УДК 159.922:316.64:165.242.2+34:008

Дмитрієнко І.В.,  старший викладач Університету мислі, студентка юридичного факультету Харківського національного педагогічного університету имені С.Г. Сковороди

Дмитрієнко Ю.М., доктор філософії, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного дослідницького університету ім. Т. Шевченко

 

УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ ТА КУЛЬТУРА У ІСТОРИКО-

ПОРЯВНЯЛЬНОМУ КОНТЕКСТІ

 

       Сучасна українська  та світова правова наука, правознавство та методолого-методичне осмислення права все більш та більш акцентують увагу на правовій свідомості та культурі як істотних показниках становлення та розвитку правових систем та систем права. Зазначаємо, що під правовою культурою сучасна правова наука розуміє зумовлений соціально-економічним і духовно-політичним ладом якісний стан правового життя суспільства, що ідентифікується на грунті пріоритетних тенденцій традиційного української звичаєвої правосвідомості у досягнутому рівні розвитку юридичних актів та інших текстів правового характеру, рівні правової діяльності як пріоритетних форм вияву правової  правосвідомості, маючей некризові цикли соціальної активності, які формують систему правових демократичних цінностей, а також соціально захищений ступінь гарантованої державою свободи поведінки у єдності правової свободи та відповідальності держави перед суспільством за її захист [1-4].

    Критеріями активного формування правової культури є наявність некризових циклів соціальної активності правової свідомості (для правової свідомості – правова культура – природна нормативно-правова та ідейно-світоглядна основа її становленя та розвитку), потужних зусиль теоретико-практичної думки створити теоретичні основи правової культури засобами виконання фундаментальні загальнотеоретичних  та прикладних робіт, присвячених вивченню специфіці перехідного права, правосвідомості, правомірної поведінки, філософських, соціологічних і соціально-психологічних проблем правового життя суспільства. Правова культури відноситься до ідеологічних, надбудовних явищ, регулятивно залежить від соціально-економічної основи суспільства, як правило, ідентифікує у державно-зорганізованому суспільстві матеріальні потреби та правові интереси владної еліти (соціальної групи, прошарку). 

        За нашими ідеями правова культура функціонально реалізується як правосвідомість, існує у суспільстві тоді, коли остання не має кризового циклу соціальної активності та візуалізується у створенні духовних і матеральних артефактів. Певна частина дослідників виділяє цільовий стан правової свідомості та культури як першорядну вимогу загального руху економічного й правового розвитку суспільства – належний, максимально високий, об'єктивно можливий для даного конкретно-історичного етапу цикл соціальної активності правосвідомості, до якого артефактово рухається в процесі природно-історичного розвитку соціуму наявний стан правової свідомості та культури, тобто  реально існуючий у суспільстві на даний момент рівень її соціальної активності, що визначається та детермінується тим чи іншим конкретно-історичним циклом соціальної активності спадкоємності правової свідомості.

