ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Журбелюк Г.В.

Національний Університет «Києво-Млогилянська Академія»

Актуалізація проблем праворозуміння в контексті загострення в Україні кризових явищ

З проблемами правоусвідомлення, забезпечення адекватного сприяття і пізнання права в цілому, його «опанування» суспільством, стикається у сучасній європейській цивілізації кожний народ. Це особливо актуально і для України в добу її переходу до нових моделей суспільного розвитку, коли відбувається пошук відповідної стратегії і тактики, робляться спроби визначити можливі наслідки обраного шляху. У зв’язку з цим акцентується увага і на проблемі забезпечення гуманістичного підходу до проблем праворозуміння, що викликає всезагальний інтерес. Саме через зростання значення права в українському суспільстві відбувається осучаснення поняття гуманізму із його акцентом на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, орієнтацією на виховання особистості, привиття їй разом із почуттям суспільного обов’язку, законослухняності та патріотизму найважливішого відчуття – відчуття самодостатності і повної самореалізації людини, її внутрішньої гармонії і ладу, її гідності в лоні права. Саме це відчуття респектує стратегічний напрям розвитку сучасної цивілізації, що пов’язаний із забезпеченням реального верховенства права, спробою визначити і співставити «закономірності розвитку усього соціального і правового буття людських спільнот» (7, с.23), «виявити весь комплекс правових явищ, зокрема, правові норми, відносини, ідеї та уявлення, інститути, процедури, способи регуляції поведінки, захист порядку, розв’язання конфліктів у різних суспільствах» (8, с. 3 ), посилити гуманістичний підхід до розв’язання усіх проблем, що мають прямі чи опосередковані зв’язки із правом. Зрозуміло, що рівень дослідження проблеми праворозуміння із забезпеченням гуманістичного підходу до неї стає запорукою подальшого прогресу, показником успішності держави, зрілості суспільства. В цьому сенсі варто згадати деякі аспекти процесу зародження та еволюції проблем праворозуміння у контексті гуманістичного підходу в Україні і світі.

Проблема праворозуміння як така стала об’єктом гострих дискурсів з часів греко-римського періоду, але й досі активно дебатується науковцями. Зважаючи на сутність права як феномена, як багатовимірного явища суспільного життя, визначення єдиного та абсолютного підходу до праворозуміння є навряд чи можливим. Це пояснується, насамперед, природою самого права, як феномена суто ціннісного характеру, його суттю, що не має свого безпосереднього матеріального вираження. Загальновідомо, що право існує у свідомості людей та втілюється у їх поведінці, тому не існує поза суспільством. Зауважимо при цьому, що воно втілюється у поведінці людей відповідно до певної моделі (типу) праворозуміння. Оскільки право є системою ціннісних категорій, праворозуміння має суб’єктивний характер, хоч це і не виключає можливості збігу певних суб’єктивних поглядів у кількох близьких груп чи навіть різних спільнот людей.

Незалежно відо того, що саме являється обєктом праворозуміння – право в загальному сенсі, правова система чи окрема галузь права,- будь-які погляди з цього приводу так чи інакше мають відношення до права в цілому, адже право як феномен суспільного життя пронизує усю правову систему та кожну норму в кожній галузі права такої правової системи. Як слушноно зауважив С.Алєксєєв, праворозуміння є певною, насамперед, науковою категорією, що відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що включає в себе пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соціального явища (1, с.169). Таке визначення праворозуміння, на нашу думку, є цінним з тієї точки зору, що праворозуміння розглядяається не лише як результат мислення певного суб’єкта, але й як процес такого мислення.

З біблійських часів праворозуміння виступає постійним процесом пошуку істини щодо сутності права та його ролі в житті суспільства, який об’єктивується (перетворюється в результат) у поведінці певних суб’єктів через процес правозастосування. На нашу думку, оцінку та ставлення до права, не можна включати однаковою мірою як до процесу, так і до результату мислення, адже оцінка та ставлення до права пожуть виникнути лише після того, як процес мислення об’єктивувався в певному результаті - у формі умовиводу. До цього часу, в ході мислення відбувається становлення такої оцінки та формування власного ставлення до права на основі врахування існуючих вже теорій праворозуміння, особистих ціннісних та світоглядних позицій, що залежать від рівня власної правової культури та праворозуміння. Тому в процесі мислення, як складової праворозуміння, суб’єкт поступово виробляє власну оцінку і ставлення до права, спрямовуючи її до певного результату.

