Ткаченко В.В.

Професор кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Міжнародні контакти українських вчених у 20-30-х рр. ХХ ст.

Активна внутрішня і зовнішня комунікація, обмін досвідом у сфері методології та результатів дослідження є усталеною формою функціонування наукового співтовариства за усіх часів. Більш того, наука внаслідок притаманних їй тенденцій до універсальності спроможна започатковувати та вводити до обігу нові форми та канали комунікації. Це робить науку (зокрема, науку сучасну) одним із провідних чинників комунікативної революції, що відбувається особливо інтенсивно останніми десятиліттями.

Попри усі негаразди пострадянського розвитку українська наука має усталену високу репутацію у світі. У сучасних українських науковців є широкі можливості використовувати різноманітні форми контактів з іноземними колегами, чільно репрезентувати вітчизняну науку на міжнародних форумах тощо. Сьогодні саме замкненість та невикористання надбань закордонної науки справедливо вважається чимось девіантним та принаймні дивним. Але, звичайно, так було не завжди. За радянських часів, особливо в період сталінської диктатури, наука, як і взагалі суспільство, опинилася за „залізною завісою”, яка обмежувала (в чомусь – унеможливлювала взагалі) усі форми міжнародих контактів.

Дослідження того, як саме відбувався драматичний процес зведення цієї завіси, є однією з трагічних сторінок вітчизняної історії. Ця проблема вивчена ще вочевидь недостатньо. Зокрема, досі не внесено повної ясності у з’ясування питання, якими були засадничі причини ізольованості радянської (в тому числі української) науки, до якого ступеню припинилися та яким чином усе ж таки підтримувалися наукові контакти з іноземними вченими.

Країна рад надавала великого значення науковим контактам із закордоном. Не в останню чергу це було елементом великого проекту іміджевої політики більшовицької влади, яка будь-що прагнула здобути відносну респектабельність та моральну легітимацію (принаймні, в очах громадської думки) на Заході. Відповідно, контакти радянських вчених із закордонними колегами резонно розглядалися як непогана можливість вигідної репрезентації революційного режиму (відповідно, і радянської держави) на міжнародній арені. Отже, з самого початку свого становлення більшовицький режим взяв такі контакти під пильний контроль і прагнув до їх централізації.

Перший у країні рад орган, який повинен був займатись міжнародними науковими зв’язками, був створений ще у 1918 році і називався Бюро закордонної науки і техніки. Саме на нього були покладені функції обліку вимог різних установ щодо іноземної літератури, переклад окремих праць та виконання спеціальних досліджень. На жаль, за обставин громадянської війни Бюро так і не зуміло розгорнути повноцінної роботи [1].

У жовтні 1924 року в Москві відбулася нарада керівників головнаук РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР. Вона ухвалила рішення про проведення періодичних нарад, на яких прийматимуться рішення щодо відправлення делегатів на міжнародні з’їзди та конференції, експонатів на закордонні виставки та будуть затверджуватися плани закоронних відряджень і закупівель [2].

5 травня 1925 року у Москві було створено организацію, спеціально призначену для здійснення (фактично – більшої централізації) наукових та культурних зв’язків – Всесоюзне товариство культурного зв’язку (ВТКЗ) із закордоном. Статут товариства був затверджений ЦВК та Раднаркомом СРСР 8 серпня 1925 року. До ведення товариства перейшла майже вся робота, яку раніше вела ціла низка інших организацій. Серед членів правління було по одному представнику від союзних республік. За данними на жовтень 1926 р. успіхи радянської України були відбиті у 22 бюлетнях ВТКЗ [3-4].

Втім, інтенсивність і різноманітність контактів практично унеможливлювали їх контроль в якомусь одному центрі. Вже у наступному 1926 р. був створений український аналог ВТКЗ – Всеукраїнське товариство культурних взаємин (ВУТКЗ), але розпочати роботу йому вдалося лише у 1928 р. Товариство розгорнуло досить активну діяльність з налагодження зовнішніх наукових та культурних зв’язків, яка, щоправда, суттєво обмежувалась через вкрай малий штат її працівників.