        Розуміння правової свідомості та культури як якісних станів правового життя суспільства, відбиття правового життя у ідейно-світоглядних та нормативно-правових реаліях, духовних і матеріальних артефактах і архетипах на кожному даному етапі його розвитку надає можливість охопити та статистично і соціологічно виміряти у кількісному та якісному відношенні як правокультурні духовні та матеральні артефакти у цілому, так й за основними сферами та галузями права окремо. Проблема винаходження оптимальної методології проведення історичних і сучасних правових досліджень завжди висвітлює потребу виявлення чітких критерієв того якісного стану українського суспільства, які визначатимуть місце та значення правових здобутків, формуючих матеріальні та духовні артефакти правової свідомості та культури у історичній, сучасній та майбутній правовій надбудові. Оптимальне співвіднесення правової надбудови, правової дійсності, правового буття суспільства, правової свідомості та правової культури полягає в тому, що остання завжди характеризує актуальний „аксіологічний рівень розвитку права”, правової дійсності та правової перспективи як аксіологічну площину соціальної активності правосвідомості. У самому понятті "правова культура" начально закладений оцінний аксіологічно-правовий момент, що іманентний змісту культури права, правової свідомості та правової духовності, без  чого весь  зміст   цієї   категорії   навряд чи може бути  правильно  зрозумілий. Оцінний  момент правової свідомості та культури виявляється у тому, що їх цільові стани, або максимально високі для даного етапу суспільно-економічної формації рівень   розвитку   правової   дійсності, процеуально реалізовані як високий цикл соціальної активності правосвідомості, є тим ідеалом, котрий входить безпосередньо в зміст правової свідомості та культури як орієнтир правоперетворень,  перенесення та сприйняття державно-правовою свідомістю світових прогресивних досягнень.  Правова свідомість та культура позначають те, що у своєму розвитку вони спрямовані на досягнення деякого конечного власного правового стану та суспільства, за якого правовий та праворефлексивний об'єкт вступає в певний якісний зв'язок у просторі та у часі з деяким іншим об'єктом або правовою подією тільки у засобах правосвідомості та як правосвідомість, що має некризовий цикл соціальної активності. Кінцевий, остаточний цільовий стан правової свідомості та культури є таким, до якого статична правова система йде відповідно до об'єктивних природно-історичних законів свого розвитку.

         Між цільовим і наявним станом правової свідомості та культури існує серійна мережа прямих і зворотних зв'язків (цільових структур) як зв’язків правосвідомості з дійсністю, домінантно регулятивно верифікованих у різних циклах  соціальної активності правосвідомості, за допомогою якої система правової культури прагне до встановлення рівноваги, тобто до серійного "підтягування" наявного власного стану як стану правосвідомості до рівня необхідного, цільового. Зворотні зв'язки правосвідомості з дійсністю ідентифікуємо зв'язками відповідності останньої правовій культурі, що показують міру відхилення, або наближення, наявного стану останньої до рівня розвитку її цільового стану, легітимізованого у певному циклі соціальної активності та відносної чи абсолютної самостійності правової свідомості, процесуально формуючей відповідну відносну чи абсолютну самостійність правової культури як відносну чи абсолютну самостійність правової свідомості. У будь-якому постперехідному українському суспільстві можливий лише один принцип зв'язку правової свідомості, культури, дійсності та її різноаспектних віддзеркалень – маргінальна відповідність, оскільки реальний, маргінально-нормативний сан правової дійсності спрямовано у своєму розвитку на цільовий, кінцевий стан системи правосвідомості як процесуального права та правової культури як синергетичного середовища нелінійних праворефлексій, правотрансформацій та правореалізацій, що, як правило, мють високий або найвищий цикл соціальної активності (філософсько-правові твори, дисертаційні та монографічні розробки з правової культури та правосвідомості). Різні типи зворотних зв'язків правосвідомості та правової культури характеризують наявний рівень розвитку правового життя суспільства стосовно необхідного, цільового її рівня.

         Основною керівною ідеєю правової свідомості та культури будь-якого історичного та сучасного постперехідного українського суспільства виступає справедливість, що формується у єдиний і загальний пріоритетний принцип права – правосвідомості – правової ідіоми – правової концепції, остаточно реалізований у формулі правосвідомості – правової ідіоми – правової норми.  Справедливість, розглянута як категорія морально-правової та політичної свідомості, ідентифікує вимогу відповідності, домірності, співмірності та рівномірності між діянням суб'єкта правової свідомості як суб’єкта правової культури та законодавчим воздаянням йому за це діяння з боку іншого суб'єкта (індивіда, групи, соціуму), між правами та обов'язками, правопорушенням і відповідальністю. У правовідносинах держави, суспільства та особистості справедливість, окрім цього, ідентифікується  у вимозі відповідності між історичними можливостями, закладеними в рівні соціального статусу цивілізації, та створеними державою і суспільством умовами для їх дійсної реалізації особистістю як першосуб’єктом правової культури. Внаслідок фактичного недовиконання державно-правовими інститутами та інституціями заходів і міроприємств виховання правової свідомості та культури у практичній площині з правового виховання та пропаганди законодавства виникає неспівмірне співвіднесення між обов'язком знати закон і можливостями, умовами, наданими правовою реальністю та створюваними правовою культурою суспільства для реалізації даного обов'язку

