Історія науки і техніки

Муханов В.М.

Вінницький Націанальний аграрний університет

Вивчення культурної сої в українських науково-дослідних інституціях в 20-30 ті роки ХХ ст.

З 20-х років ХХ ст. в УРСР розпочинаються поглиблені наукові дослідження культурної сої. Необхідність дослідження та апробації іноземних сортів цієї культури обґрунтовувалася необхідністю розв’язання білкової проблеми як в харчовій промисловості, так і кормовиробництві.

Одним з перших центрів науково-дослідної роботи з культурою в УРСР став Кам'янець-Подільский сільськогосподарський інститут, на базі якого вивчалась морфологія культури, вплив способів та строків посіву сої на урожайність. Детальний опис цих досліджень міститься у наукових звітах про роботу інституту за 1923—1925 pp., написаних М. Ардатьєвим. Так, за спостереженням дослідника, соя давала урожай до 136 пудів із десятини. За наявності сприятливих ринкових умов та стабільного попиту, культура мала великі перспективи для завоювання відповідного місця у посівах, адже дозрівала, забезпечувала добрі врожаї. В цьому ж інституті С.А. Плюйко (1927) проводив перші в Україні досліди по заміні молока соєю при годівлі поросят. [3]

Планове сортовипробування сої розпочалося на українських дослідних ділянках в 1926-27 рр. Основне завдання селекції – виведення сортів із сталими високими врожаями, з високою товарною якістю зерна.

Одними з піонерів селекційної роботи з соєю стали дослідники Київської крайової сільськогосподарської станції. Саме ця науково-дослідна установа в 1926 р. проводила збір зразків зернобобових по всій Україні. Робота з культурою проводилася в лабораторії та дослідних полях у Києві та Білої Церкви (на 12 дослідних полях колгоспів та радгоспів).

В 1928 р. Київська дослідна станція провела експедиційне обслідування сортового складу в Тульчинському, Вінницькому, Могилівському та Бердичівському округах (всього в 12 адміністративних районів).

В 1928-29 рр. за завданням Наркомзему УССР, Укрсортспілка провела обслідування сортового складу зернобобових по всій території України. Матеріал обслідування (близько 1500 зразків) передано до відділу селекції Київської станції для сортовивчення та використання для практичної селекції. Варто відзначити, що саме на землях станції на 1930 р. було зосереджено 90% всієї площі на Україні під зернобобовими культурами. [6]

В 1926-1929 рр. почалося інтенсивне випробування місцевих і іноземних сортозразків сої на Харківській (тепер Інститут рослинництва ім. В.Я. Юр'єва), Дніпропетровській, Полтавській, Київській, Драбівській, Уманській, Одеській, Херсонській, Чорторийській, П’ятихатській, Носівській, Аджарський, Вознесенській, Молдавській, Артемівській дослідних станціях. Вже тоді результати цих досліджень повністю підтвердили висновок про реальні можливості вирощування сої в Україні. [6]

Полтавська сільськогосподарська дослідна станція розпочала роботу з соєю ще в 1926 р., проте через брак коштів, не змогла розгорнути широку дослідну діяльність. В 1927 р. вивчали 6 сортозразків сої, які забезпечили таку урожайність: Староукраїнська - 14 ц/га, Харбінська 62 - 11, Харбінська 111 - 13, Харбінська 118-11, Харбінська 199 - 15, Харбінська 1996 - 13 ц/га. [8]

У 1927 р. на полях Полтавського сільськогосподарського політехнікуму (тепер Аграрно-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії) П.П. Бордаковим була висіяна колекція сої з 19 номерів, за якими вели фенологічні спостереження. Були вибрані два напрями селекції: харчовий і олійний. Олійний напрям, в свою чергу, ділився на дві частини: перша – селекція на одержання олії для лакофарбової промисловості; друга - селекція на смакові якості олії. Одночасно був проведений добір на скоростиглість і урожайність. Він надавав велике значення селекції цієї культури. Наявність у сої великої кількості сортів, слугувало за підґрунтя для одержання позитивних результатів у селекційній роботі.

