Филологические науки/7. Язык, речь, речевая коммуникация

Юшковець Т.М., ст. викл. Погрібна В.Я.

Донецький національний університет економіки й торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського, Україна

Комунікація в контексті діалогу культур

Актуальність. В сучасному суспільстві комунікація дедалі більшою мірою є системоутворювальним процесом, у суспільстві повсякчас змінюються соціальні, економічні, політичні відносини, й усе це супроводжується зміною ціннісних орієнтацій та культурних норм. Окремим виміром актуальності є те, що в мультикультурному соціальному середовищі сьогодення існує реальна гуманітарна загроза – проявів нетолерантності, принципового неприйняття, небажання бачити й поділяти загальнолюдські цінності, які є основою взаєморозуміння, реалізації людиною своїх здібностей та почуттів.

Постановка проблеми, аналіз останніх досліджень і публікацій. Як галузь цілеспрямованого пізнання, міжкультурна комунікація почала розвиватися у країнах Західної Європи та США лише з кінця 1980-х років XX сторіччя. Зокрема, було започатковано дослідження, пов’язані з проблемами акультурації, міграції іноземних робітників, взаємовідносин між іноземними та «своїми» робітниками. Українські суспільствознавці звернулись до цієї проблематики зовсім недавно.

Міжкультурну комунікацію у різних аспектах досліджують учені з багатьох країн світу. Зокрема, у США її досліджували Е. Холл, Дж. Трагер, К. Клакхон, Ф. Стродбек, Е. Стюарт, у Росії – М. Василик, М. Вершинін, В. Павлов, Т. Волошинова, С. Гурієва. Значний внесок у дослідження процесів міжкультурної комунікації зробили також українські дослідники – О. Вишняк, Є. Головаха, Н. Костенко, М. Наумова, В. Степаненко, Б. Слющинський.

Метою тез є аналіз і систематизація основних теоретико-методологічних підходів до проблеми міжкультурної комунікації, які сформувалися у світовій та вітчизняній соціологічній літературі.

В словнику іншомовних слів зазначено, що «комунікація (від лат. communicatio – зв’язок, повідомлення) – спілкування, що ґрунтується на взаєморозумінні; повідомлення інформації від однієї людини до іншої або кількох інших» [1].

Поняття «міжкультурна комунікація» вперше було використано лише у другій половині ХХ ст., яке мало відображати специфіку відносин між людьми, що належать до різних культур (широке тлумачення). У 1959 р. з’явилась праця Е. Холла «Німа мова», в якій автор розвивав свої ідеї й доводив тісний зв’язок культури з комунікацією. Від середини 60-х р. проблеми міжкультурної комунікації починають цілеспрямовано вивчатися у Піттсбурзькому університеті США, у рамках чого мову розглядають як лише один із способів встановлення і підтримки подібного сприйняття членами певної культурної групи. У 70-х роках з’явились перші періодичні видання з міжкультурної проблематики, у яких обговорювалися проблеми, пов’язані з комунікацією, культурою, мовою, різноманітними формами інтеракції, зокрема переговорами. Саме тоді «міжкультурна комунікація» починає використовуватись як спеціальний термін.

Сучасні дослідники міжкультурної комунікації у США розвивають її у двох напрямах: міжкультурна комунікація як спілкування і взаємодія культур різних країн і народів і міжкультурна комунікація як спілкування і взаємодія субкультур у межах однієї великої культури. Перший орієнтований на розробку університетських програм, а другий – прагне вирішити проблеми співіснування етнічних меншин і ствердження культурного плюралізму.

У вітчизняній літературі культуру досить часто визначають у глобальному розумінні, як історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який виражається в типах і формах організації життя і діяльності людей, в їх взаємовідносинах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях [3]. В англійській мові поняття «культура (culture)» дуже часто трактується як спосіб життя, загальні звичаї і вірування певної групи людей у визначений час або як звичаї, цивілізація і досягнення певної епохи або народу.

Розглядаючи міжкультурну комунікацію на сучасному етапі, слід сказати, що сьогодні актуалізовано новий концептуальний підхід до комунікації, її структури, предмету, функцій.

Тут можна виокремити декілька конкретно наукових підходів: по-перше, це різні підходи технократичного і інтеракційного характеру; по-друге, в межах інтеракціонізму вчені розділились у вирішенні питання про те, як пояснити комунікацію – як прояв індивідуально усвідомленої діяльності або як похідну від соціальної структури.

Під час взаємодії різних культур виразно проявляються дві тенденції: акультурація та декультурація. Взаємне засвоєння елементів культури (акультурація) сприяє інтеграційним процесам, взаємному культурному обміну та збагаченню культур. Коли ж за умов тривалої комунікації з іншою культурою відбувається втрата основної, сутнісної частини рідної культури (декультурація), виникає явище невпевненості або нестабільності.

У соціокультурному просторі України відбулися значні зміни, які вплинули на комунікацію. Важливими чинниками, які пов’язані зі зміною соціокультурного простору і характеру процесів комунікації у ньому, є: зміни в реальній поведінці під час засвоєння нової соціокультурної реальності; «недомодернізований» поступ, спізнений і відтак невизначений; слабка загальна структурованість українського суспільства; значний потенціал соціальної суперечливості; різноманітний рівень культурної включеності населення у різні процеси культуротворення та культуровідтворення; поява значної кількості субкультур; етнокультурна активізація меншин; актуалізація молодіжних субкультур; легалізація субкультур кримінального чи межового з ними штибу.

Міжособистісні стосунки значно впливають на діалог культур під час комунікації завдяки своїм механізмам, таким як: імітація – адаптація особою чужого іміджу, манери висловлюватися, лексикону тощо без особисто усвідомлюваної мети; навіювання – недостатньо усвідомлюваний процес підкорення чужому слову й чужій волі, підкорення маніпуляціям гіпнотизера, чи сприйняття «єдино вірної» думки сильної, у владному чи іншому розумінні, людини; конформність – несвідома зміна установок, оцінок, цінностей і поведінки під тиском соціуму.

Висновки. Комунікація в соціокультурному просторі – це відображення міжкультурних зв’язків певних груп людей у певний історичний період його розвитку. Кожній культурі притаманні свої ціннісні орієнтації й норми поведінки, котрі зумовлювали характер комунікації у тому чи тому суспільстві. Під час зміни соціокультурних особливостей змінюється характер комунікативних процесів. Виразним прикладом того є теперішні процеси, які відбуваються в Україні, де створюється нова соціокультурна реальність. В комунікації як діалозі культур актуалізуються та вирішуються як в теоретичному, так і практичному планах проблеми формування нової методології поєднання загальнолюдських цінностей з системами цінностей, особливими для кожної культури і для кожної особистості як представника певної культури.

Література:

1. Берегова О.О. Комунікація в науково-освітньому сегменті культури // Культурологічна думка. – 2009. - №1. – С. 33-42.

2. Большая Советская энциклопедия / Гл. ред. А. М. Прохоров. – Третье изд. – М.: Советская энциклопедия, 1973. – Т. 13. – С. 60.

3. Пустовіт Л. О. Словник іншомовних слів / Л. О. Пустовіт, О. І. Скопненко, Г. М. Сюта, Т. В. Цимбалюк. – К.: “Довіра” УНВЦ “Рідна мова”, 2000. – С.101.

4. Слющинський Б. В. Міжкультурна комунікація як метод соціального пізнання // Нова парадигма. – 2005. – Випуск 45. – С. 167–176.