Історія/ Вітчизняна історія

Лишко С.В.

Черкаський державний технологічний університет

Озброєння, оснащення та бойова підготовка особового складу слобідських полків

Відповідно до завдань, які ставилися урядом, а вирішували слобідські полки, їх бойове оснащення було досить легким і майже нічим не відрізнялося від озброєння інших українських козаків, зокрема й запорожців. Слобідські козаки головним чином користувалися рушницею і шаблею, могли мати при собі короткий спис, хоча в другій половині XVII ст. у них ще нерідко бачили лук і стріли. Так, у переписі Харківського полку 1660 р. в Полковій сотні згадуються козаки верхом на конях, озброєні "пищаллю і шаблею", "пищаллю, шаблею і парою пістолетів". В інших же сотнях полка зустрічалися козаки "на коні із сагайдаком і шаблею" [1]. Відповідно до цього ж перепису, тільки близько третини козаків полка мали на озброєнні шаблі, ще менше – рогатини, лук зі стрілами. Це свідчить про те, що населення , яке прибуло на Слобідську Україну з Наддніпрянщини, записувалося в козаки, не маючи при собі навіть основного озброєння - шаблі. Шабля ж у козаків вважалася почесною зброєю, із нею вони ніколи не розлучалися, називаючи її "ненькою рідненькою, панночкою молоденькою"[2].

Спочатку козаки зазнавали значні труднощі з придбанням вогнепальної і холодної зброї, бо значна її частина потрапляла до них вигляді бойових трофеїв, або купувалася за власні гроші. Наприкінці XVII ст. у козаків все частіше на озброєнні з’являлися пістолі для ближнього бою. А вже на початку XVIII ст., виступаючи в похід, кожний з них мав при собі пістоль, а також одну або декілька рушниць для збільшення скорострільності. Останні заряджалися з дулової частини.

Пістолі та рушниці спочатку здебільшого мали турецьке походження, рідше – німецького, а пізніше - і російського (тульського) виробництва. Бойові припаси і порох тримали в рогах, ладунках і баришах (мішечках для куль). Роги в середині були видовбані, буйволові із срібною оздобою, ладунки і бариші оздоблювались і золотом, і сріблом.

Як уже зазначалося, остроги та фортеці на Слобідській Україні оснащувалися артилерією централізовано. В основному це була малокаліберна артилерія у вигляді піщалей. Так, у Валки 1647 р. привезли з Москви: 2 піщалі - одна для стрільби ядром 3-х фунтовим, інша - ядром 2-х фунтовим, до них по 100 ядер, і 5 піщалей затінних (малокаліберних), до них 100 "пульок", 6 пудів пороха і 5 пудів свинцю [3]. Туди ж у 1673 р. доправили 20 залізних піщалей з тульських заводів Петра Марселіса [4]. Не виключено, що малокаліберна артилерія, укріплена на возах, могла використовуватися і в польових умовах для ведення залпового раптового вогню із засідки. Пізніше, у другій чверті XVIII ст., з’явилася польова артилерія більшого калібру. Так, у похід 1757 р. разом із козаками відправилипо дві гармати з боєкомплектом для кожного полку.

Їздили козаки на конях різних порід, однак існувала в них і «черкаська» порода - гарна ззовні, але яка поступалася витривалістю використання. Сідла використовували високі, з короткими стременами, по-татарськи, що дуже псувало посадку вершника і робило її не досить міцною. Проте останнє надавало можливість вершнику легко рухатися в сідлі, відбиваючи шабельні удари супротивника [5].

Одяг слобідських козаків складався із черкески з відкидними рукавами, нижнього півкафтана (різних кольорів, але здебільшого яскравих, на кумачевій підкладці) і широких шаровар. Обшивалася черкеска і півкафтан навколо матерією іншого кольору. Така обшивка називалася опушкою. Півкафтан підперізувався поясом, прикрашеним золотими і срібними нитками, срібними гудзиками. Шапки носили хутряні, найчастіше зі смушок. Полковники поверх всього одягу вдягали мантію - опанчу.

У 40-ві роки XVIII ст. "по общему согласию полковников", були введені "особливые мундиры до того времени не бывшие в сих полках ", що внесли певну одноманітність в одяг козаків [6]. Разом з тим, опушки та верх шапок у вояків кожного полку мали чітко визначений колір: в Охтирському - зеленого, Ізюмському - червоного, Сумському - блакитного, Острогожському - малинового, Харківському - помаранчового.

Cистема бойової підготовки в XVII ст. зумовлювалася умовами життя в "Дикому полі". Козаки в будь-який момент повинні були бути готовими до відбиття татарських нападів. Від рівня готовності кожного з них до бою залежало життя і не тільки їх, а й родин, інших жителів. Хлопчаків змалку привчали до їзди на конях, вміння володіти холодною зброєю, вчили влучно стріляти, тобто військове навчання на той час мало «сімейно-спадковий» характер. У результаті набутих навиків, ще до повноліття козак фактично був підготовлений до ведення індивідуального бою і розвивав свої вміння в ході бойових дій. Даних про власне організацію централізованої бойової підготовки в той період збереглося обмаль. Перейшовши в Московське підданство і поселившись біля Бєлгородської засічної межі, козаки прирікали себе на постійні випробування татарською агресією. Разом з тим, у цій боротьбі розвивалися всі аспекти їх військової діяльності, тактики.