На Красноградській сортодільниці (Полтавська область) селекційну роботу з соєю було розпочато в 1934 році. Вже в 1938 р. на державне сортовипробування було передано 5 сортів сої гібридного походження: Квітка, Норма, Правда, Праця, Киянка, вивчення яких було перерване в 1941 р. Високий врожай продемонстрував сорт Харбінська 111. Так в період між 1938-1940 рр. середній врожай цього сорту становив 10,1 ц/га, з коливаннями від 7 до 18 ц/га. Найвищі врожаї (18 ц/га) вирощено на Красноградській сортодільниці з. 1940 р. по середньоранніх і ранніх сортах — Харбінська 111. Правда, Харківська 149 та Праця. [3]

Активну робот з сортовипробування проводили й в Харківській області. Історія лабораторії селекції сої в Харкові розпочалася у 1926 році під керівництвом П.П. Бордакова. На першому етапі селекція велася методом масового і індивідуального добору із місцевих популяцій і іноземних сортів. У 1928 році був створений та переданий до Державного сортовипробування сорт сої під назвою „Староукраїнська”, який в 1933 році був районований в Україні і знаходився у сільськогосподарському виробництві до 1964 року. За період з 1928 до 1936 року до Державного сортовипробування було передано 14 сортів сої української селекції. В період 1928-1930 рр. проводилася активна дослідна робота також з сортами іноземної селекції:, Харбінська 199, Харбінська 111 та Харбінська 231. Внаслідок наполегливої дослідницької роботи в цей період вдалося отримувати середні врожаї в 13-15 ц/га.

На Дніпропетровській сільськогосподарській дослідній станції активну науково-дослідницьку роботу з культурою розпочато 1928 р. До вивчення було залучено 10 сортів сої, які забезпечили таку урожайність: Харбінська 116-17 ц/га, Мандарин - 16, Харбінська 269 - 15, Харбінська 118 - 15, Честнут - 15, Харбінська 111 - 15, Харбінська 231а - 15, № 276 - 15, Гунжулінська - 15, Хабаровська - 14 ц/га. В посушливому 1930 р. сорт сої Ілліні забезпечив урожайність 14 ц/га.

На Херсонській сільськогосподарській дослідній станції в 1927-28 рр. було проведено 9 дослідів з чорною соєю (№231, 118, 111). Всі досліди проводилися по селянських господарствах. [5]

В 1928 р. досліди з соєю тривали на ділянках Одеської крайової сільськогосподарської станції. Зокрема, в звіті рільничого відділу Одеської Крайової сільськогосподарської дослідної станції за 1927-28 рр. міститься відомості про роботу із соєю. Збирали від 15 до 150 кг насіння з 1 га. [7]

В 1929 р. у Васильківському районі на Дніпропетровщині створили господарство по вирощуванню сої, до якого увійшли села Маньківка, Красна, Зоря, Шевякіне, Точка, маєток Шпренгеля. Вирощуванням сої займалися тоді і в селі Павлівка.

У 1929 р. проводилося сортовипробування сої на дослідному полі Вінницької сільськогосподарської дослідної станції, серед яких соя Безенчуцька дозріла й забезпечила врожайність 8,3 ц/ га. Інші сорти не дозріли, а їхня врожайність була низькою. Тоді вивчали норми висіву насіння з 29 до 90 кг/г, яке незначно збільшило врожайність з 3,5 до 4,5 ц/га. За однакової норми висіву (90 кг/г) при різній площі живлення рослин одержали подібну врожайність (на 1 ц/га). В 1930 р. досліди по сортовипробуванню сої було продовжено (Лсвицький М.О., Рабинович Я.Л., 1930). Той факт, що окремі сорти сої на Поділлі дозріли, свідчить про наявність сортів і можливість вирощування її в цьому регіоні, необхідність виведення сортів, адаптованих до місцевих умов.