         Головним магістральним напрямом забезпечення принципу справедливості правової свідомості та культури українського суспільства є додання правам людини безпосередньо юридичного значення, перетворення прав і свобод людини та громадянина, їх соціально-правової захищеності у вищу цінність правової та законодавчої культури. Показниками збільшення функціонального стану історичної української правової свідомості та культури (некризового циклу соціальної активності правової свідомості та культури) на протязі всієї історії українського права є збереження та функціонування істотної домінанти української звичаєвої правової свідомості та культури у сфері українського звичаєвого права як процесуальної спадкоємності української правової культури за умови тривалої відсутності власної незалежної суверенної держави, що є прямим доказом її авторитетності, рівня розвитку, національності, довготривалого ефективного та правомірного застосування.

          Показником активного формотворення української правової свідомості та культури є цивілізаційна принципопокладеність мети певного вітчизняного правотворчого процесу, коли правові звичаї створювали стійкі норми звичаєвої правової свідомості, звичаєвого права, правову культуру звичаїв як звичаєву правову культуру, яке регулювало більшість суспільних відносин у ранньому феодальному суспільстві, які типово правові, базувались на певних реальних матеріальних і духовних артефактах правової культури, структуровані на тому чи іншому конкретно-історичному нормативному матеріалі чинної правової системи, актуальними засобами виховання високої правової свідомості та культури (на цей час у загальній теорії держави й права йде активний процес формування теорії правової свідомості та культури). Критеріями активного формування правової свідомості та культури є наявність потужних зусиль вітчизняної теоретико-практичної думки створити теоретичні основи правової свідомості та культури засобами виконання фундаментальні загальнотеоретичних  та прикладних робіт, присвячених вивченню специфіці перехідного права, правосвідомості, активної правомірної поведінки, здійснених у тривалій еволюції історично напрацьованих, правокультурно прийнятих суспільством норм і уявлень про поведінку та взаємовід­носини людей, а також вжитих в різних сферах життя. Основним джерелом його формування були народні юридичні звичаї - "звичаї пращурів", бе­режливе й поважне ставлення до яких український народ проніс через усю свою історію.

