Епидемические болезни в Украине в 1920-е г.г.

Ткаченко І.В.

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка

Історія /Вітчизняна історія

Епідемічні хвороби в Україні у 1920-ті рр.

Загрозливий підйом інфекційних хвороб, що розпочався з 1919 р., вилився в 1921-1922 р. в небачену пандемію паразитарних тифів, катастрофічні епідемії кишкових інфекцій та віспи.

Офіційна статиста, далека від дійсності, зареєструвала 2,4 млн. осіб, що перехворіли паразитарними тифами під час чотирьохрічної пандемії 1919-1922 рр. За наслідками вибіркового подвірного обстеження санітарно-гігієнічного стану українського села, проведеного 1924 р. у 9 губерніях УСРР, ці дані були уточнені. На підставі поправочного коефіцієнту, обрахованого в розмірі 4,2, за висновками О.М. Марзєєва, в 1919-1922 рр. в Україні перехворіло висипним тифом не менше 5 млн. осіб і стільки ж – зворотнім тифом. Померло від паразитарних тифів близько 750 тис. осіб. [1]

У 1923 р. епідемії холери, віспи й тифів пішли на спад. Захворюваність на ці хвороби впала до довоєнного рівня. За визначенням Наркомздорову УСРР покращання епідемічної ситуації відбулося «само собою» – завдяки поліпшенню продовольчого і санітарного становища в країні.[2]

За даними реєстрації інфекційних захворювань, що в 1924 р. вперше охопила 20 хвороб, найбільш поширеними стали малярія, кишкові та дитячі інфекції (кір, кашлюк, скарлатина), грип, трахома, сибірка і сап[3].

Вогнища епідемії малярії виникали наприкінці 1922 р. в заболочених місцевостях Півдня України, де існували сприятливі кліматичні умови для розмноження комах. Причинами епідемій стало занесення на територію українського Степу тяжких тропічних форм хвороби з Середньої Азії та Закавказзя. Спалаху хвороби сприяло підвищення середньої літньої температури впродовж низки років, а її розповсюдженню – пересування з півдня на північ демобілізованих військовослужбовців та біженців від голоду.

До кінця року в республіці було вражено малярією близько 907,5 тис. осіб. Захворюваність на малярію в 2,5 рази перевищила довоєнний рівень і досягла 317,8 хворих на 10 тис. населення[4].

Завдяки активним протималярійним заходам в наступному році епідемія малярії впала до довоєнного рівня, а 1927 р. знизилася ще на 9%, але, незважаючи на це, малярія продовжувала посідати друге місце за ступенем поширеності серед інфекційних хвороб[5].

В 1925 р. Україну вразила епідемія корі, а в наступному році – скарлатини, причому захворюваність на ці хвороби значно перевищила довоєнний рівень. В той же час коефіцієнт захворюваності на дорослі інфекційні хвороби скоротився в декілька разів, причому на віспу внаслідок вакцинації населення в десятки разів (зі 100% до 1,5%).

На 1927 р. інфекційні хвороби мали таку регіональну специфіку: дорослі були найбільше поширені в Промисловому Степу, а дитячі – на Лівобережжі. По окремих хворобах захворюваність у регіональному розрізі мала таку динаміку: найвищій коефіцієнт захворюваності на зворотній і висипний тиф та кір був зареєстрований на Лівобережжі, на скарлатину – в Хліборобському Степу, на черевний тиф – на Поліссі, на обклади та кашлюк – на Правобережжі, на різачку й віспу – в Промисловому Степу та в Поліссі[6].

Серед чинників, що ускладнювали епідемічну ситуацію в країні, поряд з високою скупченістю населення та дефіцитом доброякісної води, Наркомздоровом виокремлювалися також невпорядкованість торгівлі харчовими продуктами та недотримання гігієни при приготуванні їжі.[7].

Дотриманню санітарно-профілактичних заходів при прийомі новоприбульців на роботу перешкоджала неналагодженість санітарної служби на промислових підприємствах, відсутність бань, дезінфекційних камер та ізоляційних приміщень для огляду робітників при санітарних пунктах промислових підприємств[8].

Порівняно з країнами Західної Європи в радянській Україні зберігалася несприятлива інфекційна ситуація. Якщо для більшості Європейських країн небезпека паразитарних тифів та віспи практично зникла, то в УСРР зберігалися їх вогнища, що загрожували сполохом епідемій.

Голова санітарно-епідеміологічного відділу Наркомздорову УСРР О.М. Марзєєв з біллю згадував про ті складні часи: «Я ніколи не забуду, з яким тяжким, гнітючим почуттям я спрямовував на епідроботу лікарів, які не перехворіли сипняком. Я їх надсилав майже на вірну смерть, і дійсно майже половина їх гинула».

Отже, на початку ХХ ст. Україна досить часто потерпала від загрозливих епідемій. Масове поширення інфекційних захворювань зумовлювалося несприятливою санітарною ситуацією, яку породжували скрутні матеріальні умови життя та санітарна некультурність населення, а також низький рівень медичної допомоги хворим та відсутність санітарно-профілактичних заходів щодо попередження захворюваності.