Співробітництво вчителя і учня на уроках української літератури

Павлова Тетяна Борисівна

Вчитель вищої категорії української мови і літератури

Одеської загальноосвітньої школи – інтернату № 1

Співробітництво вчителя і учня на уроках української літератури.

Понад 20 років існує в учительському лексиконі слово “співробітництво ”. Воно з'явилось тоді, коли вчителі - новатори опублікували своєрідний маніфест в «Учительській газеті» . Вчителі ніби отримали дозвіл на впровадження в свою практику невимушеного, захоплюючого, демократичного стилю навчання . Звичайно, елементи цього методу існували завжди, але заговорили про значимість і ефективність тільки в 1986 році .

Ще Сухомлинський говорив про психологію контактів між учнями і вчителями, про спілкування та його закони : «Щоб спілкуватися з людьми, треба навчитися робити крок їм назустріч» .

Якщо уявити графічно наше спілкування з учнями , то вийде переплетіння ліній - струн, якими йде інформація, здійснюється передача думок, їх обмін при допомозі слова .

Життя так побудоване наше , що кожна людина - особистість, але виявити себе, свої здібності, свою особисту значимість вона може тільки в колективі, в контакті тільки з іншими людьми . Від цього великою мірою залежить її місце в суспільстві .

У практиці нашої роботи є безліч прикладів, які свідчать про те, що ніякі універсальні методики, тести експерименти не можуть змінити головного у вихованні - безпосереднього спілкування .

Але, на жаль, ми є свідками того, як технічні засоби, засоби масової інформації витіснили спілкування в сім'ї, школі, позбавили людей до деякої міри можливості користуватися словом, щоб поділитися з іншими своїми думками чи сприймати чиюсь інформацію. Це і призводить до того, що учні не вміють правильно і гарно говорити на уроках, не знаходять слів, щоб передати свої думки, висловити почуття. Та хіба тільки учні ?! А як часто доводиться бачити на телеекрані людей, які не можуть сказати декілька слів своєю рідною мовою. А яку мову ми чуємо при спілкуванні учнів між собою, при розмові дорослих людей на вулиці. А все це разом і є наша культура, духовність. А співробітництво і починається із спілкування, із обміну думками, поглядами, із суперечок, що викристалізовують головне. А щоб викликати в них реакцію на сказане, треба готувати себе до контакту з класом.

Психологи доводять, що контакт вчителя з учнями починається на відстані, що енергія думок наших передається тим, про кого ми думаємо, а значить якимось чином ми заздалегідь настроюємо клас на спілкування з нами.Тому, напевне, наші думки, помисли про майбутню зустріч з дітьми повинні бути добрими, чистими, щиросердними, бо тільки добро може викликати добру віддачу.

І ось починається урок. Перш за все треба привернути увагу дітей до себе, викликати зацікавленість якимось чином. Цей етап у спілкуванні називається самопрезентацією. І від того, як ми себе представимо дітям, який у нас буде настрій, яке емоційне піднесення чи навпаки, байдужість переповнює нас, буде залежати і характер спілкування, а значить - і темп уроку, і бажання чи небажання учнів працювати на уроці. Вчитель повинен безпомилково знайти ту ноту, з якої треба починати урок, щоб зав'язалось співробітництво ,щоб збудити в учнів думку і примусити її працювати, а значить бути активним співрозмовником, а значить вміти говорити, чути себе і інших, відчувати настрій колективу .

У психології це називається рефлексією і є однією з важливих особливостей людського спілкування.

Наприклад, на уроці літератури при вивченні поезій вчитель безперечно повинен сам гарно, виразно напам'ять читати вірші, щоб дати учням можливість відчути силу художнього слова , його багатогранність та викликати інтерес до запропонованих творів. Від поезій учні повинні отримувати естетичне задоволення, позитивні емоції, а це те, що спонукає до співбесіди взаєморозуміння, до бажання висловлювати свої погляди.

На уроках літератури, я вважаю, повинно звучати переважно художнє слово, слова митця, а не сухе коментування тексту, позбавлене краси, витонченості.

А вже матеріал твору, над яким працюють учні, дасть змогу учням стати активними співрозмовниками, бо кожен по - своєму відчуває, уявляє і оцінює явища, факти, вчинки, а всі разом приходять до певних висновків, узагальнень, співвідносячи все з минулим, сучасним і майбутнім.

Важливо, щоб у творчому процесі співробітництва вчителя і учня кожен почував себе особистістю, щоб не боявся висловлювати свою думку, хай зовсім не таку, як у підручнику чи в когось з однокласників.