          Еволюція української правової свідомості та культури у цілому за всю історію українських соціальних відносин, відбита у правовому відношенні засобами правосвідомості у духовних і матеріальних артефактах правової свідомості та культури на українських землях поступово змінювала роль, значення та місце звичаєвої правосвідомості в тій чи іншій історико-правовій моделі української правової дійсності. Упродовж тривалих віків українська звичаєва правосвідомість була ос­новним джерелом права, україноментальної правосвідомості та правової традиції завдяки місцевим "законам, звичаям та по-рукам" набувало державного авторитету, однак з посиленням ролі владних установ, ускладненням суспільних відносин і зростанням регулятивного значення писаних законодавчих актів, що презентували пріоритетними матеріальні артефакти законодавчої культури, цілепокладає провід­не місце новому нормативно-державному законодавству. Кожен цикл соціальної активності правосвідомості як відповідний показник соціальної активності правової культури втілюється у відповідному циклі соціальної активності історичних і реальних нормативно-правових актів, документів, у правовій діяльності та інших правових феноменах, здатних до кореляції за формулами української правосвідомості – норми права. Правова свідомість та культура в Україні сягає своїм корінням давніх культурно-правових звичаїв Київської Русі, основну частину яких згодом було записано в "Руській Правді" та інших актах князівського законодавства, що фіксували старі звичаєві україноментальноструктуровані норми правової свідомості, ніж створювали нові. Норми старої української звичаєвої правосвідомості як основи українського звичаєвого права (як остаточно, на жаль, досі не сформувалось як таке) були збережені й після монголо-татарської навали в Галицько-Волинському князівстві та у Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії. З по­явою Статутів Великого князівства Литовського традиції звичаєвої правосвідомості, презентовані в історичних традиціях правової культури, не втратили свого значення. Перший Литовський статут (1529) прямо вказував, що за умови відсутності законодавчого регулювання слід керуватися правовими звичаями, правовими нормами та правовими традиціями, зафіксованими у традиційній українській правовій свідомості та культурі. Дещо негативне ставлення до української звичаєвої пра­восвідомості  було зафіксовано в Другому Литовському статуті (1566), який орі­єнтувався виключно на писані джерела, що ми інтерпретуємо формуванням першої офіційної домінанти норм писаного права на території історичної України. Але така позиція, як звісно, виявилася не­життєвою, та у Третьому Литовському статуті (1588) було підтвердже­но роль звичаєвого права як допоміжного регулятивного культурно-правового джерела у актуальному нормотворенні правовою культурою засобів правового регулювання. Крім того, Литовські статути всіх трьох редакцій кодифікували чимало таких норм, які похо­дили від прадавніх культурно-правових звичаїв. Після занепаду Київської держави звичаєве право, а фактично норми української звичаєвої правосвідомості, знову стало єдиним джерелом процесуального та, пізніше, статичного права, а фактично, формування тієї суттєвої процесуальної форми правосвідомості як справжнього механізма правового регулювання за перехідних часів правостановлення на українських землях, що були "під тата­рами". У подальшій еволюції норми звичаєвої правосвідомості нодноразово використовувались у актуальному правотворенні та правозастовуванні (ст. 8 Зе­мельного кодексу УРСР передбачала, що одним із джерел земель­ного права був звичай, який, щоправда, міг застосовуватися лише тією мірою, якою не суперечив чинному законодавству; у новому Цивільному Кодексі України (2003) законодавець закріпив норму, за якою визнається звичай (напр., звичай ділового обороту) серед форм права в цивільному праві (ст. 7); Сімейний ко­декс України (2002) також містить аналогічну норму, за якою при ви­рішенні сімейного спору може враховуватися місцевий звичай, а та­кож звичай національної меншини (ст. 11).

         Той чи інший, хронологічно зредукований та рубіжно визначений у періодизації становлення і розвитку української правової свідомості та культури цільовий стан загальної та суспільно-правової свідомості та культури є істотним критерієм регулятивної оцінки наявного рівня розвитку правового статусу суспільства та правового статусу законодавчої бази, що включається в систему правової свідомості та культури українського суспільства в якості її основної цільової підсистеми, а кожен конкретний рiк початку перiодизацiї становлення і розвитку української правової свідомості та культури є початком розвитку нового цiльового стану правової свідомості, культури та закiнченням попереднього, що еволюцiонував у наявнй стан правової свідомості, культури, а отже, цей же рiк водночас є показнником остаточного розвиткового завершення минулого, старого наявного стану правової свідомості, культури, що трансформувався у новий, цiльовий. На початку становлення та розвитку нового цiльового, бiльш нормативно цивiлiзованого стану правової cвiдомостi та культури рiвень соцiальної активностi правової cвiдомостi та культури є нижчим, а звiдси – менш функцiональним, рiвень наявного правовго стану правового сатану – бiльш наявний, або вiдсутнiй, або навний у смислi його негативно нормативно цiлеспрямованого, байдюжого до злободенних проблем соцiального, нiгiлiстично цiлеспрямований та iн. Знаючи такi харктеристики правової cвiдомостi та культури стає можливим реальне прогнозування та моделювання рiзних розвиткових моделей правової cвiдомостi та культури, що надасть можливiсть вибору оптимальної моделi подальшого їх  розвитку, виходячи з безпосереднiх реалiй досвiдного та справжнього стану актуального формозмiсту правосвiдомостi та культури, наприклад, формули української iдiоми - правової свiдомостi – норми права. Еволюція (або прогресивний розвиток) правової свідомості та культури виявляється, як правило (хоча й не завжди, коли навпаки, то це – регресивний розвиток), у формуванні розвиткового руху її трансформації у напрямку від наявного, як правило, менш вдосконалого, до цільового,  більш вдосконалого, стану розвитку, внаслідок чого створюється нова  якість правової культури як нова її прогресивна форма, що є новою структурою правової свідомості, яка процесуально змінює зміст та вектори руху правової культури – середовища актуальних правозмін.