Ця діяльність, однак, не зробила ВУТКЗ монополістом у цій галузі в Україні, оскільки воно лише доповнювало працю окремих осіб та установ. Головною метою цього товариства була презентація досягнень країни, у зв’язку з чим увага його співробітників приділялася, насамперед, масовим заходам на кшталт виставок чи форумів [5].

У 1920-ті роки кількість закордонних відряджень поступово зростала по мірі виходу країни з післявоєнної руйнації та у зв’язку із поступовим покращенням фінансового забезпечення науки.

У 1922–1923 рр. Наркомпрос України направив за кордон 36 вчених, в той час як АН СРСР у 1921–1925 рр. відрядила за кордон 94 вчених (у тому числі 36 академіків), Наркомпрос РСФРР у 1922–1923 рр. – 225 [6].

У тому ж році Політбюро ЦК КП(б)У постановило відправити делегацію українських педагогів до Брюселю на міжнародний конгрес професійних об’єднань працівників освіти [7].

У 1924 р. М.М.Крилов відвідав Париж та взяв участь у міжнародному математичному конгресі у Торонто [8]. Щоправда, не обійшлося без певних непорозумінь, бо за час, коли академік перебував за кордоном, його було „механічно скорочено” з роботи у Київському інституті народної освіти [9].

20 квітня 1926 р. на засіданні секретаріату ЦК КП (б)У було розглянуте питання про регулювання закордонних відряджень. З метою економії було вирішено скоротити загальну кількість поїздок та надалі встановлювати певний твердо обмежений бюджет на відрядження, а регулювання всім процесом покласти на керівництво відповідних відомств. До того ж вводилося обов’язкове представлення попередніх планів поїздок та затвердження звітів після відрядження [10].

У 1926/27 навчальному році в УСРР було дозволено 64 наукових відрядження, у 1926/27 – 213, а у два наступних роки – 214 [11].

Помітно активізуються зовнішні наукові контакти після проведення у 1925 р. заходів, присвячених 200-річному ювілею Всесоюзної Академії наук. Значну частину гостей свята складали німці, і у Німеччині вирішили у якості зустрічного кроку провести „тиждень вчених”, у якому б взяли активну участь радянські вчені. Цей захід було проведено у 1927 р. у Берліні. Серед присутніх було чимало вчених з України. Зокрема, можна згадати І.І.Шмальгаузена та О.В.Палладіна [12-13].

У тому ж 1927 р. поїздку до Німеччини здійснив Л.М.Яснопольський. Метою його візиту було вивчення німецької валютної системи. По закінченню відрядження він представив спільному зібранню ВУАН звіт про економічну ситуацію у Німеччині [14].

Хоча й були менш розповсюдженими, але також практикувалися відрядження за кордон молодих спеціалістів. Наприклад, у 1923 р. НКО УСРР вирішив направити за кордон 15 молодих комуністів – випускників українських ВНЗ – з метою удосконалення наукових та практичних знань [15]. У 1929 р. до Канади для навчання було направлено студента Є.С.Кравчука [16].

Головною перешкодою в отриманні закордонних відряджень у 1920-і роки були бюрократична тяганина та брак коштів. Але доки політичні міркування ще не вийшли на перший план, вчений міг сам знайти гроші на свою поїздку, і тоді вже дозвіл зазвичай надавався [17-19].

У 30-ті роки державна політика починає змінюватись у бік майже повної закритості від зовнішнього, у тому числі й наукового, світу.

Якщо у попередні роки державні органи, не дивлячись на надмірну централізацію і бюрократизацію, головним чином лише керували та координували працю вчених, то тепер головною функцією держави стає обмеження контактів, відбір тільки тих кандидатів, хто точно не залишиться за кордоном та не завдасть іншої шкоди іміджу СРСР. Наукове відрядження починає розглядатися майже у якості заохочення за повну лояльність до більшовицького режиму та його політики.