У будь-якому випадку, процес праворозуміння залежить не лише від суб’єктивних характеристик мислителя, але й від об’єктивних обставин, таких як рівень суспільної культуриа (значення в ній звичаїв та традицій, роль релігії та моралі, наявність і якість основних ціннісних орієнтирів) та загальний рівень розвитку (в економічній сфері, у параметрах демократичного та гуманістичного ставлення до людини, її соціального захисту, визнання та рівня захисту її прав та свобод). Саме тому, в той чи інших історичний період, в тих чи інших державах на Заході і на Сході, серед тих чи інших верств населення були різні підходи до праворозуміння. Найбільший контраст в праворозумінні викликаний відмінностями цивілізацій у ставленні їх до релігії, у визначенні її ролі в житті суспільства. Світські правові системи безвідносно до конкретної історичної епохи та правової сім’ї не вбачають право у релігійних постулатах та божествених приписах священних книг, проте в тій чи іншій мірі визнають, що право втілюється у таких формах як нормативний акт, рішення суду. У свою чергу релігійній правові системи орієнтуються на божественне начало права, що безпосередньо має своїм джерелом священні книги, такі як Біблія, Коран, Талмуд. Звідси і різні підходи до праворозуміння та його ролі в житті суспільства. В той час як у цивілізаціях світського напряму право розглядають як витвір самого суспільства чи окремих його складових (залежно від специфіки історичної епохи та рівня розвитку суспільства), релігійний світ і орієнтовані на нього цивілізації не допускають творення права «земним» елементом, а лише «божественним началом».

На відміну від поняття «праворозуміння», що включає в себе як процес, так і результат цілеспрямованого мислення, на думку автора, поняття «підхід до праворузміння» є результатом мисленевої діяльності, певна сформована позиція субєкта мислення щодо значення та ролі права в житті суспільства, його виникнення і становлення, щодо його джерел та форм зовнішнього вираження (автор розрізняє поняття джерел та форм права, як, відповідно, першооснови права та зовнішнього вираження правових приписів). Так, визначення А.Полякова слушно підкреслює основні ознаки поняття «типу (моделі, підходу) до праворозуміння». Зокрема, типом праворозуміння, на його думку, є певний образ права, що є сукупністю сформованих теоретичних ознак права та ознак практичного до нього ставлення, що втілюється у ставленні суспільства до права та усвідомленні необхідності його дотримання(9,с.8). Отже, тип праворозуміння тісно повязаний з правосвідомістю та правовою культурою суспільства.

Виділяючи 3 найбільш поширених типи праворозуміння, в основі розрізнення яких лежать критерії: 1) визначення творця права – суспільства, держави, Бога, природи; 2) визначення пріоритетів та основних цінностей в праві – людина та її права і свободи, правопорядок в державі, покликаний забезпечувати добробут і безпеку певним станам (класам) суспільства; 3) визначення основного джерела права – закону (що в даному випадку передбачає ототоження джерела і форми права), суспільства і суспільних відносин, науковці виділили й 3 найбільш поширених типи (моделі, підходи) до праворозуміння: природньо-правовий (гуманістичний), етатиський та соціологічний. Зароджуючись у західній цивілізації, в давньогрецькому полісі, де право розглядалось як основна соціальна цінність, гуманістичний підхід сприяв усвідомленню самостійності і значущості індивідууму. Становлення приватної власності сприяло формуванню позиції самодостатності члена суспільства, який наділений свободою вибору та правом на самовизначення. Політичною основою такого суспільства була визнана демократія, яка передбачала наявність політичних прав громадян та можливість їх безпосередньої участі у політичному житті суспільства та управлінні полісом.

Характерно те, що право в такій державі сприймається не як виключно припис законодавця, а як данність, що набагато ширша за сукупність законів, яка тісно пов’язана з невід’ємними правами і свободами людини, загальними принципами справеливості, та є обов’язковою для дотримання всіма членами суспільсвта та державою незалежно від закріплення такого права на законодавчому рівні. Таким чином, право не зводилось до закону, а розглядалась як природні права і свободи людини, як першооснова співіснування членів суспільсвта та суспільства і держави.