         Особливостi формування спадкоємностi розвитку конкретно-iсторичного цiльового стану української правової свідомості та культури полягають у тому, що її забезпечувала прогресивна трансформацiя процесуального права, створююча таку спадкоємнiсть, яка концептуально базувалось на нормах звичаєвої правосвідомості, що формувала та забезпечувала таку правову культуру рiзногалузевих iстотних правовiдносин, яка надiйно гарантувала якiсну трансформацiю українського суспiльства. Українська правова свідомість та культура, еволюційно формуючи якісний тип розвитку української правової реальності через змну її наявного стану цільовим, перетворення його у наявний, винаходження нового цільового стану, досягнення його у нових розвитково ідекнтифікованих духовних і матеріальних артефактах, стає тим внтурішнім, ментально структурованим середовищем актуаьних різнолінійних нормативних трансформацій джерел українського статичного права у тому пріоритетному напрямку, який визначається домінантними  конкретно-історичними формами становлення українського звичаєвого права та змістовно реалізується у різних символах та правових ритуалах правової дійсності та творчості. Можемо правомiрно стверджувати, що прiоритетними джерелами української правової свідомості та культури є джерела та норми української звичаєвої правосвідомості, а правова культура – першоджерелом (першоформою) права України.            Загальна українська правова свідомість та культура Київської Русi, складалась з численної кількості підкультур, субкультур, які були підструктурами-підсистемами, що у сукупності утворювали цілісну, але маргінальну (у плані різного ментального правового свівтогляду) парадигму культурно-правового пізнання, знання та відбиття дійсності.

          За княжої доби норми цивільної правосвідомості та цивільного права, чинні в Україні в першу добу її державності, не були, як і в інших народів кодифіковані, а використовувались разом з іншими нормами державної, адміністративної та навіть канонічної правосвідомості, що свідчить про домінантну не законодавчої, а правової культури, не законосвідомості, а правосвідомості, а разом з тим й про відсутність чіткої галузевої диференційованості  правової свідомості та культури та позначає такий правовий стан у суспiльствi, коли ідеальні ціннісні орієнтири правової свідомості та культури виведені з матеріальної основи права та пов'язані з пізнанням глибинної сутності права, то перед нами виявляються досить адекватні дійсності критерії правомірної та неправомірної поведiнки, життєво важливі початки законодавства та правосуддя, законності та правопорядку, а правова свідомість та культура являє собою таку системну якість (якісний статичний правовий стан або некризовий цикл соціальної акативності правосвідомості), що "знімає" правові аксіології як наявного рівня розвитку правового життя суспільства, так й того будь-якого суттєвої сторони чи властивостi як нового критерія (аспекту, змісту, поняття) праворозумiння, на підставі якого відбувається  поновлене становлення та оцінювання цього рівня, у новiй методологічно-правові аксіології власних духовних та матеріальних артефактів. Отже, за Польсько-Литовську добу українська правова свідомість та культура на прикладі правової еволюції особистих правовідносини подружжя зазнала нового якісного розвитку у плані збереження поважного відношення до жінки та у плані, демократизації та лібералізації права успадкування  майна в батьківських помістях дочкою, в разі, коли не було синів, спадкування помістя, яке належало матері, порядку укладення заповіту та посилення відповідальності у спадкуванні отчин та вислуг. За Польсько-Литовську добу були відроджені деякі істотно характерні для традиційної обрядовості української правової свідомості та культури, які стали відроджувати старі моральні обрядові правила, звички та правові норми, що значно посилювали українську правову традицію, правову ідіому та структуро-системну побудову спадкоємності правової культури та правової свідомості. Українська правова система характеризується більш вдосконалими нормами европейськоцентричнозорієнтованої правосвідомості, у зрівнянні з минулими правовими епохами,  моральноопередкованими регулятивними архетипами відродженого і модернізованого українського звичаєвого права, набуваючи при цьому рис світого права.

