Канд. пед. наук Цибанюк Олександра Олександрівна

університет

ім. Ю. Федьковича, м. Чернівці

Нетрадиційні методи зміцнення здоров’я і фізичного вдосконалення

Удосконалювання навчально-виховного процесу з фізичного виховання довгий час є основною проблемою вузівських працівників. Вихід з положення, що створилося, один – необхідно формувати нові підходи до системи фізичного виховання [1,2].

Фізкультурне виховання орієнтоване на виконання соціального замовлення суспільства з підготовки здорового фахівця, здатного організувати й вести здоровий спосіб життя. Забезпечити рішення цієї важливої соціальної проблеми можливо шляхом досягнення стратегічної мети фізкультурного виховання – формування фізичної культури як системного й інтегративного компонента особистості, невід'ємної частини загальної культури майбутнього фахівця [3,4].

Багаторічний досвід показує, що низька фізкультурна грамотність виражається в нерозумінні студентами ролі фізичної культури в процесі життєдіяльності кожної людини, у недостатності теоретичних знань і практичних умінь у виборі засобів і методів фізичного самовдосконалення.

Стрімкий розвиток науки й зростаюча кількість нової інформації, необхідної сучасному фахівцеві, роблять навчальний процес студентів усе більше інтенсивним і напруженим. Нажаль, ця тенденція приводить до зниження рухової активності й, як наслідок, погіршенню загального здоров'я й загальної працездатності [5,6,9].

Необхідно відзначити, що вже на першому курсі навчання студенти мають низький рівень фізичної підготовленості, і, як наслідок, незадовільний стан здоров'я. Відзначається й недостатня кількість знань у сфері фізичної культури, тобто знань про можливість і необхідність засобами фізичної культури зміцнювати та підтримувати своє здоров'я. У цій ситуації роль фізичної культури значно зростає. Відомо, що раціонально організована рухова активність може істотно підвищити успішність і знизити кількість неврозів і відхилень у діяльності серцево-судинної й дихальної систем [6,7,8,9].

Зміни в суспільно-економічному житті України, і орієнтація людей на нові можливості придбання певного соціального статусу, супроводжуються підвищеними вимогами до здоров'я громадян. При цьому стан здоров'я населення України викликає тривогу, а в молодих фахівців, що виходять зі стін вузів, відбувається значне погіршення здоров'я ще за час навчання [2,4,8].

Удосконалювання фізичного виховання у вузах висвітлюється багатьма дослідниками, і як останній регламентований етап підготовки до соціально-професійної діяльності, і як один із найбільш важливих компонентів зміцнення здоров'я, фізичне виховання у вузах вимагає постійного вдосконалювання, що відповідає особливостям розвитку сучасного суспільства [1,3,9].

Для того, щоб фізичне виховання стало діючим методом зміцнення здоров'я й підвищення рівня фізичної підготовленості, основними принципами повинні стати його регулярність, мотиваційний фон та гнучка варіативність, що віддзеркалює специфіку навчальної роботи студентів [7].

Підвищення рівня складання нормативів багато у чому залежить і від того, наскільки студенти активно й свідомо включаються в навчальний процес.

Підвищення ефективності фізичного виховання визначається комплексом використовуваних методів і прийомів, умінням їх організувати в конкретну систему, що дозволяє одержати максимальний ефект.

Основною формою використання фізичної культури у вузах є проведення навчальних занять, однак вони не є ефективним рішенням завдань з фізичного виховання студентів. Безліч авторів пропонують шляхи рішення цієї проблеми, пов'язаних з організацією самостійних та індивідуальних занять, однак ефективність таких занять мала, тому що залежить від самосвідомості студентів, їхніх мотивів і потреби у фізичному самовдосконаленні [4,5].

Ряд авторів [3,6,8,9] бачать рішення розглянутої проблеми навчальних занять з фізичного виховання у ВНЗ в удосконалюванні структурних ланок - програмних і правових документів. Пропонують проводити комплектування навчальних груп з урахуванням фізичної підготовленості, підбор засобів і методів – з урахуванням індивідуальних можливостей, а також переходити на рейтингову систему оцінювання фізичної підготовленості студентів.

Як свідчить педагогічна практика, раціональна система фізичного виховання не може ігнорувати інтереси населення до тих або інших засобів рухової активності, не бачити того, що молодь хоче займатися оздоровчими видами фітнесу та не проявляє інтересу до більшості засобів рухової активності, що становлять зміст вузівських програм з фізичного виховання. Тільки за допомогою впровадження нетрадиційних видів у навчальний процес можна домогтися корінного підвищення ефективності фізичного виховання й поліпшення якості складання контрольних нормативів [1,2,5].