Гуманістичний підхід до праворозуміння вперше здійснено Демокритом, Сократом і Платоном. На думку першого, закон – це спосіб досягнення всезагального суспільного щастя і добробуту. Закон не абсолютизується та не ставиться над суспільними відносинами та людиною, він покликаний сприяти покращенню суспільних відносин. Мабуть, саме у зв’язку з тим, що прихильники гуманістичного підходу часто страждали від репресивних дій представників владного державного механізму, які намагалися закріпити етатиський підхід до праворозуміння, такий гуманістичний підхід розвивався синусоїдально із періодами значного підйому в епоху Відродження та в добу буржуазних революцій. На сучасному етапі переходу держав від тоталітарного режиму до започаткування демократичних основ розвитку ми спостерігаємо черговий підйом синусоїди.

Сутність гуманістичного підходу полягає в тому, що на відміну від етатиського типу праворозуміння, згідно з яким право є штучним витвором держави, гуманістичний підхід розглядає право як досконале постійне та незмінне явище, що пов’язане з природою людини та є втіленням справедливості, гуманізму та добра. З початку зародження гуманістичного підходу, право нерозривно повязувалось з законами природи, зокрема, із правом захисту власності, правом на власну безпеку та безпеку своєї сім’ї. Пізніше Фома Аквінський розвинув теологічний підхід. На відміну від типу праворозуміння, що панував у релігійних цивілізаціях, Фома Аквінський не акцентував увагу на необхідності підкорення божественній волі, а трактував право як результат відображення волі Бога в людському разумі. Таким чином, право сприймалось як божественний прояв, що утворений людською думкою. До цього Аквінський додавав: до дослідження вказаного божественного прояву можна прийти з великим трудом і старанням, тому природний потяг до знань Бог вклав у людський разум (6, с.15).

І лише у ХVПст. прибічниками гуманістичного підходу було безпосередньо передбачена прив’язка права як феномену з правами і свободами людини, які є його першоосновою та яких воно покликано захищати. Право сприймається як феномен, який існує незалежно від держави і суспільства (є асоціальним), та навіть як такий, що протиставляється позитивному праву – закону, санкціонованому державою. Окремі з тих позицій притаманні і сучасним концептуальним західним підходам.

Що ж до сучасного визначення сутності гуманістичного підходу до праворозуміння, важливо нагадати про важливість використання елементів вчення про буття права у суспільстві (онтології права) і системи понять щодо цінності, значущості права (аксіології права), враховуючи різні його аспекти. Отже, йдеться про право, що сприймається, насамперед, як певна система цінностей, пов’язаних з природою людини, її невідм’єними правами та свободами. На відміну від позитивістського підходу, згідно з яким закон (а значить і право) є завжди справедливим, гуманістичний підхід передбачає нерозривний зв’язок права з такою формою суспільної свідомості і видом суспільних відносин, як мораль. Загальновідомо, що остання виступає значною цінністю людського буття і, на відміну від права, виконання своїх вимог санкціонує лише формами духовного впливу (підтримка, схвалення, осуд). Поряд із цим зв’язком слід виокремити такі загальні риси гуманістичний підходу до праворозуміння:

1) право протиставляється позитивному припису (закону). Закон, на відміну від права, може бути несправедливим та таким, що суперечить природі людського буття;

2) право існує незалежно від держави та суспільства, право – асоціальне;

3) право незмінне, вічне, та актуальне, оскільки нерозривно пов’язане з природою людини та її потребами.

Позитивним аспектом та, скоріш, надбанням гуманістичного піходу до праворозуміння є визнання важливості та значущості ролі кожної окремої людини (індивідууму) в житті суспільства та держави. Визнання основними цінностями прав і свобод людини надзвичайно вплинуло на розвиток ліберальної концепції до розуміння прав людини. Людина, її права і свободи, як першооснова та одночасно як основна мета діяльності держави є провідною ідеологією сучасних демократичних держав. Проте не слід абсолютизувати гуманістичнй підхід, який, з поміж іншого, має і деякі слабкі сторони.

Зокрема, гуманістичний підхід до праворозуміння недооцінює або не визнає значення позитивного права – писаного закону, в той час, як демократична держава не обходиться без писаного закону, який окрім того, що має відповідати потребам суспільства, має втілюватись у життя, в тому числі, із застосуванням заходів правового примусу. На думку автора, не слід сприймати позитивне право як щось обов’язково протилежне та суперечливе природньому праву. Гуманістичний підхід не враховує деякі аспекти правопорушень та злочинної діяльності, коли суспільство потребує залучення держави та застосування певних санкцій до правопорушника.