        За формування української правової свідомості та культури за Польсько-Литовської доби історії України суб'єкти правосвідомості дістають більшу свободу в цивільно-правовому житті, більш конкретніше та ясніше визначаються його повноваження правоздатності та дієздатності. Одже з еволюцiя правової свідомості та культури цивiльних праовiдносин виявляється у вдосконаленнi, прогресивнiй змiнi та подальшому розвитку норм українського права, що свiжчить про набуття ними нового якiсного правового стану. Стосовно правової куьтури кримінальних і кримінально-процесуальних відносин, слiд зазначити, що вона характеризується активним формуванням істотинх  правових традиції в системі засудження і покарання злочи­нців. Давня доба була періодом приватного карного права, коли су­дочинство й реакція на злочин віддавалися скривдженому. Цей період розвитку карного права базувався на так званому суб'єктивному принципі правосвідомості, основними засадами якого була зневага й образа особи. Влада була ще слабкою, і потерпілий змушений був сам реагувати на злочин. Поступово настав період публічної правосвідомості, коли судочин­ство перейшло у відання держави.

        Подальша прогресивна трансформація української правової свідомості та культури виявилась у  зміні визначенні суб’єкта злочину, яким тепер могла бути тільки вільна людина, об'єктом також. Суттєвим показником еволюції україської правової свідомості та культури є значне збільшення кола об'єктів злочинних дій, коли до нього вклю­чалися князівська влада, церковні устої, особа, вірніше вільна люди­на - феодал, князь, боярин, а також майно, звичаї.

      Правова свідомість та культура "Руської Правди" зафіксувала норми, що стосувалися суб'єктивної сторони злочину, розрізняючи дії за ступенем виявленої злочинцем волі. Еволюція правової свідомості та культури формувалась у правовій еволюції формотворення нормативного поля ідентифікації, верифікації та парадигми відповідальності стосовно злочинів проти громадських інтересів, котрі стали поділятися на злочини, спрямовані проти інтересів суспільства та держави. Презумпція знання правових норм за цих часiв забезпечується спеціально встановленим  порядком опублікування й введення в силу нормативно-правових актів. Якісним збереженням спадкоємності традицій української правової свідомості та культури було тривале існування грошових  викупів. Правова свідомість та культура продажу виявилась у якісній нормативній оцінці грошової кари за злочини, яким не загрожували вищі покарання.

          За Польсько-Литовську добу правова культура та свідомість кримінально-правових відносин, сформувавших процесуальне та статичне кримінальне право, було найбільш роз­виненою галуззю права. Прийнявши за основу доктрину превентивності шляхом залякування злочинця перед повторенням злочину (спеціальна превентація), воно наслідує західноєвропейські взірці.          Порушення звичаєвих і законодавчих норм називалося в Литовсь­кому статуті виступ або вчинок і вина, кривда. Суб'єктом злочину могла бути як людина з даної місцевості, так і чужинець. Статути розрізняли намір (прямий і непрямий), злочин з необережності (самовпевненість або недбалість). Разом з тим, мотив і мета злочину не впливали на міру покарання. Еволюція правової свідомості та культури за Польсько-Литовської доби виявляється у європейському оцивілізовуванні звичаєвих і законодавчих норм українського права як норм української звичаєвої правосвідомості, якi набували нових, прогресивних, якiсних характеристик.