А словесник повинен бути творчою особистістю, любити людей, відчувати внутрішній стан інших і вміти впливати на хід дискусії, співпереживати з персонажами твору і з учнями. А також вміти помічати в дітей їхні досягнення, наголошувати на них, щоб викликати бажання творчо працювати і весь час досягати нових результатів.

Цей зв'язок психологи називають емпатією.

Людинознавець, тобто вчитель, повинен по - акторськи використовувати всі засоби і прийоми, що спонукають до взаєморозуміння: і слово, і усмішку, і погляд, і жести, і паузи. Основне завдання вчителя - словесника в умовах становлення нової держави є виховання національної свідомості освіченого і цивілізованого громадянина України.

А література в школі - це колискова пісня, створена поетами та письменниками, а виконати її, виспівати, донести до дітей, не розгубивши, не втративши нічого авторського, має вчитель – словесник.

То які ж все - таки основні риси такого вчителя? Думається, що це перш за все закоханість у свій предмет, висока духовність, чітка громадянська позиція. Це ті основні кити, на яких будується вся навчальна і виховна робота. А вчитель літератури повинен бути Берегинею національного духу, талановитим, формотворцем духовного світу юних, на кожному уроці повинен запалювати вогнем творчої наснаги, активної дії.

Педагогічний хист кожного вчитися - це цілий комплекс, в якому поєднується внутрішня гармонія, велика енергія мистецьке світосприймання, наукова і методична кваліфікація, сучасне трактування історико - літературного процесу, безпомилкова орієнтація в галереї постатей українських діячів літератури і мистецтва .

Основою успіху кожного в навчанні та вихованні є змістовність і нестандартність уроків ( урок - казка, урок - семінар, урок - диспут, урок - концерт) .

Суть роботи на уроках літератури полягає в своєрідній реалізації ідей народознавства (вивчення побуту, звичаїв драдицій), у використанні української літератури для духовного становлення школярів. Треба, щоб уроки літератури були виявом емоційної наснаги і почуттів, авторської позиції у сприйняті фактів, явищ найсприятливіших можливостей у вияві учнями своїх думок, суджень, почуттів, оцінок. На уроках літератури учні пізнають не тільки силу художнього слова, а й таїну української пісні, смуток плачу, святість молитви та інші джерела народної культури . Прийом роботи вчителя -словесника над текстами творів повинні сприяти повноцінному художньому осмисленню і трансформації його на сьогоднішні проблеми, спонукати учнів до зіставлення світоглядів, позицій письменника зі своїми поглядами на життя виробленню в учнів умінь формувати свою власну думку дочку зору, не боячись, що вона відрізнятиметься від думки когось іншого.

Що повинні відчувати учні на уроках літератури? Одні - задоволення від своєї відповіді, інші - подив з приводу непомічених деталей у творі, бажання дорівнятись у своїй праці до тих, у кого це вже виходить краще. А всі разом - прекрасне і корисне в світі мистецтва слова і власної душі. Головне, щоб не було на уроці байдужих, тих, хто не приймав би участі в творчому пошуку. Коли з уроку в урок ведеться така робота, вчитель і учні відчувають своє самовдосконалення, ріст своїх здібностей, підвищення та урізноманітнення навичок роботи над текстами, збільшення інтересу до творчості, вдосконалення вмінь усно і письмово висловлювати свої думки, не копіюючи підручника чи чиїхось думок.

Розмірковуючи над видами уроків, можна знати багато цікавих форм.

Наприклад : урок плачу за «Україною в огні» О.Довженка, урок совісті за «Собором» Олеся Гончара, урок правди за романом «Правда і кривда» М. Стельмаха, урок пам'яті за « Пастораллю 15 століття» Ліни Костенко, чи «Роксоланою» П. Загребельного, урок любові, ніжності за лірикою В.Сосюри.

Твори літератури опановуються через осмислення образів, читання підтексту, психологічного аналізу характерів та вчинків персонажів, через авторське слово та власну спостережливість.

Вчитель - словесник повинен допомагати учням вжитись в ту атмосферу, в ті події часу, коли жив митець, і розглядати його твори тільки з відповідних позицій того часу, а не звинувачувати автора в тому, що десь в 30 - 40 х роках він славив не те, що сьогодні актуальне або й зовсім спотворене. Якщо так підходити до літератури, тоді й виходить, що на різних етапах життя ми шукаємо в творах автора тільки того, що нам сьогодні підходить, що відповідає сьогоднішній системі. Звичайно, існують і вічні проблеми, про які ми говоримо з точки зору сьогодення, спостерігаючи, як вони трансформувалися чи залишилися незмінними.

