К.е.н., докторант Макаренко Ю.П.

ННЦ «Інститут аграрної економіки» УААН

Роль фермерських господарств в процесі трансформації ринкової економіки

У ринковій економіці фермерство є формою господарювання, що найбільше відповідає умовам та законам ринку. Ця форма вільного підприємництва ґрунтується на принципах саморегуляції і конкуренції

Фермерське господарство має притаманні лише йому властивасті: поєднання в одній особі власника, керівника і працівника, завдяки чому досягаються прямий зв’язок працівника із засобами виробництва та абсолютна самостійність фермерства у вирішенні питань виробництва й реалізації продукції; він особисто управляє своїм господарством, здійснюючи інвестування власних і залучених коштів у бізнес; трудова активність фермера ґрунтується на власному інтересі; організаційна структура фермерського господарства найбільш повно використовує специфіку сільського життя (локальність розташування населення, єдність побутової, виробничої та культурної сфер життєдіяльності).

Сільське господарство більш, ніж інші галузі, підготовлене до широкого розвитку приватного сектора. Причин для цього декілька. Чи не найважливішою з них є історично зумовлене тяжіння селянина до приватної власності. З часом процес формування фермерських господарств в Україні прискориться, і їх частка в організаційній структурі аграрного сектора вітчизняної економіки зростатиме. І у майбутньому основними виробниками сільськогосподарської продукції в Україні будуть приватновласницькі сільськогосподарські підприємства і серед них істотне місце посідатимуть селянські (фермерські) господарства, до яких слід віднести і так звані «приватні (приватно-орендні) підприємства».

Безперечно, у приватних господарствах сімейного типу (до яких належить і фермерство) задіяні найбільшою мірою матеріальна заінтересованість і відповідальність за результати господарювання. В них максимально реалізуються інтереси людини, яка водночас є власником, господарем і працівником.

Разом з тим не всі науковці того часу «романтизували» фермерське господарство. При цьому йшлося про те, що масове запровадження такої форми господарювання не має під собою реальної економічної основи: матеріально-технічної бази, ринкової інфраструктури, кваліфікованих підприємців (фермерів). За нинішньої технічної бази та існуючої структури парку сільськогосподарських машин, зорієнтованої на ведення великого господарства, надзвичайно важко (або зовсім неможливо) забезпечити всім необхідним тих, хто зважився на самостійне ведення фермерського господарства [1, с. 34].

Тобто умови, що склалися в Україні, не сприяли широкомасштабному розвитку фермерства. Інакше кажучи, в наших умовах фермеризація не може стати більш досконалою організаційною формою агровиробництві, оскільки для цього необхідним є довгочасний процес становлення, який, до того ж, дорого коштує .

Поряд з цим справедливо вказувалося на те, що в умовах постіндустріалізації сільського господарства малі сімейні ферми, як правило, нерентабельні, потребують державної підтримки. А тому економісти розвинутих країн, зокрема Німеччини, Франції, Ізраїлю та інших держав постійно ведуть дослідження щодо пошуку нової моделі сільського господарства. Першопричиною такої необхідності є висока вартість дотаційної політики. Малі сімейні підприємства в країнах Європейського Союзу існують за рахунок колосальних державних дотацій. Зниження цін і наближення їх до світових потребує інших економічних важелів для підвищення конкурентоздатності фермерських господарств [2, с. 125].

Найбільш перспективними організаційно-правовими формами підприємств виявляються товариства з обмеженою відповідальністю та приватно-орендні підприємства. Вони дозволяють зберегти великі розміри підприємств, та великомасштабні основні виробничі фонди. На думку інших науковців необхідність зважити на дію багатьох чинників (системний підхід), але все ж таки віддати перевагу кооперативним формам господарювання: «... слід враховувати необхідність збереження великих господарств, фінансово-економічний стан господарства, відсутність ідеальних організаційних форм та наявність у кожній з них ознак перехідного періоду, віросповідання жителів села, особливих традицій, ступеня згуртованості, колективістського духу селян. У зв’язку з цим вбачаються переваги кооперативних форм організації підприємницької діяльності» [3, с. 75-76].

Аналізуючи різні підходи щодо оцінки економічного потенціалу різних організаційно-правових форм аграрних господарств, зазначимо, що усім їм бракує вихідного наукового обґрунтованого підходу. Йдеться про два можливі варіанти ринкової трансформації. Перший, переважно свідомий і відповідно в значній мірі адміністративний, але не в негативному його значенні. Фактично – це реформування «зверху», «диригентом» тут є держава, усі її гілки влади. У тій чи іншій мірі береться до уваги принцип «добровільного вибору селян», тобто тих, кого «реформують». У такому разі дискусія вчених економістів-аграрників, проведення різних соціологічних досліджень має вирішальне значення. І, якщо аграрна політика держави здійснюється на засадах дії об’єктивних економічних законів, врахування існуючих умов, зарубіжного досвіду (тобто не є волюнтаристською), то такий шлях реформування дає найбільший соціально-економічний ефект. Прикладом може бути розбудова нових моделей ринкової економіки (змішаної, соціально-ринкової тощо), а також активне втручання держави в аграрну сферу економіки, починаючи з 30-х років ХХ ст. в країнах Заходу. При цьому її державне регулювання здійснювалося і таким є дотепер переважно з використанням економічних важелів, і прямої державної підтримки агроформувань зокрема.

Література:

1. Долинський С.В. Фермерство у відродженні підприємницької діяльності / С.В. Долинський // Економіка АПК. – 2000. – № 1. – С. 31-36.

2. Підприємництво в аграрній сфері економіки / [М.Й. Малік, Ю.О. Лупенко, Л.В. Романова та ін.]; за ред. П.Т. Саблука, М.Й. Маліка. – К.: ІАЕ, 1998. – 514 с.

3. Романова Л.В. Формування підприємництва в сільському господарстві / Л.В. Романова // Економіка АПК. – 1999. – № 1. – С. 75-78.