Реалізуючи спрямованість національного політичного курсу на інтеграцію держави до єдиного загальноєвропейського освітнього простору, Україна в 2005 році приєдналася до Болонського процесу. Цей факт передбачає ряд змін не лише в реформуванні змісту і структури самої національної системи вищої освіти - мають відбутися зміни у підходах до регулювання освіти в цілому з боку держави. Освіта в добу глобалізації та високих технологій – це фактор соціальної стабільності, економічного добробуту країни, її конкурентноздатності. Тому освіту не можна й надалі стереотипно відносити до сфери відомчої чи галузевої політики, а варто підходити до неї як до загальнонаціональної, стратегічно важливої складової безпеки країни. З цією метою в суспільстві, і в першу чергу на рівні держави, має бути здійснено перегляд концептуальних підходів до управління вищою освітою.
Багато хто з фахівців, як сфери освіти, так і сфери управління, теоретики і практики констатують, що концептуальні підходи до управління освітою на сьогоднішній день не відповідають вимогам часу [1,2,3]. Як свідчить практика, найбільш характерні риси сформованої системи проявляються в наступному: у відсутності реального демократизму і колегіальності стосовно прийняття важливих рішень щодо функціонування системи освіти; відсутності гнучкої структури планування підготовки кадрів; перевазі реактивного стилю поведінки вищих навчальних закладів на ринку освітніх послуг, відсутність засобів заохочення їх до самостійної активної політики; високому ступені бюрократизації як самих закладів освіти, так і державних органів управління освітою; високому рівні формалізму; у стилі керівництва, орієнтованому на вирішення поточних проблем, а не на прийняття стратегічних рішень.
Поки що досить часто концептуальні установки, яких дотримується керівництво, у теорії менеджменту трактуються як «виробничий підхід», за якого увага зосереджена на організації навчального процесу, а не на цілях освіти і методах їх досягнення, при чому, це відбувається на загальнодержавному рівні, а не лише на рівні ВНЗ. Такий концептуальний підхід призводить до фактичної недостатньої уваги уряду до освітньої сфери в супереч гаслам, що проголошуються. У статті 4 Закону України «Про освіту» зазначається, що Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства [4, с. 19]. Однак, як свідчить аналіз, таке визнання носить більше декларативний характер, ніж практичний.
Недоліком
існуючої сьогодні парадигми управління вищою школою є механічне уявлення про
систему освіти як систему взаєморегулюємих, зовнішніх по відношенню до людини
елементів, при якому не приймаються на рахунок самобутність людського існування
та соціокультурна специфіка освітньої діяльності. Головною зміною у цьому
напрямку повинно стати перенесення змістовного завдання управління цією сферою
з кінцевого результату функціонування об’єкта управління на розвиток і
ефективне використання потенціалу об’єкта управління. На наш погляд, повинна відбутися зміна парадигми державного впливу на
сферу освіти від керівної до підтримуючої, створення сприятливих умов для
розвитку.
Основними принципами в підході держави до регулювання освітньої сфери мають бути: пріоритетність освіти, що означає випереджальний характер її розвитку, нове ставлення суспільства до освіти, до знань та інтелекту; кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній сфері; перехід від політики виживання до політики розвитку.
Таким чином, виведення рівня освіти України на рівень освіти розвинутих країн світу можливий лише шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад. Тобто за умови, що відбудеться системний перехід від принципів галузевої політики до принципів створення освітньої інфраструктури суспільної трансформації (реальна автономія вищих навчальних закладів, вироблення власної стратегії розвитку ВНЗ, конкурентоспроможність, широкий та гнучкий набір освітніх послуг, відкритий доступ до інформації про освіту та освітній ринок, застосування міжнародних стандартів, створення навчальних планів та освітніх програм, оцінки якості, статистики , вироблення економічної політики на локальному рівні).
Отже, саме формування нової парадигми, нових концептуальних підходів до вищої освіти є основним і першочерговим фактором оптимізації державного регулювання освітньої сфери. Саме на ньому базуються всі інші шляхи покращення державного регулювання (правові, економічні, соціальні ті ін.). Він є, на наш погляд визначальним, а тому лише за умови провадження змін на цьому рівні можуть бути ефективними всі інші зміни щодо оптимізації державного регулювання вищої освіти.
Література:
1.
Огаренко В.М. Державне регулювання діяльності вищих навчальних закладів на
ринку освітніх послуг: Монографія. – К.: Видавництво НАДУ, 2005. – 328 с.
2.
Фініков Т.В. Сучасна вища
освіта: світові тенденції і Україна. – К.: Таксон, 2002. – 176 с.
3. Крижко В.В., Мамаєва І.О.
Аксіологічний потенціал державного управління освітою. – К.: Освіта України,
2005. – 224 с.
4.
Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 р. № 1060-ХІІ. // Вища освіта в
Україні. Нормативно-правове регулювання./ Під ред. А.П. Зайця, В.С.
Журавського. – К.: ФОРУМ, 2003. – 950 с.