земель.

В умовах України, головним чином у зв'язку з переважанням не громадської, а подвірної форми селянського землеволодіння, ця реформа була проведена скоріше, ніж у центральних районах Росії, і призвела до більш швидкого та глибокого соціального розшарування селянства.

Правові акти, посилювали охорону дворянської та буржуазної власності, поліпшували для дворян-поміщиків умови кредиту і продажу ними земель, розширювали права буржуазії в галузі промислового та фінансового підприємства. Законодавство, що складало Столипінську аграрну реформу, як відомо, змінило правовий стан селянської земельної власності. Серія актів фабричного законодавства кінця XIX ст. лише в 1912 р. під тиском нового революційного піднесення була доповнена законами про страхування робітників. Першими було видано закони про створення державних органів, яким підпорядкувалася справа страхування робітників. Однак слід зазначити, що така система управління страхуванням гарантувала забезпечення інтересів не робітників, а перш за все підприємців.

З початку XX ст. адміністративне законодавство вводило нові обмеження прав особи. Населення позбавлялася права об'єднатися в товариства і групи, інтереси яких зосереджувалися навколо політичних питань. Інші товариства, які являли собою об'єднання одного чи різних станів, ставилися під пильний нагляд і контроль з боку державних органів.

В період з 1900-1910 роки для України були непростими, для створення державності. Важливого значення мали створення в Російській імперії трьох державних дум у цей період. У Думі першого скликання 45 делегатів сформували власну фракцію, що отримала назву Українська парламентська громада. У Другій Думі теж була існувала українська парламентська група - Українська трудова громада, що налічувала 47 членів і видавала часопис — «Рідна справа — Думські вісті». У ній друкували промови членів, заяви Громади. Українська група домагалася автономії України, місцевого самоуправління, викладання української мови у школах, поширення української мови в судах, церкві. Українське питання залишалося актуальним і в роботі Третьої Думи.

Література:

1. Кирьянов И.К., Лукьянов М.Н. «Парламент самодержавной России: Государственная Дума и ее депутаты, 1906—1917», 1995. 

2. В.С.Кульчицкий, М.І.Стасюк, Б.Й.Тищик «Історія держави і права України», Львів, 1996.

3. В.Д.Гончаренко «Хрестоматія історії держави і права України у 2-х томах», Київ, 1997.