Слід зазначити, що татарам, які пересувалися в кінному порядку і вважалися чудовими вершниками, у відкритому полі могла протистояти тільки легка кавалерія, а переслідування їх без кінноти взагалі ставало неможливим.

Тому, в умовах перманентної військової небезпеки основна задача полків полягала в зведенні до мінімуму можливих наслідків набігів. У зв’язку з цим, досить ефективною була організація раннього виявлення ворога, який наближався, і оповіщення всього населення про небезпеку, що досягалося системою постів і пікетів. Мирне населення після оповіщення, в свою чергу, поспішало сховатися в укріпленнях або недоступних для кримчан місцях.

Цілком виправдувала себе практика створення штучних перешкод на можливих шляхах просування ворожих загонів, які надавали перевагу відкритій місцевості й уникали заболочених або лісистих ділянок, що значно обмежували можливості кінноти. Яри та низини на вододілах перетиналися глибокими ровами, засічними смугами, із розташованими в ключових місцях дерев’яними укріпленнями й острожками. Останні мали на озброєнні, як правило, малокаліберну артилерію.

Природно, такі заходи не могли повністю запобігти можливості разбійницьких рейдів, але вони в значній мірі позбавляли нападників їхньої головної зброї - раптовості. Переховуючись в укріпленнях або в глухих лісових урочищах, загони слобідських козаків, які були здатні на тривале переслідування, ставали грізною силою для татар, що повертались, обтяжені здобиччю. Фактично легкій ворожій кінноті протипоставлялося таке ж легке військо, але значно краще організоване і озброєне.

Особливо слід зауважити про умови, за яких доводилося боротися з татарами. Так, у липні 1679 р. Харківський полк на чолі з полковником Г. Донцем у районі між Чугуєвом і Харковом улаштував «облавы на ордынцев, бывших в очень большом числе» [7]. Місцину займали значні лісові хащі, що істотно обмежувало маневри кочовиків. У свою чергу, їх загони вступали в бій із супротивником тільки у випадку своєї значної кількісної переваги, тому кожному козаку доводилося одночасно битися з декількома (часом до десятка) вершниками. Козаки атакували супротивника лавою. Проте бій згодом «розпадався» на окремі сутички, а тому супротив зімкнутими рядами козаки чинити вже не могли: для цього була необхідна спеціальна підготовка.

Воювати неабияк допомагало знання специфіки місцевості, на якій відбувалися сутички, вдале пристосовування до її особливостей. Взагалі відмінною рисою тактики козаків, незалежно від їхнього походження, будь-то запорозькі, донські, терські чи слобідські, було найширше використання ландшафту для досягнення успіху в бою. Вони, наприклад, вміло користувалися всіма можливостями для потайного переміщення, організації засідок, відходу від переважаючих сил супротивника. Д. І. Яворницький писав з цього приводу: " Успехи запорожцев на войне, помимо личной храбрости их и постоянного занятия военным делом, обьясняются в значительной степени и знанием в совершенстве той местности, среди которой они подвизались и действовали против врагов"[8].

У далеких походах найчастіше використовувалася легка козацька кавалерія для військової розвідки, нападів на шляхи сполучення та тили супротивника, зав’язування бою й переслідування у випадку його відступу. Полки активно використовували тактику самих татар. Особливо це видно з бойових дій слобожан на території Лівонії в 1701 - 1702 рр. в ході Північної війни, експедиції в Дагестан 1725 - 1727 рр., а також під час походів у Крим 1736 - 1737 рр. Нерідко на чужині вони поводилися не краще за татар: спалювали будинки, знищували чи брали в полон мирних жителів, захоплювали домашню худобу.

В цілому система підготовки і тактика будь-яких іррегулярних кавалерійських формувань була характерною і для слобідських полків. Система бойової підготовки відрізнялася високими індивідуальними здібностями кожного козака, що включала в себе вміле володіння холодною зброєю, влучну стрілянину з вогнепальної зброї та лука, досконалість джигітування тощо. Їх тактика відрізнялася і тим, що бій з основним супротивником ділився на множину індивідуальних сутичок. Спільним діям у зімкнутих строях слобідські козаки не навчалися.

Література:

1. Маслійчук В.Л. Козацька старшина Харківського слобідського полку 1654 - 1706 рр. - С. 58, 65, 72, 73.

2. Історія війська України. – Т.I. – С. 261.

3. Альбовский Е.А. Валки – украинный город Московского Государства.– С. 28.

4. Там само. – С. 51.

5. Альбовский Е.А. История слободского козачьего Харьковского полка. - С. 44.

6. Записки о Слободских полках… - С.59.

7. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова. - С.558.

8. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т.1.- С.381