Гришко Н.Є., Лещенко Ю.В.

Кременчуцький державний політехнічний університет ім.М.Остроградського

Новітні інноваційні структури як запорука розвитку національної інноваційної системи

У сучасних умовах наростаючої глобалізації та взаємної інтеграції країн світу одним із найголовніших елементів, що може прискорити подальше економічне зростання будь-якої країни, є інновації. Саме раціональне їх застосування може забезпечити конкурентоспроможність держави на світовій арені.

Тому інноваційний розвиток будь-якої країни залежить не лише від того, яким чином підприємства запроваджують інновації та як саме держава стимулює цей процес, але й від того, наскільки розвинутою є інноваційна інфраструктура.

Розвиток інноваційних процесів в країні визначається структурною повнотою та розвиненістю її інноваційної інфраструктури. У високорозвинених країнах, де 70-80% підприємств впроваджують інновації, інноваційна інфраструктура тісно переплетена з інфраструктурою підтримки підприємництва.

Розвиток інноваційної інфраструктури в Україні є наразі дуже важливим, бо, згідно статистичних даних, стрімко падають показники інноваційної активності корпоративного сектора економіки. Так, частка інноваційно активних підприємств з 18% у 2000р. знизилася до 14,2% у 2007р. (з них кількість промислових підприємств-інноваторів знизилася з 14,8% до 11,5% відповідно) [1].

Для порівняння: більше половини підприємств розвинутих країн займаються інноваційною діяльністю. Наприклад, в Ірландії їх частка складає 73%, у Японії – 70%, а в середньому по країнах ЄС – 53%[2, с.71].

Звичайно, причин такого стану багато, але однією з найвагоміших є відсутність розвиненої інноваційної інфраструктури. Її розвиток в Україні потребує розв’язання двох головних проблем - створення нових інноваційних структур та налагодження процесу їх ефективної взаємодії.

Аналіз світового досвіду функціонування інноваційних структур показує, що їх розвиток сприяє перетворенню периферійних областей з відносно відсталою економікою у високорозвинені регіони, забезпечені високими технологіями у різних сферах виробництва, транспорту, зв’язку. При цьому вирішуються і регіональні задачі соціального розвитку [4, с.124].

Серед інноваційних структур, які добре себе зарекомендували у міжнародній практиці, головне місце займають організації 4 типів: бізнес-інкубатори та бізнес-центри; технопарки; технополіси; регіони науки.

Ці інноваційні структури можна скласти за принципом „матрьошки” – кожна попередня структура може бути складовою наступної структури вищого рівня.

Бізнес-інкубатори та бізнес-центри є структурами, що сприяють розвитку малих інноваційних підприємств, тобто надають допомогу новим компаніям на стадії їх організації та становлення - консультують з різних питань, сприяють підготовці персоналу, підготовлюють ТЕО та фінансову оцінку проектів тощо.

Хоч в Україні перші бізнес-інкубатори були створені наприкінці 90х рр., а у 2006р. їх було зареєстровано більше ніж 70 та приблизно 300 бізнес-центрів, значна частина з них існує лише формально, не виконуючи повністю свої функції.

Одним із найефективніших типів інноваційних структур є технопарк – це цілісний науково-виробничий комплекс, до якого входять дві складові – наукові та виробничі зони, що створюються з метою скорочення періоду між виникненням нововведень та їх комерціалізацією [3, с.197]. Технопарк є своєрідним симбіозом науки та виробництва в одне ціле, що приносить користь обом його учасникам.

Процес створення технопарків інтенсифікувався в останні роки, адже, як свідчить світовий досвід, комерціалізація науково-технічних розробок через технопарк здійснюється в 4 рази швидше і у стільки ж разів дешевше, ніж за традиційних умов [3, с.196].

Для успішного функціонування технопарку важливо, щоб його дослідний центр успішно виконував покладені на нього функції – тобто забезпечував максимальну ефективність циклу „дослідження–розробка–проектування-дослідне виробництво”, при цьому безперервно здійснюючи моніторинг інновацій та створюючи високоефективні методи охорони навколишнього середовища. Тому оптимальним є, якщо технопарк створюється на основі вже існуючих ВНЗ та НДІ.

Сьогодні в Україні існує більш ніж 10 технопарків. Ті з них, що функціонують найефективніше, створені саме на базі ВНЗ та НДІ – це технопарки „Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона”, „Київська політехніка” (м. Київ), „Інститут монокристалів” (м. Харків). На жаль, ця їх кількість, навіть за умов повноцінного функціонування, є недостатньою, адже спеціалісти вважають, що на кожний мільйон жителів країни повинен бути створений один технопарк.

Технополіс являє собою об’єднання інноваційних структур на території міста з метою консолідації зусиль для його технологічного та економічного розвитку [3, с.197]. Він містить, як правило, науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну комунально-побутову та культурну інфраструктури.

Найвищою формою скупчення інноваційних структур є регіон науки – це великий науково-виробничий комплекс із розвиненою інфраструктурою сфери обслуговування, що охоплює значну територію, межі якої приблизно збігаються з адміністративними межами підрозділу типу регіону, області [4, с.197].

Регіон науки як інноваційна структура є складною і залежить від багатьох факторів зовнішнього та внутрішнього середовища і його функціонування можливе лише у високорозвиненій країні з високим рівнем фінансування.

Так як первинною ланкою національної інноваційної системи є наукова діяльність, то в Україні існують усі передумови для створення нових інноваційних структур – в країні, незважаючи на відтік науковців, все ще наявний значний науково-технічний потенціал, зосереджений у багатьох вищих навчальних, академічних та наукових закладах, адже зараз у країні працює більше ніж 950 ВНЗ усіх рівнів акредитації та діє мережа наукових установ НАН України.

Негативним є те, що розташування наукових організацій в Україні є нерівномірним. Так, за статистикою, більше 1/4 науково-технічних організацій знаходяться у столичному регіоні, а Київська обл. з додаванням Харківської, Донецької та Дніпропетровської містять більше 1/2 усіх наукових організацій. Відповідно, ці регіони є найперспективнішими щодо формування та функціонування інноваційних структур.

Таким чином, основними напрямами розвитку інноваційних структур в Україні повинні стати:

1. Збільшення фінансування науки в 2-3 рази порівняно з існуючим рівнем -1,7% ВВП (згідно законодавства), адже недостатнє фінансування перешкоджає раціональному використанню вітчизняного науково-технічного потенціалу.

2. Доопрацювання системи державного регулювання у сфері науки, технологій та інновацій та її нормативно-законодавчого забезпечення.

3. Розробка заходів, спрямованих на зміцнення зв’язків між державою, підприємцями та науковцями, що дозволить побудувати базу для пожвавлення ринку інтелектуальних послуг та виникнення інноваційних структур в регіонах.

4. Запровадження для інноваційних структур спеціального режиму діяльності, що передбачатиме їх державну підтримку через податкові та митні пільги, у т.ч. звільнення від сплати ПДВ та мита на імпортоване устаткування, концентрацію податку на прибуток у фондах, кошти з яких використовуватимуться на подальші наукові розробки та ін.

Література:

1. Статистичний щорічник України // http://www.ukrstat.gov.ua.

2. Матросова Л. Інновації як основа конкурентноздатної економіки // Економіст. – 2007. - №8. – с.70-72.

3. Козик В. Можливості та проблеми формування інноваційних структур // Регіональна економіка. – 2005. - №1. – с.195-202.

4. Петрина М. Методика оцінки інноваційного потенціалу технопаркової структури // Регіональна економіка. – 2006.- №3. – с.119-126.