         Еволюція української правової свідомості та культури в контексті становлення українського судочинства визначається не лише у прогресивному, якiсному становленні вітчизняної системи українського судочинства, яка обіймає, окрім власне судочинст­ва, ще й історію українських судів, до структури яких входили ще в Княжу добу як державні судові інстанції (князівський суд, вічевий суд, цер­ковний суд і посадові особи), так і приватні (громадський суд чи суд общини, суд глави сім'ї чи роду). Громадський общинний суд діяв з найдавніших часів. Правова свідомість та культура князiвського суду презентується правовою культурою князiвської судової влади, яка  належала до основних прерогатив княжого уряду, а обов'язок судити громадян вважався головним обов'язком во­лодаря. Правова свідомість та культура вiчового суду набуває еволюцції у такiй диференцiації дiяльностi, яка харктеризує збiльшення їх правового статусу: вiчовий  суд спершу вирішував усі справи, а згодом тільки справи найважливішого значення. Правова свідомість та культура копних судiв – неперіодичних судiв широких су­дових громад - копних околиць, які прибували на розправу купою, або копою, що були інституцією давнього звичаєвого права доісторичної доби вивлялась у збереженнi безстановостi судочинства.

           Еволюція правової свідомості та культури церковних судів вивляється у тому, що з часом історично модернізувалась їх юрисдикція у площині збільшення осіб і церковних справ, що ій підлягали. Правова свідомість та культура судів на українських землях у Великому князівстві Литовському має чотири фази еволюційного розвитку, межами яких є роки 1385, 1566 і 1569, що слугували хронологiчними датами початку з’явлення та активної трансформацiї нового цiльового стану української правової свідомості та культури.

         Правова свідомість та культура судів на українських землях окремо у складі Польщі до кінця XIV ст. презентована у активному формотворенні судової норми права. Подальший розвиток української правової свідомості та культури у напрямку її нацонально-культурної соціалізації  простежується у прогресивній видозміні системи козацьких судів, пов’яханою з формуванням мiцної нацiонально-правової традицiї. Яскравим прикладом подальшого розвитку української правової свідомості та культури є прогресивна трансформація судоустрою Запорізької Січі. Його основою була загальна адміністративна організація, бо й на Січі ад­міністративна влада не була відокремлена від влади судової. Становлення українського процесуального права як правосвідомості відбувалось як й у інших країнах, від приватного характе­ру процесу до процесу публічного. Панівним у процесі, як і в матері­альному праві цієї доби, був приватноправовий принцип. Він мав яс­краво виражений обвинувально-змагальний характер, для якого ха­рактерною є активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, а суд виконував функцію посередника. Процес формотворення української правової свідомості та культури у галухі цивільно-кримінальних правовідносин, що була здавна різноджерельно утворена з численної кількості різногалузевих підсистемо-підструктур, досі що не знав поділу на окремий цивільний та кримінальний, звичайно починався з до­магань скривдженого, за яким слідувало обвинувачення. Процес (тяжа) був змаганням сторін перед судом, який був тільки третім у спорі та наглядав за порядком "розправи". "Розправа" велася публіч­но, і в ній брала активну участь громада ("луччі люди"). Процес вівся усно, у присутності сторін і свідків.

       Правова свідомість та культура вироку суду характеризувалась тим, що він рішення виносив усно, а про його виконання повинна була по­дбати потерпіла сторона в окремих випадках, але здебільшого карні вироки виконував князь або його урядовці. Шкоду скривдженого від­шкодовували за рахунок майна засудженого, але якщо майна не бу­ло достатньо, то засудженого присуджували до відробітку. Типові європейськоцентричні тенденції становлення української правової свідомості та культури iснують у активному формуванні європейськоструктурованих еволюційних особливих форм українського карного судочинства, а саме, форм скрутинія, які була близькі до західноєвропейського інквізиційного процесу, але в значно м'якішо­му та гуманнішому вигляді. За дорученням суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці вчинення