Говоримо на уроках і про митців - пророків, як от Шевченко, який думав і писав в минулому столітті, а інтуїцією прозріння заглядав в наш час. І я думаю, що ми правильно діємо, коли розглядаємо твори літератури, вбачаючи в них мистецтво слова, що діє на наші почуття і повідомляє факти про давно минулі події.

А ще більшу має виховну, впливову силу художня література, коли вчитель має гарний голос, інтонацію відповідну, вміє виконати пісню, даючи змогу дітям відчути її мелодію, задушевність. Тоді уроки дійсно стають уроками мистецтва, що зачіпають струнки дитячих сердець, дають змогу відчути і прилучитись до дивних скарбів народу, що вміщають в собі все те, що творилося віками, ввібрало в себе і силу, і надію, і любов народу.

Коли така робота ведеться на уроках літератури, починаючи з молодших класів, тоді діти теж стають акторами на уроках, вони не соромляться заспівати, зіграти роль; поступово зростає їх майстерність у творчому та мистецькому напрямі.

Коли вчитель вміє об'єднати дітей на уроці єдиним поривом, настроїти на сприйняття розумом і душею матеріал, тоді здійснюється не тільки естетичне виховання, й формується оптимістичне сприйняття світу, упевненість у собі, надія на краще, бо кожен відчуває, що щось вміє, тобто прилучається до колективної роботи і в той же час має свою думку, позицію, відчуває себе особистістю. В такий спосіб учнями ненав'язливо усвідомлюється почуття національної гідності, християнської доброчинності, - всього того позитивного, що потрібно кожній людині.

Сьогодні в методичній літературі все більше говориться про те, що сучасний вчитель - це не просто урокодавець, а також вчитель, що виходить за межі уроку в широкий світ політичних і моральних проблем. А також всього того, що хвилює людей зараз. Такий вчитель приносить на урок кожного разу щось нове, цікаве, і цим привчає дітей бути уважним до всього інтелектуального збагачення, щоб бути цікавою людиною, гарним співбесідником, нести в собі добре, корисне, цікаве і цінне, а не потрібне. Як часто роботу вчителя оцінює директор, інспектор, колеги, але найвищим суддею все - таки є його учні, бо всі вони все відчувають, помічають на кожному кроці: і настрій, і вміння, і бажання зрозуміти, чи навпаки.

Звичайно ж, добру людину пам'ятають все життя, намагаючись в чомусь наслідувати її, передавати своїм дітям те, чого навчилися на уроках: щедрості, пізнання, справедливості. А сірі, нудні уроки не дають нічого ні розуму, ні серцю, забуваються до наступного разу, бо не впливають на почуття, не викликають емоцій.

В серпні 1996 році в Києві відбувся четвертий з'їзд Української Світової Спілки професійних вчителів (УССПУ), українського народу, української культури й освіти. Голова з'їзду сказав: «Наші слова переходять в діло через прекрасних людей, які мають почуття відповідальності за долю українського народу, незалежно від того, де він проживає на земній кулі. І цими людьми є вчителі.

Особливу увагу було приділено на цьому з'їзді проблемам:

· виховання національної свідомості в молоді;

· відродження християнського духу;

· популяризація імен забутих українців ;

· Сформування національного художнього мислення засобами мистецтва слова та ін..

Щоб ці проблеми вирішувались, щоб вчитель впроваджував їх в життя, доносив до дітей. А про носія всього доброго, про вихователя майбутнього покоління треба дбати. Ось чому на цьому з'їзді була вироблена «Модель українського вчителя», що містить такі цікаві положення.

Український вчитель має бути прикладом доброго українця, він повинен

· Вивчити добре нефальшиву історію України ;

· Вірити в Бога , бо віра ця ушляхетнює людину духовно ;

· Постійно підвищувати свій рівень знань і кваліфікацію,відповідальності за наше майбутнє.

Одним словом: « вчитися - вчити - виховувати», - таке гасло повинно стати основним для всього учительства. Бо тільки починаючи з малих років, треба виховувати справжню людину, господаря своєї землі, країни, сім'ї. А твори мистецтва - найкращий матеріал, на якому можна збудувати прекрасне суспільство з чудовими людьми, бо:

Мистецтво - душі розрада ,

Пишний сад ,врожайний на слова ,

Ти - життєва мудрість і порада ,

Правда щира і любов жива.