На Поділлі, на Немерчанскій дослідно-селекційній станції (Вінницька область), селекційну робота з соєю було продовжено у період з 1929 р. по 1941 р. Тоді завданням селекції було виведення сортів з високою і стійкою урожайністю в умовах Придністров'я, з високим вмістом жиру, стійких проти шкідників, скоростиглих, надійно дозріваючих, придатних для зайняття парів, механізованого збирання, переробки в олійній промисловості. Вихідним матеріалом для селекції сої стали зразки насіння з Білоцерківської станції – 32 номери, Дніпропетровської сільськогосподарської станції – 80, Всесоюзного інституту прикладної ботаніки – 12, а також сорти, надіслані для посіву в сортовипробуванні, кількістю 24 номерів. Із одержаного набору після попереднього сортовивчення в колекційному розсаднику для насінництва були використані соя Староукраїнська, соя ВТН, Жовта з білим рубчиком, Крушуля 9/3, Мінська, Мандарин, Харбінська 090, Харбінська 111 і Харбінська 199в [ 3].

В результаті роботи із сортоматеріалом, дослідники Немерчанської станції підтвердили сприятливі для вирощування сої природно-кліматичні умови подільського регіону. В результаті п'ятирічної роботи виділилися порівняно скоростиглі та врожайні сорти. Деякі з виведених ліній були висіяні в 1932 р. У третьому порівняльному випробуванні вони дозріли до повної стиглості і забезпечили урожай насіння від 17,4 до 21,1 ц/га. В 1933 р. внаслідок несприятливих кліматичних умов дозрівання сої дуже затрималося (повна стиглість відмічена для різних сортів від 6 жовтня до 19 жовтня). Одночасно цього року вивчалися агротехнічні прийоми вирощування її високого урожаю. В 1934 р. селекційних робіт з соєю не проводилося, були висіяні виведені на Немерчанській дослідно-селекційній станції 16 кращих ліній сої, які збереглися з урожаю 1930 і 1933 рр.

З метою популяризації культури, підсумовуючи початковий етап селекційної та дослідної роботи з соєю, у 1930 р. у Вінниці П. Бордакова опублікував брошуру „Соя як корм для тварин", тиражем 10 тис. екземплярів, в якій він писав: «За декілька років соя стане звичайнісінькою українською рослиною, як пшениця, овес, ячмінь та інші польові культури. Введення її в господарство дасть велику користь людям. Соя є однією з найкорисніших культурних рослин і її треба сіяти якнайбільше».

У 1935 р. на Немерчанську державну селекційну станцію було передано увесь селекційний матеріал по сої з Харківської дослідної станції. До 1938 р. селекція тут велась.аналітичним методом, доборами, з 1938 р. - методом гібридизації. В 1941 р. на сортодільницях випробувалися сорти цієї станції Немерчанська 029 і Немерчанська 031. Однак у період війни селекційна робота тут зупинилася.

На Білоцерківській сортодільниці в 1932 р. випробовували 9 сортів, які дали врожаї від 13,1 до 20,4 ц/га, а в 1934 р. - від 9,2 до і 5,0 ц/га. Врожаї сої на Миронівській і Київській сільськогосподарських дослідних станціях ще в 1928-1930 рр. становили 11-12 ц/га.

Проте, незважаючи на серйозні успіхи у роботі із соєю, спостерігався брак сортоматеріалів, адаптованих до місцевих регіонів виробництва, невідповідність матеріально-технічної бази до роботи з культурою не дозволяла спішно продовжувати роботи щодо виведення вітчизняних сортів. До гальмівних факторів додавалася й відсутність широкої поінформованості місцевого населення щодо можливостей господарського використання та перспектив промислового вирощування перешкоджали її поширенню. Остаточно науково-дослідну діяльність в усіх регіонах УРСР було припинено в зв’язку з початком бойових дій в 1941 р.

Список літератури:

1. Енкен В.Б. Соя. - М.: Сельхозгиз, 1959 - 298 с.

2. Красовский С.А. Соя и ее сорта (По данным государственного сортоиспытания за 1927-35 гг.). - Л. 1937 – 103 с.

3. Бабич А.О. Селекція і розміщення виробництва сої в Україні. - Вінниця. 2008 – 216 с.

4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України) - Ф.27. - Оп.9. - Спр.595. - Стр. С 9.

5. ЦДАВО України - Ф.27. - Оп.9. - Спр. 485. - С. 71.

6. ЦДАВО України - Ф.27. - Оп.11. - Спр. 1469. - С. 92.

7. ЦДАВО України - Ф. Р-27. - Оп. 10. - Спр. 439. - С. 36.

8. ЦДАВО України - Ф.27. - Оп. 9. - Спр. 254. – С. 182.