        Еволюцію української правової свідомості та культури за Доби Гетьманщини  презентумо у прогресивній трансформації процесуального права, яке поступово набувало рис європейськоструктурованого права, що зберiгало та розвивало при цьому нацiональну самобутнiсть та правову культуру. В історичній та сучасній науковій лі­тературі відсутня єдина точка зору з приводу того, норми якого права становлять основу «Руської правди», але більшість вчених одностайно ідентифікують її як світовий пам’ятник української правової культури та правосвідомості. Статті «Руської правди» дають досить повне уяв­лення про правову систему Київської Русі взагалі, та про основні принципи її облаштування зокрема. Так, одним із основних принципів феодального права Київської держави було те, що права та інтереси феодалів і феодально-залежного населення захищалися неоднаково. Виникнувши на основі норм звичаєвої української правосвідомості на тлі недорозвиненого статичного загальноукраїнського звичаєвого права, законодавство Київської Русі було поставлене на службу феодаль­ній державі, відповідно, послідовно відстоювало та захищало ін­тереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Це обумовило один із головних принципів (особливостей) розвитку феодальної правосвідомості та феодального права у Київській державі - принцип привілею. Він позначав те, що систему покарань було скеровано головно проти феодально-залежного населення. Одночасно «Руська правда» відобразила досить примітивний рівень розвитку держави і статичного права в Київській Русі на тлі широкого розвитку правової свідомості та культури. Вона не знала абстрактних юридичних понять, узагальнених розпоряджень, складних правових конст­рукцій. «Руська правда» не була єдиним із відо­мих кодексів, законів, які застосовувалися на практиці. Для права тієї доби, зокрема й руського, принцип дотримання однієї норми закону (що характерно для сучасної правової культури) не був ти­повим. Суддя або інший адміністратор на свій розсуд вибирав, яко­го зводу права чи якого закону йому дотримуватися в кожному кон­кретному випадку. На нього впливали як авторитет укладача закону, так і старо­вина, особливо шанована на Русі, і звичайна обізнаність у законах.

         Найбільшим здобутком у процесі систематизації норм правової свідомості та статичних норм слабкого статичного українського права стало укладення в XVI ст. трьох (редакцій) Литовських статутів. В основу цієї кодифікації було покладено принципи дотримання суверенності держави, єдності права, рівності перед законом (хоча саме право визнавало неоднакову правоздатність для різних кате­горій людей) і пріоритету писаних законів, що за В. П. Сальникова пiдтверджує наявнiсть високого рiвня правової культури як нової якостi суспiльства.          Аналізуючи Литовські статути, вчені звертають увагу на пев­ний дуалізм їхніх норм. З одного боку, там містилися норми, що закріплювали нерівність людей, права й привілеї стану шляхти, норми, що принижували людську гідність простих людей. З іншо­го боку, до Литовських статутів було введено прогресивні на той час норми, що відображали розвиток товарно-грошових відносин і появу паростків капіталізму, ідей Реформації й гуманізму. итовські статути дають найбільш повне уявлення про основні інститути цивільно - і кримінально-правового регулю­вання тієї доби, що зазнали прогресивного, еволюцiйного становлення.

        Думаємо, що подальші дослідження у зазначеному контексті сприятимуть поглибленому вивченню історичної та сучасної української правової свідомості та культури.

Список використаних джерел:

1. Dmitrienko Yu. Positive jurisprudence: forming of spirituality in Ukrainian legal consciousness. - Nr 3 (8) 2008. Pedagogicze nauki. Filologicze nauki. Pravo. - Przemysl: Sp. z.o.o «Nauka i studia», 2008. – P. 42-54 (Poland) (0,75 д.а)

2. Dmitrienko Yu. Transformation of valued-semantic of Ukrainian legal consciousness. - Nr 3 (8) 2008. Pedagogicze nauki. Filologicze nauki. Pravo. - Przemysl: Sp. z.o.o «Nauka i studia», 2008. – P. 94-107 (Poland) (0,79 д.а)

3. Dmitrienko Yu. Problem of legal reform in Ukraine in aspect of legal consciousness. - Nr 2 (7) 2008. Ekonomicze nauki. Pravo. - Przemysl: Sp. z.o.o «Nauka i studia», 2008. – P. 83-96 (Poland) (0,81 д.а)

4. Dmitrienko Yu. From Partiinost to zakonnost: the languid creation of legal consciousness in Ukraina. - Nr 2 (7) 2008. Ekonomicze nauki. Pravo. - Przemysl: Sp. z.o.o «Nauka i studia», 2008. – P. 97-102 (Poland) (0,39 д.а)