Розглянемо використання східних систем дихання в практиці системи фізичного виховання студентів. Дихальна гімнастика – це система вправ, спрямована на оволодіння мистецтвом правильно дихати, що дає змогу акумулювати прану, правильно її розподіляти і використовувати для контролю над організмом. Накопичений багатий досвід свідчить про те, що завдяки використанню дихальних вправ досягається повний контроль над організмом.

Одна з ознак здоров'я людини – правильне дихання. Часто ми недооцінюємо його позитивну роль у життєдіяльності нашого організму, хоча правильне дихання є запорукою реалізації резервних потенціалів людини. Знання різновидів дихання за системою йоги, що не суперечить класичним поглядам на систему дихання, дозволить вам зрозуміти механізм оптимального дихання для організму людини. Знайомство з різними дихальними системами Сходу допоможе розширити розуміння цього питання.

Особлива увага в системі йоги надається пранаямі – комплексу дихальних вправ, які дають змогу здійснити контроль над диханням. «Прана», згідно з розумінням йогів, – дихання, життєва сила, джерело енергії, абсолютна енергія, котра проявляється у всьому живому. «Яма» – це регуляція, основа, пауза. Пранаяма – це система дихальних вправ, що виконуються свідомо для накопичення організмом життєвої енергії, отриманої з повітря. Інакше кажучи, пранаяма – це вчення про свідоме керування диханням,

Найкращий варіант дихання за спокою – вдих і видих через ніс. Безперервне, спокійне, рівне дихання найефективніше: воно повністю звільняє легені від повітря під час видиху. У повітрі, що видихаємо, міститься не більше 16-18% кисню, 4-6% вуглекислого газу, а також інші сполуки, У тому числі дуже шкідливі сірчані.

Йоги вважають, що тривалість життя людини великою мірою залежить від того, як вона дихає. Якщо дихання людини часте і поверхневе, то і життя її короткочасне. І навпаки, рівне, вільне і спокійне дихання, повніші та глибші вдихи і видихи є однією з умов здоров'я і довголіття.

Важливо знати, що на тривалість життя впливає і склад повітря, яким доводиться дихати. Так, відомо, що багато з довгожителів живуть у горах, де повітря дуже іонізоване. У морському повітрі містяться ще й специфічні домішки – йодисті, а також інші корисні для здоров'я сполуки. Таким чином, атмосфера примор'я і гір цілюща, а їхні мешканці рідко страждають на захворювання органів дихання.

На думку йогів, людське тіло – акумулятор прани і її перетворювач. Життєдіяльність і здоров'я залежать від кількості акумульованої прани, правильності її розподілу і використання організмом.

Регульоване і цілеспрямоване дихання сприяє омолодженню організму лікуванню і профілактиці хвороб, отже, хорошому здоров'ю і подовженню життя. Основою всіх дихальних вправ повне дихання. Його складові частини – верхнє, середнє і нижнє дихання.

Отже, з метою оптимізації процесу фізичного виховання студентів і відповідності до вимог і потреб сучасної молоді варто ознайомлювати і використовувати нетрадиційні методики оздоровлення. Проте їхнє впровадження вимагає від викладачів високого рівня обізнаності в таких методиках. Надалі варто розглянути докладніше можливість введення інформації та практичних занять в програму різноманітних курсів підвищення кваліфікації.

Список літератури:

1. Артемов А.Б. К вопросу о дальнейшем совершенствовании физического воспитания студентов / Артемов А.Б. // 2-я Всесоюзная науч.-практ. конф.: Физическое воспитание и спорт в вузах МПС. – Харьков, 1991. – С. 230-236.

2. Зеленюк О.В. Індивідуалізація навчального процессу з фізичного виховання на підставі комплексного оцінювання рухової підготовленості та рівня соматичного здоровя студентів/ Зеленюк О.В. // Автореф. на здобуття наукового ступеня кандидата наук з фіз. виховання і спорту: 24.00.01. – Харків, 2004. – 18 с.

3. Домашенко А.В. Організаційно-педагогічні засади системи фізичного виховання студентської молоді України: Автореф. дис. ... канд. наук з фіз. виховання і спорту: 24.00.01./ Львів, 2003. – 19 с.

4. Канішевський С. М. Науково-методичні та організаційні основи фізичного самовдосконалення студентів: Навч. Посібник. – К.: ІЗМН, 1999.