У 30-х рр. кількість відряджень за кордон різко зменшилась. По суті, за кордон виїзджала тільки невелика група вчених, яка предсталяла вітчизняну наукову еліту.

Ще у 1929 р. Політбюро приймає спеціальне рішення „Про порядок вирішення питання про участь делегацій СРСР у міжнародних з’їздах та про склад таких делегацій”. Згідно з ним питання участі у міжнародних з’їздах, як поза межами СРСР, так і на його території, тепер вирішувались безпосередньо РНК СРСР. Особовий склад делегацій визначався Комісією ЦК з виїздів за кордон, а у разі розбіжностей з РНК – у ЦК [18].

Так, у 1935 р. за кордон виїхали О.Г.Гольдман, О.О.Богомолець, М.М.Крилов, М.М.Боголюбов, О.З.Козлов та Л.В.Писаржевський [19-22].

Представник наркомату охорони здоров’я проф. Гальперін взяв участь у роботі Міжнародного хірургічного конгресу в Каїрі [23].

Взагалі, серед відряджених за кордон у 30-і рр. більшість складають медичні працівники. Г.В.Саган резонно пояснює це меншою ідеологічною роллю, яку відігравали медики порівняно із, наприклад, заангажованими представниками суспільних наук [24]. Зрозуміло, менше за інших отримали дозвілів на виїзд за кордон науковці - гуманітарії, дещо більше поїздок здійснили представники технічних та природничих наук.

Поступово виїзд за кордон ставав дедалі проблемнішим навіть для видатних вчених, ім’я яких було відоме всьому науковому світові [25].

Таким чином, ми бачимо, що у 30-ті роки на перший план виходять політичні міркування, які відтісняють наукову доцільність при вирішенні питань про надання закордонних відряджень.

Наукові контакти, однак, відбувалися не тільки під час відряджень українських вчених за кордон. Іноземні вчені також відвідували Україну.

У 1925 році проходила ювілейна сесія Академії наук, присвячена її 200-річчю, яку відвідали вчені з 25 країн світу. На ній також були присутні чисельні представники УСРР. Частиною програми свята була демонстрація досягнень радянської науки та економіки. Саме для цього закордонні гості відвідали окрім Москви інші міста СРСР, у тому числі й України [26].

У 1932 році група німецьких вчених перебувала в Україні для вивчення економічних успіхів [27], двічи відбулися візити англійських медичних делегацій [28].

Із розгортанням індустріалізації починається запрошення іноземних наукових і технічних спеціалістів на роботу до СРСР. Свого піку їх кількість досягла наприкінці 20-х- на початку 30-х років.

У 1932 р. в Україні нараховувалося разом із членами їхніх родин 5,5 тисяч спеціалістів, більшість з яких складали знов таки німці [29].

Втім, в УСРР працювали не тільки німецьки спеціалісти. Так, наприклад для консультації при спорудженні ДніпроГЕС був запрошений американський інженер Г.Л. Купер [30].

У 30-х роках і без того несистемні візити і праця іноземців в Україні ( і взагалі в СРСР) , як і відрядження радянських вчених за кордон, починають згортатися, а багато іноземних спеціалістів стали жертвами репресій.

Головну роль у згортанні міжнародних наукових зв’язків відіграла партійно-державна політика зведення навколо СРСР „залізної завіси”. Втім, не можна скидати з рахунків також налаштованість на певну ізоляцію і частини науковців, особливо представників молодого покоління, вихованих вже за радянських умов. Вони, у своїй більшості, орієнтувалися вже на внутрішні, а не на зовнішні авторитети, були глибоко переконаними у перевазі радянського способу життя над західним, через що вже не мали такої нагальної потреби у виході на міжнародний науковий простір [31].