Гуманістичний підхід до праворозуміння недооцінює значення держави та суспільства в творенні права, а точніше, визначає право як асоціальне і таке, що притаманне людини від природи. На думку автора, незважаючи на те, що з одного боку, права, як сукупність правомочностей, притаманні людині від народження лише в силу факту її існування, проте, з іншого боку, такі правомочності мають сенс та обумовлені існуванням людини в суспільстві, що, в свою чергу, організовано в державу як суспільне утворення. Людина може реалізувати свої права лише тоді, коли існуюють інші суб’єкти, на яких покладений обов’язок не порушувати та сприяти в реалізації такого права. Саме тому, на думку автора, право слід сприймати не виключно як феномен, безпосреденьо пов’язаний з природою людини, але й з її існуванням та життєдіяльністю у суспільстві.

Згідно з гуманістичним підходом до праворозуміння, право розглядається як незмінний феномен, що в свою чергу є досить хитким умовиводом, адже право, як і саме суспільство, як і людина, еволюціонує та в процесі свого динамічного розвитку набуває нових рис, регулює нові, дотолі незвідані правовідносини, закріплює нові права людини, що відповідають потребам сучасної цивілізації. Якби право було незмінним, воно б набуло ознак архаїчності, і врешті-решт, зникло як феномен, відмерло як рудимент. Проте право живе доти, доки відповідає потребам сьогодення та здатне враховувати нові тенденції розвитку суспільства. У зв’язку з цим, такий умовівид ще раз підтверджує, що право зароджується не лише у зв’язку з природою людини, але й у зв’язку з реаліями життя - потребами суспільства у процесі регулювання нових правовідносин.

Значення гуманістичного підходу до праворозуміння надзвичайно зросло за останнє сторіччя, що не в останню чергу пов’язано з переосмиленням значення людини після закінчення світових війн та храхом тоталітарних режимів. Ідея природних прав людини, їх невідчужуваності та непорушності, стала наскріжною в більшості систем законодавства сучасних держав. Проте, на жаль, в багатьох випадках, незважаючи на законодавчо закрпілені положення про соціальну цінність людини та пріоритет прав людини в діяльності держави, останні залишаються de facto незахищеними, в тому числі, і через відсутність механізмів їх реалізації і захисту. Це безпосередньо стосується сучасної України. На жаль, традиції гуманістичного розуміння природи прав людини, закладені українськими просвітниками С.Оріховським, Ю.Дрогобичем, П.Русином (11, с.27, 173, 263), їх думки про реалізацію цих прав у поєднані із гарантуванням державного добробуту і єдності, забезпеченням підйому культури свого народу, залишаються нереалізованими

Отже, проблематика праворозуміння у світі і зокрема в українському суспільстві тісно пов’язана з правозастосуванням, тому визнання одного лише гуманістичного підходу та ігнорування інших підходів до праворозуміння не відповідає сучасним потребам . У зв’язку з цим, гуманістичний підхід повинен використовуватись інтегрально з іншими підходами з метою не лише визнання, але й реалізації і захисту прав людини, які в свою чергу, нерозривно пов’язані з життєдіяльністю людини у суспільстві та функціонуванням держави. Це особливо актуально для України в умовах наростаючого правового нігілізму, перемоги політичної доцільності над основними закономірностями становлення демократичного суспільства, розвитком права.

____________________________________________________________________

1. Алексеев С.С. Теория права. – Х.: Бек, 1994. – 223 с.

2. Бержель Жан-Луи Общая теория права. – М.: Nota Bene, 2000. – 573 с.

3. Венгеров А.Б. Теория государства и права. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.

4. Малько А.В. Теория государства и права. – М.: Юристъ, 2002. – 297 с.

5. Марченко М.Н. Теория государства и права. – М.: Издательство Проспект, 2006. – 637 с.

6. Мир философии. Исходные философские проблемы, понятия и принципы. В 2-х ч.ч. – М.: Политиздат, 1991.- Ч.1. – 672с.

7. Ковлер А.И. Антропология права. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М), 2002. – 480 с.

8. Нерсесянц В.С. Юридическая антропология как наука и учебная дисциплина. Предисловие // Рулан Н. Юридическая антропология. Пер. с франц. – М.: БН, 1999.- 407 с.

9. Поляков А.В. Общая теория права. – Спб.: Издательський дом Санкт-Петербургского государственного университета, 2005. – 467 с.

10. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Х: Консум, 2006. – 655 с.

11. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. – Ч.1.– К., 1995.– 369с.