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Кузьмин М.С. Деятельность партии и советского государства по развитию международных научных и культурных связей СССР 1917-1932 гг.– Л.: Издательство Ленинградского ун-та,1971.–С.15.

2. Иоффе А.Е. Международные связи советской науки, техники и культуры 1917-1932.– М.: Наука, 1975. – С.83.

3. Там само. – C.91-92.

4. Саган Г.В. Наукові зв’язки українських та іноземних вчених у міжвоєнний період (1918-1939 рр.): Дисс...канд. іст. наук: 07.00.02. – К.: 1999. – C.90.

5. Там само. – С.89-90.

6. Иоффе А.Е. Международные связи советской науки, техники и культуры 1917-1932.– М.: Наука, 1975. – С.210.

7. З історії міжнародних зв’язків України: наука, освіта (ХІХ – 30-і роки ХХ ст.): Документи і матеріали. – К.: Ін-т іст. НАН України, 1999. – С.128.

8. Организация советской науки в 1917–1925 гг.: Сб. док. – Л.: Наука, 1968. – С.390.

9. Історія Національної Академії наук України 1924-1928: Документи і матеріали. – К.: НБУВ, 1998. – С.54.

10. З історії міжнародних зв’язків України: наука, освіта (ХІХ – 30-і роки ХХ ст.): Документи і матеріали. – К.: Ін-т іст. НАН України, 1999. – С.140.

11. Иоффе А.Е. Международные связи советской науки, техники и культуры 1917-1932.– М.: Наука, 1975. – С.275.

12. Организация советской науки в 1926–1932 гг.: Сб. док. – Л.: Наука, 1974. – С.370–371.

13. Історія Національної Академії наук України 1924-1928: Документи і матеріали. – К.: НБУВ, 1998. – С.305–307.

14. Там само. – С.321–322.

15. З історії міжнародних зв’язків України: наука, освіта(ХІХ – 30-і роки ХХ ст.): Документи і матеріали. – К.: Ін-т іст. НАН України, 1999. – С.127.

16. Там само. – С.140.

17. Жидкова А.А. Ранняя страница истории иностранного
инвестирования советской науки // ИИЕТ РАН.
Годичная научная конференция 1998.
М.: ИИЕТ РАН, 1999. – С.163–170.

18. Історія Національної Академії наук України 1924-1928: Документи і матеріали. – К.: НБУВ, 1998. – С.129.

19. Кривоносов Ю.И. Партийное регулирование международных
научных связей // ИИЕТ РАН. Годичная научная конференция 2003 г.
М.: Диполь-Т, 2003. – С.256.

20. Історія Національної Академії наук України 1934–1937: Документи і матеріали. – К.:НБУВ, 2003. – С.181.

21. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6638. – Арк. 47.

22. Там само.

23. Там само.

24. Саган Г.В. Наукові зв’язки українських та іноземних вчених у міжвоєнний період (1918-1939 рр.): Дис...канд. іст. наук: 07.00.02.– К.: 1999. – С.87.

25. Історія Національної Академії наук України 1934-1937. Документи і матеріали. – К.: НБУВ, 2003. – С.104.

26. Иоффе А.Е. Международные связи советской науки, техники и культуры 1917-1932.– М.: Наука, 1975. – С.127-129.

27. Там само. – С.269.

28. Саган Г.В. Наукові зв’язки українських та іноземних вчених у міжвоєнний період (1918-1939 рр.): Дис...канд. іст. наук: 07.00.02.– К.: 1999. – С.47.

29. Там само. – С.43.

30. Есаков В.Д. Советская наука в годы первой пятилетки.–М.:Наука,1971.–С.132.

31. Александров Д.А. Почему советские ученые перестали печататься за рубежом: становление самодостаточности и изолированности
отечественной науки, 1914—1940 // ВИЕТ. – 1996. – № 3. – С. 3–24.